Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Волчкова проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan М. Zupancic), Голова,

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nusberger), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції, після обговорення за зачиненими дверима 30 серпня 2011 року постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 17059/07), яку 4 квітня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Ольга Леонідівна Волчкова (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська з Міністерства юстиції.

3. 25 серпня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 заяву було передано комітету у складі трьох суддів.

4. Заявниця народилася у 1952 році і проживає у м. Полтаві.

5. 2 червня 2000 року вона подала до Октябрського районного суду м. Полтави позов проти підприємства В., який стосувався корпоративного спору між ними.

6. 30 січня 2001 року суд зобов'язав заявницю усунути недоліки її позовної заяви відповідно до процесуальних вимог до 10 лютого 2001 року.

7. 29 травня 2006 року той же суд відмовив у задоволенні позову заявниці у зв'язку з закінченням строку позовної давності.

8. 5 жовтня 2006 року та 8 серпня 2007 року, відповідно, апеляційний суд Полтавської області та Вищий господарський суд України залишили вищезазначене рішення без змін.

9. Як стверджував Уряд, у ході судового провадження дев'ять судових засідань було відкладено за клопотаннями заявниці або через неявку заявниці чи обох сторін. Заявниця не погодилася з тим, що три засідання були відкладені за її клопотанням або через її неявку. Вищезазначені затримки з боку заявниці спричинили затримку у провадженні тривалістю приблизно вісім з половиною місяців. Близько двадцяти одного засідання було відкладено через неявку відповідача, за його клопотаннями, потребу у витребуванні додаткових документів, хворобу судді, передачу справи іншому судді, переїзд суду до іншого приміщення або з невизначених причин.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

10. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції на те, що тривалість провадження не відповідала вимозі "розумного строку". Суд вважає, що ця скарга має розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції, який, у відповідній частині, передбачає таке:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, … який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…"

11. Уряд заперечив проти цього аргументу, стверджуючи, що справа була складною і що заявниця сприяла збільшенню загальної тривалості провадження.

12. Період, що має бути взято до уваги, почався 2 червня 2000 року та закінчився 8 серпня 2007 року. Таким чином, він тривав сім років, два місяці та шість днів у судах трьох інстанцій.

A. Прийнятність

13. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

14. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості для заявника предмета спору (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п 43, ECHR 2000-VII).

15. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вважає, що складність справи та поведінка заявниці, яка певною мірою сприяла збільшенню тривалості провадження (див. пункти 6 та 9 вище), не можуть пояснити його загальну тривалість. З іншого боку, Суд вважає, що затримки в провадженні здебільшого були спричинені надмірно тривалим розглядом справи судом першої інстанції (див. пункти 5 та 7 вище) та через двадцять одне відкладення судових засідань (див. пункт 9 вище). Тому Суд доходить висновку, що основну відповідальність за надмірну тривалість провадження несе держава.