Рішення остаточне, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Єфремов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 листопада

2010 року,

виносить таке рішення, що було прийнято в той же день:

1. Справу порушено за заявою (N 43799/05), поданою проти України до Суду 19 листопада 2005 року громадянином України п. Миколою Олексійовичем Єфремовим (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев, Міністерство юстиції України.

3. 11 січня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив направити цю заяву Уряду. Відповідно до Протоколу N 14 заява була передана комітету у складі трьох суддів.

4. Заявник народився в 1946 році та проживає в м. Харкові.

5. Він є власником будинку в цьому місті. Цей будинок розташований на земельній ділянці, що належить державі. 11 червня 1986 року місцеві органи влади прийняли рішення про знесення вказаного будинку та повернення цієї землі у зв'язку з побудовою нового багатоквартирного будинку відповідно до плану розвитку міста. Місцеві органи влади запропонували заявнику трьохкімнатну квартиру та певні суми відшкодування. Однак в подальшому будинок не було демонтовано та він залишився у власності заявника.

1. Перше провадження

6. 21 серпня 1997 року заявник звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до місцевих органів влади щодо права на приватизацію земельної ділянки, на якій знаходився його будинок.

7. 8 січня 2002 року суд відмовив у задоволенні позову, визнавши його необґрунтованим. Заявник подав заяву про поновлення йому строку на апеляційне оскарження вказаного рішення, оскільки він дізнався про це рішення лише 18 березня 2002 року. Заяву було задоволено.

8. 17 вересня 2002 року Апеляційний суд Харківської області скасував зазначене вище рішення та повернув справу на новий розгляд.

9. 27 березня 2003 року Дзержинський районний суду м. Харкова відмовив заявнику в задоволенні позову. Районний суд встановив, що місцеві органи влади призначили компенсацію за землю, але заявник за нею не звернувся. Районний суд зазначив, що заявник мав право звернутись за виплатою компенсації до місцевих органів влади.

10. 15 липня 2003 року апеляційний суд залишив рішення від 27 березня 2003 року без змін.

11. 12 травня 2005 року Верховний Суд України, засідаючи in camera палатою у складі трьох суддів, залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій та відмовив заявнику в задоволенні його касаційної скарги, визнавши її необґрунтованою. 18 червня 2005 року заявник отримав копію остаточної ухвали.

12. У ході судового провадження суди чотири рази відкладали судові засідання у зв'язку з відповідними клопотаннями заявника або через його неявку. Крім того, дев'ятнадцять судових засідань було відкладено у зв'язку з відсутністю або хворобою судді, в провадженні якого знаходилася справа, відсутністю відповідачів, а також у зв'язку з їхніми клопотаннями про відкладення судових засідань, а також у зв'язку з іншими невизначеними причинами.

2. Друге провадження

13. У 1999 році місцеві органи влади скасували державну реєстрацію права власності заявника на будинок.

14. 19 квітня 2006 року Дзержинський районний суд м. Харкова скасував рішення місцевих органів влади. Він також скасував рішення місцевих органів влади від 11 червня 1986 року (див. пункт 5, зазначений вище). 16 жовтня 2008 року той самий суд підтвердив право власності заявника на будинок.

15. Відповідно до матеріалів справи в подальшому заявник подав до місцевих органів влади нову заяву щодо приватизації прибудинкової території. Її розгляд триває.

16. Місцеві органи влади подали заяву про перегляд рішення від 16 жовтня 2008 року через те, як вони стверджували, що їх представники не могли бути присутніми на цьому засіданні, але їм було відмовлено у задоволенні цієї заяви. За твердженням заявника місцеві органи влади також звертались до судів із заявою про перегляд постанови від 19 квітня 2006 року. Заявник не надав детальної інформації щодо результату розгляду цієї заяви.

I. СКАРГА НА ТРИВАЛІСТЬ ПРОВАДЖЕННЯ

17. Заявник скаржився на те, що тривалість першого провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", яка закріплена пунктом 1 статті 6 Конвенції, який у відповідній частині передбачає таке:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

18. Уряд висловив заперечення.

19. Суд зазначає, що період, який має розглядатись, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли набуло чинності положення щодо визнання Україною права на звернення до Суду. Однак, оцінюючи розумність строку, що минув з цієї дати, треба враховувати стан провадження на той час. Вказаний період закінчився 18 червня 2005 року, коли заявник отримав копію остаточного рішення, яке набрало законної сили (див. рішення у справах "Відманн проти Австрії" (Widmann v. Austria), N 42032/98, п. 29, від 19 червня 2003 року, та "Гіцкайло проти України" (Gitskaylo v. Ukraine), N 17026/05, п. 34, від 14 лютого 2008 року). Таким чином, провадження тривало близько семи років та дев'яти місяців у судах трьох інстанцій.

A. Щодо прийнятності

20. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також вважає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно скарга визнається прийнятною.

B. Щодо суті