Рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Паламарчук проти України" (N 2)

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи

комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря

секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 вересня 2010 року,

виносить таке рішення, що було ухвалене у той самий день:

1. Справу порушено за заявою (N 17156/05), поданою проти України до Суду 9 квітня 2005 року громадянином України п. Олександром Терентійовичем Паламарчуком (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявник був представлений його братом - п. М.Т.Паламарчуком. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 21 жовтня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Відповідно до Протоколу N 14 заява була передана комітету у складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1961 році та проживає у м. Вінниці.

5. У 1983 році під час проведення робіт на спеціалізованому підприємстві (СУ-26) заявник зазнав виробничої травми, внаслідок якої був визнаний інвалідом.

Перше провадження

6. 20 листопада 1998 року заявник розпочав провадження у Ленінському районному суді м. Вінниці проти правонаступника компанії, відповідальної за заподіяну йому травму,- Вінницького колективного спеціалізованого підприємства N 26 (далі - компанія), вимагаючи зобов'язати компанію виплатити йому кошти на придбання автомобіля для інвалідів. Він також вимагав відшкодування моральної шкоди, якої, за його твердженням, він зазнав. Остаточне рішення у його справі було винесене Верховним Судом України 29 грудня 2002 року.

Друге провадження

7. 5 червня 2001 року заявник розпочав провадження у Ленінському районному суді м. Вінниці (далі - районний суд), вимагаючи зобов'язати компанію виплатити йому кошти на придбання автомобіля для інвалідів.

8. 8 листопада 2002 року районний суд залишив позов заявника без розгляду.

9. 15 січня 2003 року апеляційний суд Вінницької області (далі - апеляційний суд) скасував ухвалу суду першої інстанції та повернув справу до суду першої інстанції.

10. 29 грудня 2003 року районний суд частково задовольнив позовні вимоги заявника. 19 квітня 2004 року апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції.

11. 16 листопада 2006 року Верховний Суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

12. Заявник скаржився на те, що тривалість другого провадження у його справі була несумісною з вимогою "розумного строку", передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

13. Уряд заперечив проти цього твердження.

14. Період, який має розглядатись, почався з 5 червня 2001 року та закінчився 16 листопада 2006 року. Таким чином, провадження тривало п'ять років та чотири місяці у судах трьох інстанцій.

A. Щодо прийнятності

15. Суд зазначає, що ця скарга не є очевидно необґрунтованою у значенні п. 3 ст. 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона визнається прийнятною.

B. Щодо суті

16. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна визначатися у світлі відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], N 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

17. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. наприклад, вище, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France)).

18. Розглянувши усі надані матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатних переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. З огляду на практику Суду з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".