Це рішення стане остаточним за обставин, викладених в пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лошенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Райт Маруст (Rait Maruste),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2008 року, виносить таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справу порушено за заявою (N 11447/04), поданою проти України до Суду 5 лютого 2004 року громадянином України п. Михайлом Павловичем Лошенком (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. 6 грудня 2007 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Також було вирішено розглядати питання щодо суті справи та її прийнятності одночасно (пункт 3 статті 29) .

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник, п. Михайло Павлович Лошенко, народився у 1930 році та проживає у місті Києві.

5. У 1995 році заявник уклав договір з А., приватним банком (далі - банк), відповідно до якого банк мав інвестувати кошти заявника у будівництво квартири будівельною компанією АТ "К." (далі - будівельна компанія), яке мало завершитися до 30 липня 1996 року. Відповідно до умов договору у разі затримки у виконанні будівельних робіт заявник мав право вимагати від банку виплату штрафу.

6. Оскільки будівельна компанія формально закінчила виконання робіт тільки 29 серпня 1996 року, 2 жовтня 1996 року заявник звернувся до Печерського районного суду міста Києва (далі - Печерський суд) з позовною заявою до банку, вимагаючи виплати відшкодування за затримку у закінченні робіт.

7. 2 грудня 1996 року суддя В. провів засідання. Пізніше суддя 3., на той час голова Печерського суду, витребував справу у судді В. з невідомих причин.

8. 27 жовтня 1997 року банк подав зустрічну позовну заяву, стверджуючи, що зобов'язання щодо виплати штрафу за невчасно виконану роботу будівельною компанією було затверджене ним з перевищенням меж повноважень і має бути скасоване як таке, що суперечить положенням банківського права, яке підлягає застосуванню.

9. 19 листопада 1997 року суддя З. виніс рішення, яким відмовив у задоволенні позовної заяви заявника та задовольнив зустрічну позовну заяву банку. Однак він не підписав це рішення.

10. 27 листопада 1997 року заявник звернувся з касаційною скаргою до Київського міського суду.

11. 3 грудня 1997 року відповідно до процесуального права, чинного на той момент, скарга була передана судді 3. для вирішення питання про її відповідність процесуальним вимогам.

12. У червні 2001 року було запроваджено новий порядок апеляційного оскарження та Київський міський суд було перетворено на апеляційний суд міста Києва.

13. У липні 2001 року суддю 3. було звільнено з дисциплінарних підстав.

14. 10 грудня 2001 року управління юстиції міста Києва (далі - управління юстиції) поінформувало заявника про те, що воно провело розслідування за його скаргою на тривалість розгляду його касаційної скарги та виявило, що колишній суддя 3. не зареєстрував її та витребував справу з реєстру суду. Управління юстиції запевнило заявника, що справу буде в найкоротший термін направлено до апеляційного суду міста Києва (далі - апеляційний суд) на розгляд.

15. 7 травня 2002 року апеляційний суд скасував рішення від 19 листопада 1997 року у зв'язку з тим, що воно не було підписано головуючим суддею, і направив справу на новий розгляд.

16. 10 жовтня 2002 року Печерський суд задовольнив позовну заяву заявника та відхилив зустрічну позовну заяву банку. 24 жовтня 2002 року банк оскаржив це рішення.

17. 4 грудня 2002 року апеляційний суд скасував рішення, скасувавши умову щодо відповідальності банку за затримку будівельної компанії як таку, що не відповідає чинному законодавству.

18. 23 грудня 2002 року заявник звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду України.

19. 16 жовтня 2003 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

20. 24 березня 2004 року суддю 3. було визнано винним у службовій недбалості та засуджено до двох років позбавлення волі умовно. Його кримінальна справа містила в собі декілька епізодів, жоден з яких не стосувався цивільної справи заявника.

21. Пізніше заявник безуспішно звертався з заявою про перегляд справи за винятковими обставинами, стверджуючи, що аналогічна скарга іншого інвестора була вирішена на його користь.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

22. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження у його справі не відповідала вимозі "розумного строку" що міститься у п. 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає наступне:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

A. Щодо прийнятності

23. Уряд стверджував, що період, який має бути розглянуто, починається тільки з 11 вересня 1997 року, коли України визнала право особи на звернення до Суду. Таким чином, скарги заявника щодо подій, які відбувалися до цієї дати, мають бути відхилені як несумісні з принципом ratione temporis.

24. Уряд також заявив, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він стверджував, що заявник міг би ініціювати провадження щодо притягнення судді, який розглядав його справу, до дисциплінарної відповідальності. Він також зазначив, що заявник міг би ініціювати порушення кримінальної справи щодо судді та потім подати цивільну позовну заяву про виплату відшкодування. Врешті Уряд стверджував, що заявник не зацікавлений у розгляді своєї касаційної скарги, оскільки він подав її лише у 2001 році.

25. Заявник не погодився.

26. Суд зазначає, що частина оскаржуваного провадження стосується періоду до 11 вересня 1997 року, коли Конвенція вступила в силу для України. Таким чином, ця частина заяви не сумісна із положеннями принципу ratione temporis Конвенції у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції.

27. Щодо дисциплінарного провадження щодо суддів Суд раніше встановив, що цей захід не може вважатися ефективним для цілей Конвенції (див. рішення у справі "Єфіменко проти України" (Efimenko v. Ukraine), N 55870/00, п. 49, від 18 липня 2006 року).

28. Суд нагадує, що вирішальним при оцінці ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги на тривалість провадження є те, чи заявник може подати таку скаргу до національних судів, вимагаючи певного виправлення ситуації; іншими словами, чи існує засіб захисту, здатний задовольнити його скарги, надаючи пряме та швидке виправлення ситуації (див. рішення у справі "Девеєр проти Бельгії" (Deweer v. Belgium), від 27 лютого 1980 року, Серія A, N 35, с. 16, п. 29). Суд також встановив, що засіб є "ефективним", якщо його можна використати як для прискорення вирішення справи судами, так і для забезпечення скаржника адекватним відшкодуванням за затримки, які вже сталися (див. рішення у справах "Кудла проти Польші" (Kudta v. Poland) [ВП], N 30210/96, п. 157-159, ЄСПЛ 2000-XI, та "Міфсуд проти Франції" (Mifsud v. France) [ВП], N 57220/00, п. 17, ЄСПЛ 2002-VIII).