Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Колєсніков проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян Зупанчіч (Bostjan M. Zupancic), Голова,

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді,

та Стівен Філліпс, заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 вересня

2011 року

виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

1. Справу порушено за заявою (№ 697/07), поданою до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Сергієм Олександровичем Колєсніковим (далі - заявник) 6 грудня 2006 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - пані Валерією Лутковською з Міністерства юстиції.

3. 25 серпня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряду про заяву. Відповідно до Протоколу № 14 заява була передана на розгляд до комітету в складі трьох суддів.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник, 1981 року народження, проживає у Харківській області.

5. 11 жовтня 2001 року його було затримано працівниками міліції за підозрою у вчиненні розбою та незаконному зберіганні зброї.

6. 12 жовтня 2001 року Валківський районний суд Харківської області (далі - районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у виді взяття під варту відповідно до частини 9 статті 165-2 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК) до 21 жовтня 2009 року на тій підставі, що залишаючись на волі, заявник може переховуватись від слідства та перешкоджати здійсненню правосуддя. 19 жовтня 2001 року районний суд продовжив граничний строк тримання заявника під вартою ще на два місяці на підставі тяжкості висунутих проти нього обвинувачень, негативних характеристик з місця проживання і можливості того, що він переховуватиметься від слідства. 7 грудня 2001 року районний суд подовжив граничний строк тримання заявника під вартою ще на чотири місяці на підставі тяжкості висунутих обвинувачень та можливості того, що він переховуватиметься від слідства.

7. 8 лютого 2002 року після закінчення досудового слідства справу було передано до суду.

8. 6 березня 2002 року районний суд вирішив, inter alia, що заявник повинен надалі триматись під вартою, не навівши при цьому будь-яких підстав для такого рішення.

9. 21 травня 2002 року справу було передано до Харківського районного суду Харківської області, який 28 березня 2003 року визнав заявника винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів та призначив йому покарання у вигляді дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.

10. 11 листопада 2003 року апеляційний суд скасував вказаний вирок та повернув справу на новий судовий розгляд. Питання щодо подальшого тримання заявника під вартою суд не вирішував.

11. 23 листопада 2004 року Харківський районний суд Харківської області повернув справу на додаткове розслідування. Суд залишив без змін обраний заявникові запобіжний захід у виді тримання під вартою, не навівши жодних підстав для такого рішення.

12. 10 березня 2005 року апеляційний суд скасував постанову від 23 листопада 2004 року та повернув справу на новий судовий розгляд. Питання щодо подальшого тримання заявника під вартою суд не вирішував.

13. 12 травня 2006 року Харківський районний суд Харківської області відмовив у задоволенні клопотання заявника про звільнення, посилаючись на тяжкість обвинувачень, висунутих проти нього.

14. 13 червня 2006 року той самий суд визнав заявника винним у вчиненні розбою та незаконному зберіганні зброї та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на вісім років і шість місяців з конфіскацією майна.

15. 24 травня 2007 року апеляційний суд скасував вказаний вирок та повернув справу на новий судовий розгляд. Питання щодо подальшого тримання заявника під вартою суд не вирішував.

16. 16 серпня 2007 року Харківський районний суд Харківської області вирішив, inter alia, що заявник повинен надалі триматись під вартою, не навівши при цьому будь-яких підстав для такого рішення.

17. 22 листопада 2007 року справу було направлено до Червонозаводського районного суду м. Харкова, який 11 грудня 2007 року вирішив, inter alia, що заявник повинен надалі триматись під вартою, не навівши при цьому будь-яких підстав для такого рішення.

18. 13 лютого та 10 квітня 2008 року вищезазначений суд залишив без задоволення клопотання заявника та інших трьох підсудних про звільнення з-під варти, зазначивши, що запобіжний захід у виді тримання під вартою був обраний з огляду на відомості щодо особи підсудних, їхнього віку та тяжкості обвинувачень, висунутих проти них, а також з огляду на інші обставини, передбачені статтями 148 та 150 КПК , не наводячи жодних пояснень. 2 червня 2008 року суд розглянув ще одне клопотання підсудних про зміну запобіжного заходу та залишив його без задоволення, не розглядаючи клопотання самого заявника.

19. 17 липня 2008 року суд визнав заявника винним за тими ж пунктами обвинувачення, що містилися у вироках від 28 березня 2003 року та від 13 червня 2006 року, та призначив йому покарання у вигляді восьми років позбавлення волі з конфіскацією майна.

20. 23 липня 2009 року апеляційний суд залишив вказаний вирок без змін.

21. 9 жовтня 2009 року заявника було звільнено з-під варти, оскільки він відбув призначений йому строк позбавлення волі. Заявник стверджує, що протягом тримання його під вартою стан його здоров'я погіршився, однак він не навів будь-яких деталей та не надав доказів.

22. 17 березня 2010 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

23. Згідно з твердженнями Уряду протягом провадження органи слідства і суди допитали та заслухали трьох інших підсудних, чотирьох свідків та чотирьох потерпілих. На здійснення цих дій було витрачено приблизно один місяць. Чотирнадцять судових засідань у справі було відкладено, здебільшого внаслідок неявки свідків, потерпілих або представників інших підсудних, через відсутність суддів або тому що підсудних не було доставлено до суду. П'ять разів суди ухвалювали постанови про примусовий привід свідків та потерпілих.

24. Згідно з твердженнями заявника, при отриманні копій документів, необхідних для обґрунтування його заяви до Суду, він зіткнувся з певними труднощами. Зрештою, він надав копії усіх необхідних документів.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

25. Положення КПК від 28 грудня 1960 року щодо запобіжних заходів викладені в рішенні у справі "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, п. 54, ECHR 2005-H (витяги).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

26. Заявник скаржився, що тривалість тримання його під вартою була надмірною. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції , який у відповідних частинах передбачає наступне:

"Кожному, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".

27. Уряд заперечив проти цього твердження, стверджуючи, що тривалість тримання заявника під вартою не була надмірною, що суди наводили відповідні та достатні підстави для тримання його під вартою та що провадження здійснювалося з належною ретельністю.

A. Щодо прийнятності

28. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вона не є необґрунтованою з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути оголошена прийнятною.

B. Щодо суті

29. Суд зазначає, що період, який має бути взято до уваги, тривав загалом п'ять років, два місяці та дванадцять днів і складався з трьох окремих періодів (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 104, ECHR 2000-ХI): з 11 жовтня 2001 року (затримання заявника) до 28 березня 2003 року (перше засудження); з 11 листопада 2003 року (скасування першого вироку) до 13 червня 2006 року (друге засудження) та з 24 травня 2007 року (скасування другого вироку) до 17 липня 2008 року (третє засудження). Такий строк не є коротким в абсолютному вимірі.

30. Розглядаючи цю справу через призму загальних принципів, встановлених у його практиці (див. рішення у справі "І.А. проти Франції" [I.A. v. France), від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, п. 102; рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV; та "Іловецький проти Польщі" (Ilowiecki v. Poland), заява № 27504/95, п. 61, від 4 жовтня 2001 року), Суд зауважує, що первісне затримання заявника ґрунтувалось на можливості того, що він переховуватиметься від слідства, та тяжкості висунутих проти нього обвинувачень (див. вище п. 6). Хоча первісно затримання заявника могло бути обґрунтоване цими підставами, після спливу певного проміжку часу суди були зобов'язані надати інші чіткі підстави для продовження тримання його під вартою. Замість цього вони постійно посилались на тяжкість обвинувачень, висунутих проти заявника (див. вище пункти 13 і 18), використовували стереотипні формулювання для усіх підсудних, не звертаючись до конкретних фактів та обставин, що стосувалися саме заявника (див. вище пункт 18); не навели жодних підстав для продовження тримання заявника під вартою або взагалі не вирішували це питання (див. вище пункти 8, 10-12 та 15-18). Крім того, на жодному з етапів провадження суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів.