Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Григор’єв проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Елізабет Фура (Elisabet Fura),

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan M. Zupancic),

Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger),

Андре Потоцький (Andre Potocki), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, після обговорення за зачиненими дверима 10 квітня

2012 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 51671/07), яку 1 листопада 2007 року подав до Суду проти України громадянин України пан Андрій Григорович Григор’єв (далі - заявник) на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявника представляла пані Л. Ляховецька - юрист, що практикує у м. Одесі. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська.

3. Заявник стверджував, що зазнав катування з боку працівників міліції та що його засудження головним чином ґрунтувалось на його визнавальних показаннях і речових доказах, отриманих за допомогою примусу та за відсутності захисника. Він також скаржився на непроведення на національному рівні ефективного розслідування його тверджень щодо катувань.

4. 22 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1967 році та наразі відбуває покарання в Єнакіївській виправній колонії № 52.

6. Вранці 1 березня 2002 року бійці ЗМОП "Беркут" затримали заявника у помешканні знайомого у зв’язку з учиненням низки розбійних нападів та вбивств.

7. Працівники міліції обшукали заявника та знайшли в його кишені підозрілий пакет, який, як здавалося, містив наркотики. Згідно з твердженнями заявника, працівники міліції підкинули йому пакет, коли він вже був у наручниках. Затримання заявника було задокументоване як таке, що ґрунтувалось на підозрі у зберіганні наркотичних речовин.

8. Того ж дня, 1 березня 2002 року, до заявника було застосовано адміністративне затримання строком на три доби, поки проводилася експертиза вмісту пакету.

9. Між 1 і 3 березня 2002 року він зізнався у вчиненні п’ятнадцяти епізодів розбою, крадіжок, перевезення контрабанди, а також у замаху на вбивство. Заявник також показав міліції гараж та лісову схованку, в якій зберігалася вогнепальна та інша зброя, а також вибухівка.

10. Згідно з твердженнями Уряду, зізнання заявника та рішення співпрацювати з міліцією були добровільними. Проте, згідно з твердженнями заявника, його примусили свідчити проти себе. Його виклад подій, що мали місце після його затримання, є таким. Приблизно об 11-й годині ранку 1 березня 2002 року заявника було доправлено до РУ ГУ МВД України Київського району м. Одеси, де два представники правоохоронних органів з м. Києва, Д. та Є., які представилися як заступник начальника Департаменту карного розшуку МВС України та начальник Головного управління карного розшуку МВС України відповідно, допитали його щодо низки розбійних нападів та вбивств. Оскільки заявник заперечував будь-яку причетність до них або обізнаність щодо них, Є. викликав кількох працівників міліції та наказав їм змусити заявника зізнатися у вчиненні сорока епізодів таких злочинів. Заявника, який був у наручниках, підвісили на металевому ломі, розташованому між двома столами, та Є. разом з Д. завдавали йому численних ударів гумовим кийком по різних частинах тіла. Пізніше на обличчя заявника було надіто маску, та його до 19-ої години продовжували бити інші працівники міліції. Заявник підписав численні визнавальні показання. Ввечері Д. та Є. відвідали його. Оскільки вони вважали, що заявник не був достатньо налаштований на співпрацю, жорстоке поводження з ним продовжувалося до 4 березня 2002 року. Протягом зазначеного строку заявник тримався у відділі міліції, де він не мав контактів ані з родичами, ані з захисником.

11. 4 березня 2002 року заявник був затриманий за підозрою у вчиненні декількох епізодів розбійних нападів, незаконному поводженні з вогнепальною зброєю та замаху на вбивство. Він підписав відмову від захисника (копія зазначеного документа в матеріалах справи є нерозбірливою) та зізнався у вчиненні шести епізодів розбійних нападів.

12. Заявника потім було переведено до Одеського ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ).

13. Перед цим переведенням 4 березня 2002 року його оглянув лікар місцевої лікарні, який виявив у нього забиття грудної клітини та посттравматичний неврит. Лікар також дійшов висновку, що тканини правої кисті заявника виявляють ознаки тривалого стискання.

14. 5 березня 2002 року експерт Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи за дорученням слідчого оглянув заявника. Хоча в акті судово-медичного обстеження, складеному 1 квітня 2002 року, зазначалося про набряк променево-зап’ястного суглоба та обмеження його рухливості, загальні висновки були такими:

"1. При судово-медичному обстеженні [заявника] ушкоджень не виявлено.

2. Встановити характер патології променево-зап’ястного суглоба неможливо через відсутність рентгенограми".

15. З 5 березня 2002 року інтереси заявника почала представляти пані Ляховецька. Того ж дня на допиті за її присутності він знову зізнався у вчиненні шести епізодів розбійних нападів. У той же час захисник подала слідчому клопотання про призначення медичного обстеження у зв’язку з його скаргами на жорстоке поводження.

16. 6 березня 2002 року Жовтневий районний суд м. Одеси обрав заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Згідно із зазначеним рішенням, заявник повинен був триматися у слідчому ізоляторі (далі - СІЗО). Проте насправді він залишився в ІТТ.

17. 16 березня 2002 року слідчий вирішив, що заявник має триматись в ІТТ до 19 березня 2002 року у зв’язку з необхідністю проведення низки слідчих дій.

18. Згідно з твердженнями заявника, 17 березня 2002 року Є. та Д. знову спробували отримати від нього визнавальні показання - цього разу щодо декількох епізодів убивства. Оскільки заявник не піддавався тискові, на нього наділи наручники та чотири працівники міліції били його протягом приблизно тридцяти хвилин. Після цього його поклали обличчям до підлоги та позбавили можливості рухатись за допомогою стільця. Працівники міліції принесли електричний генератор та приєднали дроти від нього до щиколоток і сідниць заявника. Після декількох ударів струмом заявник підписав усі документи, які були йому надані.

19. 18 бepeзня 2002 року він поскаржився щодо цих подій своєму захисникові, і вона подала скаргу до прокуратури.

20. 19 бepeзня 2002 року заявника було переведено до СІЗО, де його оглянув лікар. Під час огляду на обох його щиколотках були виявлені термічні опіки розмірами приблизно 2 x 1 см. За оцінкою лікаря, вони виникли за два дні до того внаслідок електричного струму.

21. 5 квітня 2002 року було проведено ще одне судово-медичне освідування заявника. Згідно з висновком, складеним 8 квітня 2002 року, на обох його щиколотках було виявлено вісім ран розмірами 1,5 x 2 см кожна. Хоча експерт зазначив, що точно визначити механізм і час їхнього виникнення не є можливим, він послався на запис в медичній карті від 19 березня 2002 року, згідно з якою рани могли бути опіками від електричного струму.

22. 29 квітня 2002 року прокуратура Одеської області (далі - обласна прокуратура) порушила за скаргами заявника та іншого співобвинуваченого про жорстоке поводження кримінальну справу за пунктом 2 статті 365 Кримінального кодексу України (перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством або такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями). Прокурор, зокрема, посилався на висновок судово-медичного експерта від 8 квітня 2002 року, який підтверджував, що заявник зазнав ушкоджень, які ймовірно могли бути завдані електричним струмом.

23. Ще одна судово-медична експертиза, призначена 21 червня та закінчена 2 липня 2002 року, виявила ті ж самі ушкодження та кваліфікувала їх як легкі. Враховуючи те, що тривав процес рубцювання, неможливо було точно встановити походження ран: рани могли бути наслідком опіків від дії електричного струму або могли бути завдані тупими предметами. В акті також зазначалося, що з огляду на запис у медичній карті не можна виключати, що зазначені рани могли бути заподіяні електричним струмом. Насамкінець, судово-медичний експерт позитивно відповів на питання слідчого щодо того, чи були зазначені рани в межах досяжності заявника для самоушкодження.

24. 16 вересня 2002 року слідчий прокуратури м. Одеси (далі - міська прокуратура), якому, як видається, було передано справу, виніс постанову про закриття кримінальної справи за скаргами про жорстоке поводження через відсутність у діях працівників міліції складу злочину. Ця постанова, з одного боку, ґрунтувалась на твердженнях заявника та двох співобвинувачених (визнаних такими, що не заслуговують на довіру), та, з іншого боку, на твердженнях вісімнадцяти працівників міліції, включаючи Є. та Д., які або спростовували будь-який примус, або стверджували, що нічого не знають (визнані такими, що заслуговують на довіру). Хоча як Є., так і Д. визнавали, що вони допитували заявника після його затримання 1 березня 2002 року, вони стверджували, що він добровільно зізнався у вчиненні деяких злочинів, які розслідувались. На запитання, як він може пояснити наявність на щиколотках заявника опіків від електричного струму, Є. зазначив таке:

"Я можу пояснити їх виключною винахідливістю цієї людини, яка могла збирати вибухові пристрої та катувала своїх жертв у хитромудрі способи".

25. Слідчий також зазначив про запис в медичній карті, зроблений лікарем СІЗО стосовно ушкоджень заявника, ніяк не прокоментувавши його. Загальні висновки цієї постанови були викладені таким чином:

"... слідством було встановлено, що [заявник], після [його] затримання, зізнався у вчиненні розбійних нападів та підтвердив свої визнавальні показання під час відтворення обстановки і обставин події. Більш того, [заявник] показав [слідчим] підземну схованку вогнепальної зброї і набоїв до неї.

Проте пізніше ці особи [заявник та його співобвинувачений], які мають попередні судимості та пов’язані спільною відповідальністю, відмовилися від своїх первісних показань. Намагаючись уникнути кримінальної відповідальності за особливо тяжкі злочини, вони - особисто та за допомогою своїх захисників - подавали скарги до різних органів, намагаючись викликати сумнів щодо їхніх власних свідчень через твердження про те, що вони зазнали побиття в міліції та зізналися у вчиненні злочинів під примусом.

Твердження [заявника] та іншого співобвинуваченого спростовуються ... свідченнями працівників міліції".

26. 5 листопада 2002 року обласна прокуратура скасувала вищезазначену постанову, дійшовши висновку, що вона не ґрунтувалася на всебічному та об’єктивному слідстві.

27. 16 грудня 2002 року Л., один зі співкамерників заявника, який перебував в ІТТ на час подій, на допиті у слідчого підтвердив, що заявник, повернувшись до камери після допиту, мав тілесні ушкодження та ледве міг стояти на ногах. Інші співкамерники, які також були допитані, не пам’ятали нічого подібного.

28. 28 грудня 2002 року слідчий міської прокуратури знову закрив кримінальну справу через відсутність у діях працівників міліції складу злочину. Постанова була ідентична постанові від 16 вересня 2002 року.

29. 8 травня 2003 року обласна прокуратура скасувала також і цю другу постанову у зв’язку з невиконанням наданих нею вказівок.

30. 14 травня 2003 року слідчий міської прокуратури, який здійснював слідство за скаргами на жорстоке поводження, написав прокурору м. Одеси (своєму начальникові), що більш доречним буде передати справу до обласної прокуратури, яка здійснює слідство у кримінальній справі щодо заявника. Він зазначив, що обласна прокуратура піддала критиці його постанови, та у цьому зв’язку зазначив таке:

"... дотримання або недотримання цих вказівок не матиме жодних наслідків для висновків, зроблених у цій справі. Ця справа не має перспективи бути розглянутою у суді".

31. У липні 2003 року досудове слідство у кримінальній справі щодо заявника (та інших співобвинувачених) було закінчене та справу було передано на розгляд до апеляційного суду Одеської області (далі - апеляційний суд), що діяв як суд першої інстанції.

32. 8 серпня 2003 року слідчий міської прокуратури, який все ще здійснював слідство у справі за скаргами на жорстоке поводження, закрив кримінальну справу постановою, формулювання якої було ідентичне формулюванням його попередніх постанов від 16 вересня та 28 грудня 2002 року. Єдиним новим додатком було зазначення того, що були допитані співкамерники заявника та що вони не підтвердили його тверджень.

33. 31 березня 2004 року апеляційний суд розглянув кримінальну справу щодо заявника та вирішив, що у справі необхідно призначити службове розслідування щодо тверджень підсудних про жорстоке поводження з ними з боку працівників міліції. Здійснення цього розслідування було доручено Генеральній прокуратурі України (далі - ГПУ). У своїй ухвалі суд вказав, що зазначене службове розслідування мало врахувати не тільки пояснення осіб, що були присутні при слідчих діях, в яких брали участь підсудні, а також і медичні документи та висновки судово-медичних експертів щодо їхніх тілесних ушкоджень, що містяться в матеріалах справи.

34. 21 травня 2004 року обласна прокуратура скасувала постанову міської прокуратури (див. пункт 32 вище). Копії цієї постанови в матеріалах справи не міститься.

35. 22 листопада 2004 року слідчий міської прокуратури знову закрив кримінальну справу через відсутність у діях працівників міліції складу злочину. На додаток до попереднього обґрунтування він зазначив, що, незважаючи на всі докладені зусилля, встановити походження тілесних ушкоджень заявника було неможливо.

36. 25 лютого 2005 року обласна прокуратура скасувала вищезазначену постанову як таку, що ґрунтувалась на неповному слідстві.

37. 12 квітня 2005 року слідчий міської прокуратури знову закрив кримінальну справу постановою, яка була ідентична постанові від 22 листопада 2004 року.

38. 11 травня 2005 року апеляційний суд надіслав до ГПУ листа, в якому зазначалося таке:

"У судовому засіданні усі підсудні змінили первісні показання, стверджуючи, щодо них застосовувались незаконні методи ведення досудового слідства (аж до катувань), та це змусило їх обмовляти себе та визнавати вину у злочинах, яких вони не вчиняли.

Ці заяви підсудних опосередковано підтверджуються деякими матеріалами справи.

У зв’язку з цією ухвалою суду ще 31.03.2004 було призначено службове розслідування за заявами підсудних, провадження якого було доручене Генеральному прокурору України.

Необхідність судового доручення саме Генеральній прокуратурі України було викликано тим, що перевірки, які раніше проводилися прокуратурою Одеської області, були поверховими та здійснювалися без урахування всіх доводів скарг та медичних документів у справі.

Усі матеріали перевірки направлені на адресу Генеральної прокуратури України 01.04.2004.

Проте, незважаючи на неодноразові нагадування, судове доручення не виконано донині.

Вивчення зібраних у справі доказів завершене 24.01.2005 та у справі оголошена перерва в очікуванні висновку Генеральної прокуратури".

39. 2 серпня 2005 року обласна прокуратура написала Голові апеляційного суду листа, зазначивши, що за вказівками ГПУ вона провела ретельне розслідування за скаргами підсудних на жорстоке поводження та дійшла висновку про їхню необґрунтованість.

40. 10 жовтня 2005 року апеляційний суд визнав заявника та п’ятьох інших осіб винними у вчиненні умисного вбивства з особливою жорстокістю, з корисливих мотивів, за попередньою змовою групою осіб, а також у бандитизмі, незаконному поводженні з вогнепальною зброєю, викраденні автомобілів, умисному знищенні чужого майна та у численних епізодах крадіжок і розбою. Заявник, на додаток до цього, також був визнаний винним у зберіганні наркотичних речовин. У сукупності йому було призначене покарання у виді позбавлення волі строком на дев’ятнадцять років з конфіскацією усього майна. Серед іншого, суд ґрунтував своє рішення на визнавальних показаннях заявника, наданих під час досудового слідства - зокрема, 1 та 2 березня 2002 року,- незважаючи навіть на те, що він відмовився від них під час судового провадження. Суд також спирався на речові докази (вогнепальну зброю та набої), місцезнаходження яких заявник показав міліції 1 та 2 березня 2002 року. Суд констатував, що твердження заявника про жорстоке поводження під час його тримання в міліції були уважно розглянуті під час службового розслідування та воно дійшло правильного висновку про їхню необґрунтованість. Строк покарання повинен був відраховуватися з 1 березня 2002 року.

41. Заявник як особисто, так і через свого захисника, оскаржив вирок в касаційному порядку. Він стверджував, що суд першої інстанції викривив факти справи та що його засудження, головним чином, ґрунтувалось на визнавальних показаннях, отриманих від нього під примусом на порушення його права на захист. У цьому зв'язку він наголошував на тому, що апеляційний суд посилався на перевірку його тверджень про жорстоке поводження, яка, як раніше було визнано, була поверховою та іншим чином неповноцінною. Саме з цієї причини суд першої інстанції вирішив доручити службове розслідування Генеральній прокуратурі України, оскільки попередня перевірка, що здійснювалася місцевою прокуратурою, не врахувала усі доводи його скарг або медичні документи.

42. Заявник також наголошував на тому, що його (як й інших підсудних) не було визнано потерпілими у справі за скаргами на жорстоке поводження. Він зазначив, що 12 квітня 2005 року міська прокуратура закрила справу за відсутністю складу злочину, та доручення, надане апеляційним судом ГПУ щодо проведення службового розслідування, виконане не було. Заявник вказав на те, що той факт, що він зазнав тілесних ушкоджень, навіть не був зафіксований в остаточній постанові. Насамкінець, він піддав критиці дії суду першої інстанції за нерозгляд надмірного строку тримання його в ITT (протягом вісімнадцяти днів замість встановленого законодавством максимального терміну в три дні).

43. 4 вересня 2007 року Верховний Суд України залишив касаційну скаргу заявника без задоволення. Суд дійшов висновку, що його вина була підтверджена переконливими доказами, включаючи його власні визнавальні показання. Щодо скарги заявника про порушення його права на захист, Верховний Суд України зазначив, що йому були зачитані його права після його затримання 4 березня 2002 року та що після цього йому було надано юридичну допомогу. У тому, що стосувалося його тверджень про жорстоке поводження, Верховний Суд України послався на службове розслідування, проведене ГПУ за дорученням суду першої інстанції.

44. 19 грудня 2008 року ГПУ повернула матеріали справи за скаргами на жорстоке поводження до обласної прокуратури через відсутність потреби в них. У листі прокуратури зазначалося, що Генеральна прокуратура України не має підстав для скасування постанови.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

45. Статті 59 та 63 Конституції України стосовно права на юридичну допомогу та права на відмову давати показання або пояснення щодо себе наведено у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 25.

46. Положення щодо обов’язку порушити кримінальну справу та розслідувати злочин наведено у рішенні від 27 листопада 2008 року у справі "Спінов проти України" (Spinov v. Ukraine), заява № 34331/03, п. 33.

47. Згідно зі статтею 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення, особа, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, пов’язаного з обігом наркотичних засобів, може бути затримана на строк до трьох діб, якщо потрібно провести експертизу наркотичного засобу.

48. Згідно зі статтею 315-1 Кримінально-процесуального кодексу України, якщо судові потрібна перевірка або уточнення фактичних даних, одержаних в ході досудового слідства, суд вправі доручити слідчому органу, який проводить розслідування, виконати певні слідчі дії протягом встановленого строку.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

49. Заявник скаржився на те, що зазнав катування з боку працівників міліції та що у цьому зв’язку не було проведено ефективного розслідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

50. Уряд стверджував, що заявник не може вважатися особою, яка вичерпала засоби юридичного захисту згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції, оскільки він не оскаржив постанову прокуратури м. Одеси від 12 квітня 2005 року до прокуратури вищого рівня або до суду.

51. Крім того, Уряд стверджував, що якщо заявник вважав, що він не має ефективних засобів юридичного захисту, якими він міг би скористатися, коли вищезазначеною постановою прокуратури було закрито кримінальну справу за його скаргами на жорстоке поводження, він повинен був подати свою заяву до Суду протягом шести місяців, та цей строк мав відраховуватися з дати прийняття вищезазначеної постанови. Відповідно Уряд стверджував, що заява повинна бути відхилена як така, що була подана із запізненням.

52. Заявник не погодився. Він зазначив, що дійсно згідно з національним законодавством він повинен був оскаржити постанову від 12 квітня 2005 року або до прокуратури Одеської області, або до місцевого суду. Проте він наполягав на тому, що жоден з цих засобів юридичного захисту не може вважатися ефективним, зокрема, з таких причин. Апеляційний суд Одеської області, який діяв як суд першої інстанції при розгляді його кримінальної справи, вже розглянув твердження щодо жорстокого поводження та доручив Генеральній прокуратурі України провести службове розслідування у зв’язку з наявністю недоліків у розслідуванні, проведеному місцевими прокуратурами (на міському та обласному рівнях). Відповідно заявник вважав безцільним порушувати питання у суді нижчої інстанції (у місцевому суді порівняно з вищезазначеним апеляційним судом) або звертатися до обласної прокуратури, дії якої були піддані апеляційним судом критиці через неадекватність проведеного розслідування.

53. Він також вказав, що вищезазначене доручення апеляційного суду ГПУ відновило обов’язок останньої розслідувати його скарги на жорстоке поводження після винесення прокуратурою постанови від 12 квітня 2005 року про закриття справи.

54. Суд наголошує на тому, що при застосуванні правила вичерпання національних засобів юридичного захисту слід належним чином враховувати те, що таке правило застосовується в контексті механізму захисту прав людини, створити який погодилися Договірні держави. Отже, Суд визнав, що пункт 1 статті 35 слід застосовувати з певною гнучкістю і без зайвого формалізму. Суд також визнав, що правило вичерпання національних засобів захисту не є ані беззастережним, ані таким, що застосовується автоматично; щоб перевірити, чи було це правило дотримане, необхідно брати до уваги обставини конкретної справи. Це, зокрема, означає, що Суд повинен реалістично оцінювати не лише наявність формальних засобів юридичного захисту в правовій системі відповідної Договірної держави, а й загальний контекст, у якому вони використовуються, та особисті обставини заявника. З урахуванням всіх обставин справи Суд повинен також розглянути питання щодо того, чи зробив заявник все, що можна було обґрунтовано очікувати від нього, для вичерпання засобів юридичного захисту (див. рішення від 16 вересня 1996 року у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivarand Others v. Turkey) [ВП], п. 69, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, та рішення від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), пп. 53-54, Reports 1996-VI).