Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Церква села Сосулівка проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (Mrs S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (Mrs M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (Mr R.Maruste),

п. М.Віллігер (Mr M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 29 січня 2008 року, постановляють таке рішення, що було прийнято того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 37878/02), поданою до Суду 30 серпня 2002 року Церквою села Сосулівка (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявник був представлений паном Владиславом Авдєєнком, адвокатом, який практикує у місті Тернополі. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Юрієм Зайцевим.

3. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення його права на доступ до суду. Також заявник посилався на статтю 13 Конвенції, стверджуючи про відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

4. 24 жовтня 2006 року Суд вирішив направити заяву Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви та її прийнятності одночасно.

5. Заявник, Українська греко-католицька церква села Сосулівка Чортківського району Тернопільської області (Церква села Сосулівка), - релігійна група, яка належить до патріархату Української греко-католицької церкви. Очолює релігійну громаду заявника священик отець Роман Гамрацій.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Передумови справи

6. Розпорядженням Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року заявнику було надано право використовувати приміщення церкви Покрови Пречистої Діви Марії у селі Сосулівка Чортківського району Тернопільської області для проведення релігійних обрядів. Зазначена культова будівля мала використовуватись спільно з релігійною громадою Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). Відповідно до пункту 3 згаданого розпорядження Чортківська районна державна адміністрація Тернопільської області повинна була укласти окремі договори з релігійними громадами про порядок користування церковною будівлею та майном церкви, в яких детальніше визначались строки, способи та умови використання цього майна. У самому розпорядженні детальні умови використання церковної будівлі та майна церкви не передбачались.

7. 10 липня 1997 року заявник уклав договір з Чортківською районною державною адміністрацією про користування культовою будівлею та майном церкви та погодився на користування церквою спільно з релігійною громадою УПЦ КП на умовах, визначених у договорі. У договорі не визначались деталі користування зазначеним майном. Заявник також стверджував, що релігійна громада УПЦ КП продовжувала користуватись культовою будівлею без укладення договору з Чортківською районною державною адміністрацією та чинила перешкоди заявнику в використанні цього майна.

8. 6 жовтня 2000 року заявник звернувся до Тернопільської обласної державної адміністрації з вимогою передати церковну будівлю їх релігійній громаді у самостійне використання для релігійних потреб. Також заявник повідомив Тернопільській обласній державній адміністрації, що релігійна громада УПЦ КП відмовилась виконувати розпорядження від 26 червня 1997 року та договір, укладений з Чортківською районною державною адміністрацією, від 19 липня 1997 року. У відповідь 20 грудня 2000 року управління у справах релігії Тернопільської обласної державної адміністрації повідомило заявнику про те, що рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном, підлягають виконанню Державною виконавчою службою (частина 14 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження").

B. Перше провадження

9. 5 лютого 2001 року заявник звернувся до Вищого арбітражного суду з позовом до Тернопільської обласної державної адміністрації про надання у використання культової будівлі та майна, як це передбачено у договорі із Чортківською районною державною адміністрацією. Зокрема заявник стверджував, що релігійна організація, яка також використовувала це приміщення, не виконувала розпорядження від 26 червня 1997 року. Також заявник зазначив, що відповідно до статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" держава як власник повинна забезпечити розподіл та використання церковних будівель, які є державною власністю, відповідне до договорів, укладених з організаціями, які їх використовують.

10. 19 лютого 2001 року суддя Вищого арбітражного суду відмовив у прийнятті позовної заяви на підставі того, що вона за правилами підсудності мала бути подана до суду загальної юрисдикції, а не до арбітражного суду, який розглядає господарські справи. Зокрема суддя посилався на той факт, що заявник скаржився на відсутність договорів про використання культової споруди відповідно до розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року (див. пункт 6 вище).

11. 13 квітня 2001 року колегія Вищого арбітражного суду у складі двох суддів розглянула заяву заявника про перевірку рішення в порядку нагляду та залишила без змін ухвалу від 19 лютого 2001 року. Зокрема суд посилався на статтю 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року, яка передбачає, що спори щодо порядку користування культовими будівлями розглядаються загальними судами в порядку, який передбачений Цивільно-процесуальним кодексом, а не арбітражними (господарськими) судами. Суд також зазначив, що розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації є виконавчим документом та підлягає виконанню відповідно до статей 348 та 349 Цивільно-процесуального кодексу.

12. Заявник звернувся до голови Вищого арбітражного суду з клопотанням про внесення протесту на ухвали від 19 лютого та 13 квітня 2001 року.

13. 19 липня 2001 року голова Вищого господарського суду (нова назва - Вищий арбітражний суд) відмовив заявнику у задоволенні клопотання у зв'язку із змінами, внесеними до Арбітражного процесуального кодексу ( 1798-12), відповідно до яких ухвала від 13 квітня 2001 року є остаточною і оскарженню не підлягає.

C. Друге провадження

14. 24 квітня 2001 року заявник звернувся до місцевого суду загальної юрисдикції, а саме до Тернопільського міського суду, з позовом до Тернопільської обласної державної адміністрації про надання культової будівлі в одноособове користування.

15. 4 травня 2001 року суд відмовив у прийнятті позову та зазначив, що судам загальної юрисдикції не підсудні спори між юридичними особами. Суд також ухвалив направити матеріали позову до Тернопільського арбітражного суду для розгляду по суті. Ухвала від 4 травня 2001 року не була оскаржена та набрала законної сили. Заявник звернувся до Тернопільського обласного суду за переглядом ухвали від 4 травня 2001 року в порядку нагляду.

16. 20 червня 2001 року Тернопільський обласний суд відмовив заявнику у відкритті провадження про перегляд справи в порядку нагляду. Зокрема, заступник голови Тернопільського обласного суду повідомив заявнику, що спори між юридичними особами підсудні арбітражним судам, а також що немає підстав для перегляду справи в порядку нагляду. Він посилався на статтю 24 Цивільного процесуального кодексу та статтю 1 Арбітражного процесуального кодексу.

17. 8 серпня 2001 року заступник голови Верховного Суду відмовив у перегляді справи в порядку нагляду, повідомивши заявника про те, що спори, пов'язані з правом власності на церковні будівлі, підсудні господарським судам, а спори, пов'язані з їх користуванням, підсудні місцевим судам загальної юрисдикції. Він порадив заявнику уточнити позовні вимоги.

D. Третє провадження

18. Заявник звернувся до Київського господарського суду з позовом про надання культової будівлі в одноособове користування.

19. 23 жовтня 2001 року суд ухвалив провадження у справі припинити, посилаючись на ухвалу від 13 квітня 2001 року та розпорядження Тернопільської обласної державної адміністрації від 26 червня 1997 року, яким Тернопільською обласною державною адміністрацією спір вже було вирішено. Суд також посилався на роз'яснення Вищого адміністративного суду від 29 лютого 1996 року (див. пункт 32 нижче).

20. 19 березня 2002 року Вищий господарський суд залишив без змін ухвалу від 23 жовтня 2001 року. Суд також зазначив, що господарським судам ця справа не була підвідомча, оскільки вона стосувалась не питань власності, а оскарження рішення, ухваленого державним органом, тобто питання, яке вирішується в адміністративному, а не судовому порядку.

21. 20 червня 2002 року Верховний Суд, не встановивши підстав для розгляду скарги в касаційному порядку, відмовив у відкритті касаційного провадження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України від 29 червня 1996 року

22. Відповідні положення Конституції України передбачають таке:

"Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції

є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні

вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається".

B. Господарський процесуальний кодекс (колишній Арбітражний процесуальний кодекс)

23. Згідно зі статтею 1 Арбітражного процесуального кодексу (в редакції до 21 червня 2001 року) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до арбітражного суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Угода про відмову від права на звернення до арбітражного суду є недійсною.

24. Відповідно до статті 12 цього Кодексу (в редакції до 21 червня 2001 року) арбітражним судам були підвідомчі справи у господарських спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, а також у спорах про визнання недійсними актів. Далі передбачалось, що господарським судам не підвідомчі спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спори про встановлення цін на продукцію, товари та послуги. Спори про визнання недійсними актів, а також спори щодо господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, належать до виключної підвідомчості арбітражних судів.

25. Стаття 14 Кодексу встановлювала, що Вищий арбітражний суд розглядає справи у спорах, в яких однією із сторін є обласні державні адміністрації. Згідно з правилами виключної підсудності відповідно до статті 16 Кодексу справи у спорах про право власності на майно розглядались арбітражним судом за місцезнаходженням майна. Згідно зі статтею 17 Кодексу при непідсудності справи даному арбітражному суду суд повинен був надіслати матеріали справи за встановленою підсудністю. Ухвалу про передачу справи за підсудністю можна було перевірити в порядку нагляду.

26. Відповідні положення нової редакції Кодексу яка була прийнята 21 червня 2001 року, передбачають таке:

Прикінцеві та перехідні положення

"1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, за винятком статті 81-1, яка набирає чинності з 28 червня 2002 року.

...9. Постанови судової колегії Вищого арбітражного суду України, постанови президії Вищого арбітражного суду України, які до набрання чинності цим Законом не були опротестовані, постанови Пленуму Вищого арбітражного суду України є остаточними і можуть бути оскаржені до Верховного Суду України на підставах і у порядку встановлених Господарським процесуальним кодексом України".

C. Цивільний процесуальний кодекс від 1963 року (в редакції до 21 червня 2001 року)

27. Відповідно до статті 24 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) судам загальної юрисдикції підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Судам також підвідомчі справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, перелічені у статті 236 цього Кодексу (по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб, по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних організацій, інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин).

28. Згідно з пунктом 17 статті 348 ЦПК (ця стаття стосується виконавчого провадження) рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном, мають виконуватись державною виконавчою службою. Рішення обласних державних адміністрацій мають виконуватись без вказівок суду, тобто вони є виконавчими документами (стаття 349 ЦПК).

D. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року (чинний на той час)

29. Відповідно до цього закону релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами (стаття 17 розділу III "Майновий стан релігійних організацій"). Таке майно передається у користування релігійним організаціям шляхом укладення окремого договору.

30. Відповідно до статті 17 цього закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних державних адміністрацій. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний строк.

31. Згідно з відповідними пунктами статті 17 договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

32. Відповідно до статті 18 релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Право власності релігійних організацій охороняється законом (стаття 18). Статтею 19 пердбачено, що релігійні організації мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, виробничі, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади, які мають право юридичної особи.

E. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (чинний на той час)

33. Відповідно із пунктом 14 статті 3 цього закону державною виконавчою службою підлягають виконанню рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном.

34. Частина 1 статті 18 цього закону визначає, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 3 цього Закону.

F. Роз'яснення Вищого господарського (колишнього арбітражного) суду від 29 лютого 1996 року

35. У цьому Роз'ясненні зазначається що спори, які виникають між його сторонами при зміні, розірванні або виконанні договору про використання культової будівлі, не підвідомчі господарським (колишнім - арбітражним) судам (пункт 5 Роз'яснення). Також зазначено, що рішення про повернення або передачу культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в господарський суд (пункт 8 Роз'яснення), такі спори не підсудні судам загальної юрисдикції. Крім того, відповідно до пункту 10 Роз'яснення господарський суд повинен відмовляти релігійним організаціям у прийнятті позовних заяв про витребування культових будівель і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення належного державного органу, відповідно до якого зазначеним організаціям передається культова будівля або майно у володіння чи користування. Відповідно до пункту 14 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" згадане рішення є виконавчим документом.