Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Пасльон проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

п. Райт Маруст (Rait Maruste),

п. Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

п. Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych),

пані Рената Ягер (Renate Jaeger),

пані Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

пані Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

та пані Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2008 року, виносить таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справа порушена за заявою (N 44327/05), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Володимиром Володимировичем Пасльоном (далі - заявник) 23 листопада 2005 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. 7 вересня 2006 року Суд вирішив направити заяву Уряду. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1956 році та проживає у місті Донецьку. У 2003 році він звільнився з військової служби у запас.

A. Перше судове провадження

5. 19 серпня 2004 року остаточним рішенням військового місцевого суду Донецького гарнізону було зобов'язано стягнути з Донецького обласного військового комісаріату на користь заявника 1144,07 грн (1) грошової компенсації за речове майно та 51 грн (2) державного мита. Рішення залишається невиконаним.

(1) Приблизно 180 євро.

(2) Приблизно 8 євро.

B. Друге судове провадження

6. Рішенням від 8 квітня 2005 року та ухвалою від 16 серпня 2005 року Ворошилівський районний суд м. Донецька та апеляційний суд Донецької області відповідно відмовили у задоволенні нової позовної заяви заявника стосовно компенсації за речове майно як безпідставної.

7. Заявник не подавав касаційної скарги.

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

8. Відповідне національне законодавство викладено в рішенні "Войтенко проти України" (Voytenko v. Ukraine) (N 18966/02, пп. 20-25, 29 червня 2004 року).

I. НЕВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, ПРИЙНЯТОГО НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИКА

9. Заявник скаржився на тривале невиконання рішення від 19 серпня 2004 року. Він скаржився за пунктом 1 статті 6, статтею 13 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу, які у відповідних частинах передбачають наступне:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 13 Конвенції

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

10. Уряд висував заперечення стосовно застосування пункту 1 статті 6 Конвенції та вичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, які Суд вже відхиляв у багатьох рішеннях (див., наприклад, "Мітін проти України" (Mitin v. Ukraine), N 38724/02, пп. 20-24, 14 лютого 2008 року, та "Войтенко проти України" (Voytenko v. Ukraine), зазначене вище, пп. 27-31).

11. Суд зазначає, що остаточне рішення військового місцевого суду Донецького гарнізону від 19 серпня 2004 року залишається невиконаним близько чотирьох років та одного місяця.