Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Осокін та Осокіна проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція),

засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17

листопада 2009 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявами (№№ 8437/06 та 8470/06), які 10 лютого 2006 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадяни України - пан Андрій Олександрович Осокін (далі - заявник) та пані Ніна Никифорівна Осокіна (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев.

3. 30 квітня 2008 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про ці заяви Уряд. Також було вирішено одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяв (пункт 3 статті 29 Конвенції).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1976 році, заявниця - у 1946 році. Обидва заявники проживають у м. Макіївці, Україна.

5. Заявники є колишніми працівниками державного підприємства "Шахта імені К.І. Поченкова" (далі - підприємство).

6. Заявники звернулися до Червоногвардійського районного суду м. Макіївки (далі - суд) з позовом до підприємства, вимагаючи від нього перерахунку суми заробітної плати, виплаченої їм з січня 1997 року по жовтень 2001 року та відшкодування їм втрат, яких вони зазнали в результаті стверджуваного неправильного нарахування, зробленого підприємством. Вони також вимагали відшкодування моральної шкоди. У первісних поданнях заявники стверджували, що вони ініціювали це провадження у квітні 2002 року. У своїх подальших поданнях вони стверджували, що ініціювали його 19 грудня 2001 року. Проте, згідно з реєстраційним штампом національного суду на копіях їхніх позовних заяв вони були зареєстровані судом 28 березня 2003 року. Заявники не надали жодних документів на підтримку своїх тверджень про те, що їхні позови були подані до цієї дати.

7. Двома окремими рішеннями від 4 квітня 2003 року суд задовольнив їхні позови та присудив заявнику 2075,99 грн-1, а заявниці - 2301,46 грн-2.

-1 Приблизно 374 євро.

-2 Приблизно 414 євро.

8. Відділ державної виконавчої служби Червоногвардійського району м. Макіївки відкрив виконавче провадження за рішеннями суду, постановленими на користь заявників.

9. У невизначену дату підприємство було ліквідовано. У червні 2003 року заявники звернулися до суду з клопотанням щодо заміни боржника у виконавчому провадженні на інше державне підприємство. Двома окремими рішеннями 17 липня 2003 року суд задовольнив їхні клопотання та змінив боржника на державне підприємство "Укрвуглереструктуризація". 16 та 20 жовтня 2003 року апеляційний суд Донецької області скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні клопотань заявників. Двома окремими ухвалами від 4 та 5 жовтня 2005 року Верховний Суд залишив без змін ухвали апеляційного суду, постановлені у справі заявника та заявниці.

10. Пізніше, у рамках виключного провадження, заявники подали скарги на остаточні рішення, постановлені у їхній справі Верховним Судом. Проте їхні скарги не були задоволені.

11. 3 червня 2008 року державна виконавча служба повернула виконавчі листи заявникам і закінчила виконавче провадження. Рішення, постановлені на користь заявників, залишаються невиконаними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

12. Відповідне національне законодавство наведено у рішенні від 27 липня 2004 року у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), заява № 67534/01, пп. 16-19).

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

13. Відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду Суд вирішив об’єднати заяви з огляду на спільність їхнього фактичного та юридичного підґрунтя.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕВИКОНАННЯМ РІШЕНЬ

14. Заявники скаржилися на те, що рішення, постановлені на їхню користь, залишаються невиконаними. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру..."

A. Прийнятність

15. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національних засобів юридичного захисту, оскільки вони не оскаржували постанови державної виконавчої служби від 3 червня 2008 року. Він також стверджував, що заявники не подали виконавчі листи повторно. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що заявники більше не були зацікавлені у виконанні цих рішень.

16. Заявники не погодилися.

17. Суд зазначає, що подібні заперечення вже були відхилені у низці рішень, ухвалених Судом (див. рішення від 29 червня 2004 року у справі "Войтенко проти України"(Voytenko v. Ukraine), заява № 18966/02, пп. 28-31, та від 31 травня 2007 року у справі "Лізанець проти України" (Lizanets v. Ukraine), заява № 6725/03, п. 43). Суд вважає, що у цій справі ці заперечення повинні бути відхилені з тих же причин.

18. Суд доходить висновку, що скарга заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

19. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті скарги заявників.

20. Заявники підтримали свою скаргу.

21. Суд зауважує, що рішення, постановлені на користь заявників, залишаються невиконаними.

22. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, що підіймали питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі (див. вищенаведене рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), п. 46).

23. Розглянувши усі наявні у нього матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.