Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шаповалова проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan М. Zupancic), Голова,

Ганна Юдківська (GannaYudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції, після обговорення за зачиненими дверима 30 серпня 2011 року постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 18508/07), яку 3 квітня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Лідія Семенівна Шаповалова (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пані Валерія Лутковська та пан Назар Кульчицький.

3. 8 вересня 2010 року Голова П'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 заяву було передано комітету в складі трьох суддів.

4. Заявниця народилася у 1945 році і проживає у місті Донецьку.

5. 17 листопада 2001 року заявниця подала позов проти свого роботодавця та відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань в Україні щодо стягнення виплат, пов'язаних зі станом здоров'я, які, як стверджувалося, мали бути їй виплачені.

6. 10 вересня 2003 року Куйбишевський районний суд міста Донецька (далі - районний суд) постановив рішення. Заявниця оскаржила його. 13 листопада 2003 року апеляційний суд Донецької області (далі - апеляційний суд) повідомив заявниці, що вона має подати апеляційну скаргу до 25 грудня 2003 року відповідно до процесуальних вимог. Після цього 15 січня 2004 року він скасував зазначене вище рішення і повернув справу на новий розгляд.

7. 29 листопада 2004 року районний суд ухвалив рішення. 25 березня 2005 року апеляційний суд залишив його без змін. 3 жовтня 2007 року апеляційний суд міста Києва, діючи як суд касаційної інстанції, скасував вищезазначені рішення і повернув справу на новий розгляд.

8. 17 червня 2010 року районний суд відмовив у задоволенні позову заявниці як необґрунтованого.

9. Як стверджував Уряд, у ході провадження заявниця чотири рази змінювала свої позовні вимоги. Два судових засідання були відкладені через неявку заявниці або іншої сторони. Тридцять чотири наступні засідання були відкладені здебільшого через неявку інших учасників процесу, відсутність або хворобу судді, потребу витребувати додаткові документи або з невизначених причин. Було проведено дві експертизи, що тривали приблизно один рік та один місяць.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

10. Заявниця скаржилася на те, що тривалість провадження не відповідала вимозі "розумного строку", визначеній у пункті 1 статті 6 Конвенції , який передбачає таке:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…"

11. Уряд не погодився з цим аргументом.

12. Період, який має бути взято до уваги, розпочався 17 листопада 2001 року і закінчився 17 червня 2010 року. Таким чином, він тривав вісім років та сім місяців у судах трьох інстанцій.

A. Прийнятність

13. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що заява не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

14. Суд повторює, що розумність тривалості провадження визначається з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості для заявника предмета спору (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

15. Повертаючись до обставин справи, Суд вважає, що складність справи та поведінка заявниці, яка певною мірою сприяла збільшенню тривалості провадження (див. пункти 6 та 9 вище), не можуть пояснити його загальну тривалість. З іншого боку, Суд вважає, що затримки у провадженні було здебільшого спричинено двома направленнями справи на новий розгляд (див. пункти 6 та 7 вище) та неодноразовими відкладеннями судових засідань (див. пункт 9 вище). Тому Суд доходить висновку, що основну відповідальність за надмірну тривалість провадження несе держава.

16. Суд неодноразово виявляв порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, що підіймали питання, подібні до тих, що порушувались у цій справі (див. вищезгадане рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France), рішення від 6 вересня 2005 року у справі "Павлюлинець проти України" (Pavlyulynets v. Ukraine), заява № 70767/01, п. 53, та рішення від 21 грудня 2006 року у справі "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), заява № 36545/02, п. 62).