Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Фільштейн проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Райт Маруст (Rait Maruste),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 5 травня 2009 року, виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 12997/06), поданою до Суду 22 квітня 2005 року громадянкою України пані Людмилою Миколаївною Фільштейн (далі - заявниця) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 11 вересня 2007 року Суд вирішив направити скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції, а також за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції було також вирішено розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилась у 1959 році та проживає у м. Кіровограді, Україна.

5. 16 листопада 2001 року, 6 березня та 13 вересня 2002 року Ленінський районний суд м. Кіровограда присудив стягнути з колишнього роботодавця заявниці КП "Гарантія", що перебувало у комунальній власності та було підконтрольне міській раді, на користь заявниці відповідно 4912,67 гривень (1), 4967,66 гривень (2) та 6025,10 гривень (3) заборгованості із заробітної плати та інших виплат.

(1) Приблизно 1040,33 євро на даний час.

(2) Приблизно 1114,45 євро на даний час.

(3) Приблизно 1192,49 євро на даний час.

6. Ці рішення набрали законної сили та державна виконавча служба відкрила виконавче провадження щодо їх виконання. За інформацією Уряду в ході виконавчого провадження заявниці була виплачена сума у розмірі 3190,33 гривень. Заявниця стверджувала, що вона отримала лише 2366,02 гривень.

7. У зв'язку з тривалим невиконанням зазначених судових рішень заявниця звернулась до того ж суду зі скаргою на державну виконавчу службу, вимагаючи компенсацію матеріальної та моральної шкоди. 28 березня 2003 року суд відмовив у задоволенні її вимог щодо матеріальної шкоди, проте присудив їй 500 гривень (4) відшкодування моральної шкоди. 7 серпня 2003 року апеляційний суд Кіровоградської області залишив без змін це рішення, яке пізніше набрало законної сили. Згодом заявниця безуспішно оскаржувала зазначене рішення в касаційному порядку у Верховному Суді України.

(4) Приблизно 89,57 євро на даний час.

8. Відповідно до інформації Уряду заявниця не звернулась із заявою до державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження щодо рішення від 28 березня 2003 року. Заявниця не погодилась із цим твердженням та надала у підтвердження лист державної виконавчої служби від 7 червня 2006 року, в якому державна виконавча служба повідомила її, що рішення від 28 березня 2003 року не було виконане через відсутність коштів.

9. Заявниця також зверталась із скаргами до різних державних органів, але це не дало ніяких результатів.

10. 28 грудня 2004 року господарський суд Кіровоградської області порушив ліквідаційну процедуру щодо підприємства-боржника.

11. У зв'язку з цим 24 та 28 березня 2005 року державна виконавча служба закрила виконавче провадження щодо підприємства-боржника та передала виконавчі листи заявниці до ліквідаційної комісії для подальшого виконання. Як вбачається, ліквідаційна процедура досі триває.

12. Усі вищезгадані судові рішення, винесені на користь заявниці, залишаються невиконаними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Загальні положення національного законодавства стосовно виконання рішень суду містяться у рішенні від 27 липня 2004 року "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, пп. 16-18).

14. Положення Цивільного кодексу від 18 липня 1963 року (втратив чинність 1 січня 2004 року) та Цивільного кодексу від 16 січня 2003 року (набрав чинності з 1 січня 2004 року) щодо відповідальності власників по зобов'язаннях юридичних осіб, які їм належать, викладені у рішенні по справі "Михайленки та інші проти України" (Mykhaylenky and Others v. Ukraine), N 35091/02 та наступних, пп. 25-26, ECHR 2004-XII).

15. Стаття 143 Конституції України від 1996 року передбачає:

"Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; (...) утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю;(...)".

16. Стаття 31 Закону України "Про власність" від 1991 року (втратив чинність згідно із Законом від 27 квітня 2007 року) передбачає, що до державної власності належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

17. У листі від 27 грудня 2004 року Міністерство юстиції України, проаналізувавши чинне на той момент законодавство, зробило висновок, inter alia, що державна і комунальна власність були різними видами власності.

18. Стаття 78 "Комунальні унітарні підприємства" Господарського кодексу України (набрав чинності з 1 січня 2004 року) встановлює, що комунальні унітарні підприємства утворюються компетентним органом місцевого самоврядування і входять до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство.

I. СКАРГИ НА ТРИВАЛЕ НЕВИКОНАННЯ РІШЕНЬ СУДУ, ВИНЕСЕНИХ НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИЦІ

19. Заявниця скаржилась на невиконання органами державної влади рішень суду, винесених на її користь, та на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо цієї скарги. Вона посилалась на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, а також на статтю 1 Першого протоколу, які викладені наступним чином:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

Заявниця також посилалась на низку положень Загальної декларації прав людини.

A. Щодо прийнятності

1. Скарги за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції

20. Спираючись на положення національного законодавства (серед іншого, Цивільні кодекси від 1963 та 2003 років та Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" від 1997 року), Уряд стверджував, що він не відповідає за борги комунальних підприємств. Уряд також стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, як це вимагається пунктом 1 статті 35 Конвенції. Зокрема, Уряд стверджував, що заявниця не скористалась можливістю подати заяву про визнання її кредитором у справі про банкрутство та ліквідацію підприємства-боржника, а також не оскаржила до відповідного господарського суду бездіяльність ліквідаційної комісії або не оскаржила до місцевого суду неналежне виконання державною виконавчою службою рішень суду, винесених на її користь. Крім того, Уряд оскаржив статус жертви заявниці, оскільки, на його думку, вона не звернулась до державної виконавчої служби щодо відкриття виконавчого провадження за рішенням від 28 березня 2003 року (див. пункт 8 вище).