Це рішення стає остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Півненко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), що засідав палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Ж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

п. Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 18 вересня 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 36369/04) проти України, поданою до Суду паном Ігорем Володимировичем Півненком (далі - заявник) 28 вересня 2004 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим.

3. 7 липня 2005 року суд прийняв рішення направити заяву на комунікацію Уряду. Того ж дня Суд вирішив, що відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції питання прийнятності і суті заяви розглядатимуться одночасно.

4. 1 квітня 2006 року справу було передано на розгляд новоутвореної п'ятої секції (пункт 5 правила 25 та пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник є громадянином України, який народився у 1965 році та проживає у місті Олександрія Кіровоградської області, Україна.

6. Обставини справи, представлені сторонами, можуть бути викладені таким чином.

7. У невстановлений день заявник був звільнений у запас з військової служби. На момент звільнення заявнику було встановлено компенсацію за неотримане речове майно. Оскільки цю компенсацію йому виплачено не було, у 2002 році він звернувся до військового суду Дніпропетровського гарнізону з позовною заявою про стягнення з його колишнього роботодавця, військової частини, суми заборгованості.

8. 14 червня 2002 року військовий суд Дніпропетровського гарнізону задовольнив позов заявника і зобов'язав виплатити йому компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 3377,17 грн (1) та судові витрати в розмірі 51 грн (2). Останню суму заявнику було виплачено, в той час як рішення щодо заборгованості залишається невиконаним.

(1) Приблизно 558 євро.

(2) Приблизно 8,5 євро.

9. Дніпропетровське обласне управління юстиції своїм листом від 20 січня 2004 року повідомило заявника, що у зв'язку з відсутністю коштів на рахунках боржника суму заборгованості не може бути виплачено.

10. Відділ державної виконавчої служби Центрально-Міського районного управління юстиції своїм листом від 29 липня 2004 року повернув виконавчий лист заявнику на підставі неможливості виконання рішення суду з причин відсутності коштів на рахунках боржника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

11. Відповідне національне законодавство наведено у рішенні "Войтенко проти України" (заява N 18966/02, пп. 20-25, від 29 червня 2004 року).

12. Заявник скаржився на невиконання рішення військового суду Дніпропетровського гарнізону від 14 червня 2002 року. Він посилався на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, а також статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, в яких зазначено таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

13. Уряд надав заперечення щодо статусу жертви заявника та вичерпання ним національних засобів юридичного захисту, аналогічні тим, що вже відхилялися у низці рішень Суду (див., серед інших, рішення Суду у справах "Войтенко проти України", заява N 18966/02, пп. 20-25, від 29 червня 2004 року, та "Носаль проти України", заява N 18378/03, пп. 33-35, від 29 листопада 2005 року). Суд вважає, що ці заперечення Уряду слід відхилити з тих же підстав.

14. Суд приходить до висновку, що скарга заявника на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо затримки у виконанні рішення військового суду Дніпропетровського гарнізону не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що жодної іншої причини неприйнятності заяви не встановлено. Тому скарга у цій частині має бути визнана прийнятною. З тих же причин скарга заявника на порушення статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції не може бути визнана неприйнятною.

II. ЩОДО СУТІ

15. Уряд стверджував, що тривалість виконавчого провадження не була надмірною, а державною виконавчою службою були вжиті усі необхідні заходи. Уряд наполягав, що право заявника на виконання рішення суду не ставилося під сумнів і він не був позбавлений власності. Уряд також наголошував, що заявник мав у своєму розпорядженні чітко встановлені національним законодавством ефективні засоби оскарження невиконання рішення суду, винесеного на його користь.