Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Єремеєв проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. Янгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 20 листопада 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 42473/04), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Олександром Олексійовичем Єремеєвим (далі - заявник) 12 травня 2004 року.

2. Заявника представляв пан В.Бичковський з м. Міусинська. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Ю.Зайцевим, та пані І.Шевчук, керівником Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

3. 8 листопада 2005 року Суд направив на комунікацію Уряду скаргу відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу щодо невиконання рішень, винесених на користь заявника. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник, 1936 року народження, проживає в м. Іванівці Луганської області. Він колишній працівник Іванівського верстатобудівного заводу (далі - завод). Державна частка у статутному фонді заводу становить 99,11%.

5. 30 жовтня 2000 року комісія з трудових спорів Іванівського верстатозаводу зобов'язала завод виплатити заявнику 2127,24 грн(1). Це рішення стало остаточним і було передане для виконання до відділу державної виконавчої служби Антрацитівського районного управління юстиції (далі - виконавча служба).

(1) 460,11 євро.

6. 2 листопада 2001 року і 21 січня 2004 року Антрацитівський районний суд Луганської області зобов'язав завод додатково виплатити заявнику 970,13 грн(2) та 535 грн(3) у рахунок декількох виплат. Ці рішення стали остаточними і були передані для виконання до виконавчої служби.

(2) 199,80 євро.

(3) 80,53 євро.

7. 1 лютого 2005 року виконавча служба повідомила заявника, що затримки у стягненні присуджених йому коштів мали місце у зв'язку з тим, що майно заводу знаходилось у податковій заставі, введенням мораторію на примусовий продаж державного майна та провадженням у справі про банкрутство заводу.

8. Рішення від 30 жовтня 2000 року та рішення від 2 листопада і 21 січня 2004 року залишаються невиконаними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

9. Відповідне національне законодавство викладене у рішенні "Сокур проти України" (N 29439/02, пп. 17-22, від 26 квітня 2005 року).

10. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення від 30 жовтня 2000 року та рішення від 2 листопада 2001 року і 21 січня 2004 року вчасно. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, які, у відповідних частинах, передбачають:

Пункт 1 статті б

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

11. Уряд надав зауваження, з якими заявник не погодився, щодо невичерпання засобів юридичного захисту на національному рівні, подібні до тих, що Суд уже відхилив в низці своїх рішень щодо невиконання проти державних підприємств (див., наприклад, "Сокур проти України (ухвала), N 29439/02, від 16 грудня 2003 року, та "Трихліб проти України", N 58312/00, пп. 39-43, рішення від 20 вересня 2005 року). Суд вважає, що ці зауваження мають бути відхилені з тих самих підстав.