Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Болдирєв проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Райт Маруст (<…>), Голова,

Миряна Лазарова-Трайковська (<…>),

Здравка Калайджиєва (<…>), судді,

а також Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря

секції, після обговорення за зачиненими дверима 14 грудня

2010 року

виносить таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справа була розпочата за заявою (№ 27889/03), яку 15 серпня 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Олег Петрович Болдирєв (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.

3. 1 грудня 2008 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряд про заяву. Відповідно до Протоколу № 14 заява була передана комітету в складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник, 1952 року народження, проживає в м. Харкові.

1. Події, що передували справі

5. На час подій у справі заявник був керівником структурного підрозділу закритого акціонерного товариства "Г." і директором товариства з обмеженою відповідальністю "У." (далі - підприємство "У."). Він також був головним акціонером підприємства "У".

6. 17 вересня 1997 року в рамках приватизаційного процесу підприємство "У." уклало договір купівлі-продажу з регіональним відділенням Фонду державного майна України, придбавши таким чином право власності на нежитлові приміщення в м. Харкові.

2. Кримінальне провадження щодо заявника

7. 15 вересня 1998 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за кількома епізодами перевищення влади, шахрайства з фінансовими ресурсами та посадового підлогу. Основна частина обвинувачень стосувалася придбання згаданих приміщень. Згодом за такими самими обвинуваченнями було порушено кримінальні справи щодо пані Г., пані Га. і пані Ш.

8. 18 листопада 1998 року помічник прокурора Ленінського району м. Харкова виніс постанову про обрання заявникові запобіжного заходу у виді тримання під вартою, посилаючись на тяжкість пред'явлених йому обвинувачень. У своїй постанові він також зазначив, що заявник не з'явився за викликом слідчого та не проживає за місцем постійного проживання. Заявника було оголошено в розшук. Після цього провадження у справі було зупинено. 15 червня 1999 року на згадані вище приміщення було накладено арешт, оскільки вони були доказами в кримінальній справі, порушеній щодо заявника. У період до 22 жовтня 1999 року з метою здійснення певних слідчих дій провадження у справі було відновлене, а потім кілька разів знову зупинялося. 22 жовтня 1999 року заявника було затримано. До нього було застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою.

9. 11 грудня 1999 року та 18 січня 2000 року районний прокурор санкціонував продовження строку тримання заявника під вартою у зв'язку з тим, що досудове слідство у справі тривало. У своїх постановах прокурор посилався на суворість покарання, яке могло бути призначене заявнику, та ризик того, що він ухилятиметься від слідства.

10. Під час досудового слідства правоохоронні органи провели, inter alia, близько восьмидесяти допитів, тридцять три очні ставки та чотири судові експертизи.

11. У рамках цього кримінального провадження кілька осіб та районний прокурор подали до обвинуваченого цивільні позови, вимагаючи виплати заборгованості із заробітної плати, скасування низки договорів, зокрема, договору купівлі-продажу від 17 вересня 1997 року, а також відшкодування моральної шкоди.

12. 17 квітня 2000 року та 12 червня 2000 року відповідно кримінальні справи щодо пані Ш. і пані Га. було закрито.

13. За твердженням заявника, станом на 20 квітня 2000 року, коли йому було офіційно пред'явлено обвинувачення, він уже найняв захисника. Проте того дня слідчий відмовився повідомити захисника, незважаючи на те, що заявник звертався з відповідними клопотаннями про надання йому можливості скористатися послугами захисника під час пред'явлення обвинувачення. У зв'язку з цим заявник відмовився ознайомлюватися з обвинувальним висновком, про що слідчий склав відповідний протокол.

14. У червні 2000 року досудове розслідування було завершено та справу направлено на розгляд до Ленінського районного суду м. Харкова (далі - районний суд).

15. 11 лютого 2002 року районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про звільнення з-під варти, посилаючись на тяжкість пред'явлених йому обвинувачень. Районний суд також вказав на те, що було досліджено ще не всі докази. Він не визнав наявності підстав для звільнення заявника за станом здоров'я.

16. У період з червня 2000 року по червень 2002 року районний суд призначив сорок два судових засідання, чотири з яких було відкладено у зв'язку з неявкою захисника заявника або за його клопотанням. Двічі судові засідання було відкладено у зв'язку з хворобою заявника. Ще двічі судові засідання відкладалися через неявку захисника пані Г. Два судові засідання були відкладені в зв'язку з неявкою потерпілих або свідків. Одне судове засідання було відкладено у зв'язку із заміною прокурора. Як свідчать надані Урядом документи, районний суд допитав сорок одну особу.

17. 19 червня 2002 року районний суд визнав заявника винним за кількома епізодами перевищення влади або службових повноважень, зловживання владою або посадовим становищем, шахрайства з фінансовими ресурсами, у посадовому підробленні та порушенні законодавства про працю та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки і шість місяців. Пані Г. було призначено покарання у виді п'яти років позбавлення волі; однак суд вирішив звільнити її від відбування покарання. Районний суд залишив без розгляду цивільні позови про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що такі позовні вимоги мають заявлятися окремо в цивільному провадженні. Районний суд розглянув решту цивільних позовів і частково задовольнив їх. Зокрема районний суд визнав договір купівлі-продажу від 17 вересня 1997 року недійсним. Він також зняв арешт з оспорюваних приміщень та постановив повернути приміщення Фонду державного майна.

18. 17 грудня 2002 року апеляційний суд Харківської області (далі - апеляційний суд) вказав на те, що право заявника на юридичну допомогу захисника на етапах досудового слідства та судового розгляду справи було порушено, та скасував вирок від 19 червня 2002 року в частині, що стосувалася пред'явлених заявникові обвинувачень, і постановив направити справу на додаткове розслідування. Тією самою ухвалою апеляційний суд залишив без змін обраний заявникові запобіжний захід у виді тримання під вартою без зазначення відповідних підстав. Два судові засідання, призначені апеляційним судом, було відкладено у зв'язку з неявкою захисника заявника та одне засідання - через відсутність захисника пані Г.

19. Заявник і пані Г. оскаржили рішення суду першої інстанції та апеляційного суду в касаційному порядку. 29 липня 2003 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні їхніх касаційних скарг.

20. 13 лютого і 7 березня 2003 року районна прокуратура, посилаючись на тяжкість пред'явлених заявнику обвинувачень, відмовляла у задоволенні клопотання заявника про звільнення. У постановах прокуратур також зазначалося, що тримання заявника під вартою було необхідним для забезпечення належного провадження у справі, оскільки існує ризик того, що він переховуватиметься від слідства та суду.

21. До 14 березня 2003 року додаткове розслідування було закінчено, а справу направлено на розгляд до районного суду.

22. 11 квітня 2003 року районний суд постановив, що обраний запобіжний захід був правильним, і вирішив, що немає підстав для його зміни.

23. 25 квітня 2003 року, 30 квітня 2003 року, 21 травня 2003 року і 5 серпня 2003 року районний суд відмовляв у задоволенні клопотань заявника про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на інший запобіжний захід. Районний суд посилався на серйозність обвинувачень, пред'явлених заявникові. Суд також вказав, що тримання заявника під вартою було необхідним для забезпечення належного провадження у справі, оскільки існує ризик того, що він може переховуватися та перешкоджати слідству у встановленні істини в кримінальній справі, не навівши, однак, підстав для такого рішення.

24. 9 вересня 2003 року районний суд визнав заявника винним за кількома епізодами перевищення влади або службових повноважень, зловживання владою або службовим становищем, шахрайства з фінансовими ресурсами, у посадовому підробленні та порушенні законодавства про працю та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки десять місяців та вісімнадцять днів. Суд зазначив, що заявник уже фактично відбув своє покарання протягом досудового слідства та судового розгляду, і звільнив його від подальшого відбування покарання. Суд також позбавив заявника права обіймати матеріально відповідальні посади протягом трьох років. Щодо цивільних позовів суд відмовив в їхньому задоволенні, посилаючись на те, що такі позовні вимоги мають заявлятися окремо в цивільному і господарському провадженні. Заявник не оскаржував цього вироку.

25. З 14 березня 2003 року до 9 вересня 2003 року районний суд призначив тринадцять судових засідань, два з яких було відкладено у зв'язку з неявкою захисника заявника. Одне судове засідання було відкладено у зв'язку з неявкою районного прокурора.

26. 11 грудня 2003 року за результатами розгляду апеляцій, поданих районною прокуратурою і цивільними позивачами, апеляційний суд скасував вирок від 9 вересня 2003 року в частині, що стосувалася цивільних позовів, і повернув справу в цій частині до районного суду на новий розгляд в порядку цивільного судочинства. Решту вироку апеляційний суд залишив без змін. 2 березня 2004 року цивільні позивачі, а 29 квітня 2004 року - заявник подали свої касаційні скарги. 9 листопада 2004 року Верховний Суд України відмовив у їх задоволенні.

3. Провадження в цивільних і господарських судах

a) Перше цивільне провадження щодо заявника

27. 29 січня 2004 року після винесення ухвали від 11 грудня 2003 року районний суд відмовив у розгляді подання районного прокурора і позовів цивільних позивачів до заявника, оскільки, на думку суду, їх розгляд належав до компетенції господарських судів. 22 червня 2004 року це рішення було залишене без змін апеляційним судом, а 8 листопада 2005 року - Верховним Судом України.

b) Господарське провадження щодо права власності на оспорювані приміщення, ініційоване за позовом районної прокуратури

28. У невизначену дату в липні - вересні 2004 року районна прокуратура звернулася до господарського суду Харківської області з позовами до компанії "У." та інших осіб, вимагаючи визнати недійсними кілька договорів щодо оспорюваних приміщень, включно з договором купівлі-продажу від 17 вересня 1997 року. Заявник брав участь у цьому провадженні як третя сторона.

29. 23 квітня 2008 року після проведення низки судових засідань господарський суд Харківської області частково задовольнив позов районного прокурора та визнав недійсними кілька договорів стосовно оспорюваних приміщень, включно з договором купівлі-продажу від 17 вересня 1997 року, та припинив провадження у справі щодо підприємства "У", оскільки воно вже було ліквідовано. 18 червня 2008 року Харківський апеляційний господарський суд скасував це рішення в частині, що стосувалася задоволення позовів прокурора, та виніс постанову, якою у задоволенні цих позовів було відмовлено. 23 жовтня 2008 року Вищий господарський суд України скасував постанову від 18 червня 2008 року в частині, яка стосувалася відмови у задоволенні позову прокурора. 15 січня 2009 року Верховний Суд України відмовив заявникові у порушенні касаційного провадження за його скаргою на постанову від 23 жовтня 2008 року.

c) Право власності заявника на оспорювані приміщення

30. Тим часом у липні 2004 року заявник звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до підприємства "У.", вимагаючи визнання його права власності на оспорювані приміщення. 20 вересня 2004 року суд задовольнив його позов.

31. 28 лютого 2005 року заявник продав приміщення третій особі. Згодом ці приміщення були перепродані кілька разів.

32. У невизначену дату Вищий господарський суд скасував рішення від 20 вересня 2004 року та повернув справу на новий розгляд.

33. 23 травня 2006 року господарський суд Харківської області наклав арешт на приміщення, про які йдеться.

34. 26 липня 2006 року на підставі рішення, ухваленого акціонерами підприємства "У", останнє було ліквідовано. Згодом, 20 вересня 2006 року, господарський суд Харківської області припинив провадження у справі.

d) Друге цивільне провадження щодо заявника

35. У жовтні 2005 року цивільні позивачі звернулися до Жовтневого районного суду м. Харкова з цивільними позовами до заявника та наступних власників оспорюваних приміщень, вимагаючи скасування відповідних договорів купівлі-продажу.

36. 14 лютого 2007 року суд відмовив позивачам у задоволенні їхніх позовних вимог. Зокрема він встановив, що останній власник оспорюваних приміщень був добросовісним набувачем. 16 травня 2007 року це рішення було залишене без змін апеляційним судом, а 29 листопада 2007 року - Верховним Судом України.

e) Інша справа, пов'язана зі справою, що розглядається

37. Починаючи з 15 червня 1999 року оспорювані приміщення займало товариство з обмеженою відповідальністю "П.".

38. 26 травня 2005 року господарський суд Харківської області встановив, що підприємство "П." займає приміщення незаконно, та зобов'язав його звільнити їх. 5 липня 2005 року це рішення було залишене без змін Харківським апеляційним господарським судом, а 13 жовтня 2005 року - Вищим господарським судом. 27 грудня 2005 року Верховний Суд України скасував це рішення та повернув справу на новий розгляд. Заявник не надав інформації про подальші рішення, які було винесено у цій справі.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

39. Заявник скаржився, що тривалість тримання його під вартою була надмірною. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, відповідні положення якого передбачають таке:

"Кожному, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті,... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".

A. Прийнятність

40. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.