Рішення у справі набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути піддане редакційним правкам.

У справі "Мітін проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (Mrs M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (Mr J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (Mrs R.Jaeger),

п. М.Віллігер (Mr M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 22 січня 2008 року, виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 38724/02) проти України, поданою відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Олександром Миколайовичем Мітіним (далі - заявник) 10 вересня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 22 вересня 2005 року Суд вирішив направити Уряду скаргу. Суд відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник, 1959 року народження, проживає у місті Севастополі, Україна.

A. Перша частина провадження

5. На той час заявник був військовим офіцером. У листопаді 1998 року наказом його керівника, командира військової частини А-3009, заявника було призначено на нижчу посаду, а також до нього було застосовано дисциплінарні стягнення за різні порушення.

6. У червні 1999 року заявник звернувся до Військового суду Севастопольського гарнізону із позовом до свого командира, стверджуючи, що стягнення до нього були застосовані несправедливо. Заявник вимагав відшкодування моральної шкоди.

7. Після кількох розглядів справи різними судовими інстанціями 20 серпня 2001 року апеляційний суд Військово-Морських Сил України, діючи як суд першої інстанції, встановив, що оскаржувані дисциплінарні стягнення були застосовані до заявника з порушенням діючих військових статутів, та присудив стягнути із військової частини 5000 грн (1) відшкодування моральної шкоди. Вважаючи, що ця сума не є достатньою, заявник подав касаційну скаргу. 10 січня 2002 року Верховний Суд України залишив без змін рішення від 20 серпня 2001 року.

(1) На той час 1021 євро.

8. 5 листопада 2001 року відділ державної виконавчої служби Нахімовського районного управління юстиції м. Севастополя відкрив виконавче провадження.

9. Після безрезультатних спроб стягнути присуджену суму з рахунку зазначеної військової частини 21 червня 2002 року виконавча служба повернула заявникові виконавчий лист через відсутність коштів у боржника. Заявник повторно не подавав виконавчі листи до виконавчої служби.

10. У вересні 2002 року заявник звернувся в судовому порядку зі скаргою на бездіяльність відділу державної виконавчої служби Нахімовського районного управління юстиції м. Севастополя. 26 вересня 2002 року Нахімовським районним судом м. Севастополя його заява була визнана неподаною через несплату заявником державного мита та нечітке визначення його вимог.

11. Заявник безрезультатно подавав скарги на свого командира до різних прокурорів та судів, вимагаючи порушення кримінальної справи.

12. Уряд стверджував, що у кінці 2005 року командир військової частини кілька разів запрошував заявника відвідати військову частину А-3009 для отримання коштів, присуджених йому рішенням апеляційного суду Військово-Морських Сил України. Про це заявникові надсилалися листи на останню відому адресу. Заявник заперечує отримання таких листів, стверджуючи, що його нова адреса була відома органам державної влади. Зокрема, вона була зазначена у його листах до Суду, копії яких надсилалися Канцелярією Суду до Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

13. 26 грудня 2005 року військова частина А-3009 внесла 5000 грн готівкою на пенсійний рахунок заявника. Уряд не надав жодних, пов'язаних із цим фактом, документів. Через відмову заявника прийняти на свій рахунок ці кошти банк повернув цю суму назад на рахунок військової частини.

14. 14 березня 2006 року військова частина А-3009 відкрила рахунок на ім'я заявника в Ощадному банку. Відповідно до копії квитанції банку, наданої Урядом, призначення платежу було визначено як "сплата компенсації моральної шкоди пану Мітіну згідно з рішенням суду від 20 серпня 2001 року".

B. Друга частина провадження

15. На початку 2004 року заявник був звільнений із військової служби.

16. У травні 2004 року він подав позов до Військового суду Севастопольського гарнізону, оскаржуючи своє звільнення.

17. 14 жовтня 2004 року суд відхилив скаргу заявника як безпідставну. 21 грудня 2004 року апеляційний суд Військово-Морських Сил України відхилив апеляційну скаргу заявника та залишив без змін рішення суду від 14 жовтня 2004 року. 9 березня 2005 року Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

18. Відповідне національне законодавство викладене у рішенні "Войтенко проти України" ((Voytenko v. Ukraine), заява N 18966/02, пункти 20-25, рішення від 29 червня 2004 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

19. Заявник скаржився на тривале невиконання рішення апеляційного суду Військово-Морських Сил України від 20 серпня 2001 року, винесеного на його користь. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, у яких, зокрема, зазначено:

Пункт 1 Статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

A. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

1. Застосування статті 6 Конвенції

20. Уряд стверджував, що пункт 1 статті 6 Конвенції не може бути застосовано до провадження, яке розглядається, оскільки спір стосується служби військовослужбовця, у зв'язку з чим він не є "цивільним" у значенні положення Конвенції, за яким скаржиться заявник. Відповідно Уряд просив Суд визнати цю частину заяви неприйнятною як таку, що не відповідає принципу ratione materiae, у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції.

21. Заявник не погодився із аргументами Уряду.

22. Суд нагадує, що на той час заявник перебував на дійсній військовій службі, а його спір стосувався різних обставин проходження ним служби. У нещодавньому рішенні "Вілхо Ескелінен та інші проти Фінляндії" ((Vilho Eskelinen and Others v. Finland) [GC], заява N 63235/00, пункт 62, рішення від 19 квітня 2007 року) Велика палата запропонувала два критерії застосування статті 6 Конвенції у таких спорах. Відповідно до цього рішення стаття 6 Конвенції у "цивільному" аспекті має застосовуватися до всіх спорів, які стосуються державних службовців, якщо національне законодавство не виключає можливість звернення до суду осіб, що обіймають певні посади, чи категорій працівників, про яких йдеться, і таке виключення базується на об'єктивних підставах.

23. У цій справі скарги заявника були прийняті, розглянуті та частково задоволені національними судами за правилами ординарної цивільної процедури. Незважаючи на те, що справа заявника дійсно включає розгляд питання щодо законності дисциплінарних стягнень, що застосовуються відповідно до спеціального військового законодавства, немає підстав вважати, що провадження щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі внаслідок незаконних дій суб'єктами владних повноважень, лежить поза межами статті 6 Конвенції.

24. Таким чином, незважаючи на спеціальний статус, заявник не був виключений з числа осіб, які мають "доступ до суду", в сенсі статті 6 Конвенції. Суд доходить висновку, що стаття 6 Конвенції застосовується до національного провадження, яке розглядається.