Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Коваль та Пацьора проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (Mrs S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (Mrs M.Tsatsa-Nikolovska),

пан Р.Маруст (Mr R.Maruste),

пан Дж.Боррего Боррего (Mr J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (Mrs R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 3 квітня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за двома заявами (N 1110/02 та N 1206/02), поданими проти України до Європейського суду з прав людини (далі - Суд) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянками України пані Ольгою Миколаївною Коваль та пані Аллою Олександрівною Пацьорою (далі - заявниці) 25 листопада 2001 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською, пані Зоряною Бортновською та п. Юрієм Зайцевим.

3. 17 жовтня 2003 року (N 1110/02) та 21 жовтня 2003 року (N 1206/02) Суд вирішив направити на комунікацію Уряду скарги заявниць. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

4. 11 січня 2006 року Суд додатково вирішив направити на комунікацію Уряду скарги заявниць відповідно до пункту 1 статті 6 щодо порушення їх права на доступ до суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Пані Ольга Миколаївна Коваль (перша заявниця) народилась 1964 року. Пані Алла Олександрівна Пацьора (друга заявниця) народилась 1952 року. Обидві заявниці - колишні вчителі місцевої школи і проживають у місті Роздільна Одеської області.

6. 7 жовтня 1999 року Роздільнянський районний суд Одеської області зобов'язав відділ освіти при Роздільнянській районній державній адміністрації (далі - відділ освіти) виплатити першій та другій заявниці 1248 грн(1) та 2485,28 грн(2) відповідно заборгованості із додаткових виплат до зарплатні (див., наприклад, рішення від 8 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України", заява N 63134/00, пп. 9-11).

(1) Приблизно 210 євро.

(2) Приблизно 410 євро.

7. 18 жовтня 1999 року суд видав виконавчі листи, які було передано до Роздільнянського відділу державної виконавчої служби (далі - виконавча служба).

8. У листі від 22 лютого 2001 року виконавча служба повідомила заявниць, що рішення, винесені на їхню користь, не були виконані, оскільки в Державному бюджеті на 1999 рік не було передбачено витрат на соціальні виплати вчителям. У 2000 році державні бюджетні програми були профінансовані тільки на 2,8% від реальних потреб. У Державному бюджеті на 2001 рік взагалі не було передбачено кошти на такі цілі. Державна адміністрація також стверджувала, що ці виплати можуть бути проведені тільки після прийняття Верховною Радою України відповідного закону.

9. 2 квітня 2001 року Одеське обласне управління юстиції повідомило першій заявниці, що рішення від 7 жовтня 1999 року не може бути негайно виконане у зв'язку з відсутністю майна у відділі освіти, на яке може бути накладено арешт.

10. 30 липня 2001 року Великомихайлівський суд відхилив скарги заявниць щодо стверджуваної бездіяльності виконавчої служби.

11. 14 травня 2002 року Одеський обласний апеляційний суд, за апеляційною скаргою другої заявниці, залишив це рішення без змін. Заявниця була присутня на цьому слуханні. Вона не подала касаційну скаргу на рішення суду.

12. 24 травня 2002 року Великомихайлівський суд залишив без розгляду апеляційну скаргу першої заявниці на рішення від 30 липня 2001 року у зв'язку з тим, що скарга не відповідала процесуальним вимогам і не було оплачено держмито, та надав їй строк до 26 червня 2002 року для усунення недоліків.

13. 29 грудня 2001 року першій заявниці було виплачено 160 грн.

14. 14 серпня 2003 року виконавча служба повернула виконавчі листи від 18 жовтня 1999 року заявницям, стверджуючи, що рішення не можуть бути виконані, оскільки в державному бюджеті не передбачені кошти на ці виплати.

15. Рішення від 7 жовтня 1999 року і досі залишаються невиконаними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

16. Відповідне національне законодавство викладене у рішеннях "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-19) та "Кечко проти України" (рішення, зазначене вище, пп. 16-18).

I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ

17. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Реґламенту Суду заяви повинні бути об'єднані, зважаючи на їх спільну фактичну та правову основу.

II. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

А. Скарги щодо невиконання рішень, винесених на користь заявниць

18. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниці скаржились на невиконання рішень, винесених на їх користь. Ці положення передбачають наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..., який вирішить спір щодо його прав і обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

19. Уряд стверджував, що заявниці не вичерпали національні засоби юридичного захисту, оскільки вони не оскаржили до національного суду постанову виконавчої служби, після винесення якої виконавчі листи були повернуті їм без виконання у зв'язку з відсутністю коштів.