Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Субот проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція),

засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Райт Маруст (Rait Maruste), Голова,

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря

секції,

після обговорення за зачиненими дверима 30

листопада 2010 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене у той самий день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 38753/06), яку подав до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України Євген Іванович Субот (далі - заявник) 14 вересня 2006 року.

2. Заявника представляв пан В. Торош, юрист, який практикує в м. Рівному. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев.

3. 16 березня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 заява була передана комітету в складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1941 році та проживає в м. Рівному.

5. У липні 1997 року пан Я. (фізична особа) звернувся до заявника з цивільним позовом про поділ будинку та земельної ділянки. Заявник подав зустрічний позов проти пана Я., кількох інших фізичних осіб та місцевих органів влади, вимагаючи визнання недійсними кількох договорів дарування частин будинку та визнання його права власності на приміщення, які він побудував у цьому будинку.

6. 3 липня 1998 року Рівненський міський суд Рівненської області (далі - міський суд) ухвалив рішення у справі. 30 липня 1998 року міський суд поновив строк на апеляційне оскарження зазначеного вище рішення. 2 листопада 1998 року апеляційний суд Рівненської області (далі - апеляційний суд) скасував це рішення та повернув справу на новий розгляд.

7. 1 грудня 2005 року міський суд відмовив у задоволенні позову пана Я. як необґрунтованого і задовольнив зустрічний позов заявника в частині вимог про визнання недійсними договорів дарування та відмовив у задоволенні позовних вимог стосовно визнання його права власності на вищезгадані приміщення як необґрунтованих.

8. 13 квітня 2006 року апеляційний суд частково змінив вищезазначене рішення, визнавши право власності заявника на частку будинку та земельну ділянку.

9. 6 травня 2006 року та 23 жовтня 2008 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за клопотаннями заявника та місцевого прокурора (який діяв в інтересах заявника) як необґрунтованими.

10. У ході провадження заявник двічі змінював або уточнював свої позовні вимоги; п'ять судових засідань було відкладено за клопотаннями заявника чи його представника або у зв'язку з неявкою заявника чи його представника у судове засідання; дев'ять судових засідань було відкладено через неявку обох сторін. Зазначені затримки з боку заявника збільшили тривалість провадження у справі приблизно на півтора роки. Двадцять три судові засідання було відкладено через неявку інших сторін та третіх сторін або за їх клопотаннями, а також у зв'язку з відсутністю або хворобою судді; п'ятнадцять судових засідань було відкладено з невказаних причин.

11. Пізніше заявник безуспішно вимагав перегляду рішення в його справі у зв'язку з нововиявленими обставинами.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

12. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції на те, що тривалість судового провадження не була "розумною". Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати лише за пунктом 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом.....який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру".

13. Уряд заперечив проти цього твердження. Зокрема, він зазначив, що провадження у справі закінчилося 6 травня 2006 року.

14. Суд зазначає, що період, який має бути взято до уваги, почався 11 вересня 1997 року, коли Україною було визнано право на подання індивідуальних заяв. Однак, оцінюючи розумність строку, що минув після цієї дати, слід враховувати стан провадження на той час. Період, який розглядається, закінчився 23 жовтня 2008 року, а не 6 травня 2006 року, як стверджував Уряд. Оскільки цивільні права заявника були остаточно вирішені тоді, коли Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за поданням місцевого прокурора, який діяв в інтересах заявника. Таким чином, провадження у справі тривало більш ніж одинадцять років у судах трьох інстанцій.

A. Прийнятність

15. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

16. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна визначатись у світлі відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).