Рішення у справі набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути піддане редакційним правкам.

У справі "Савенко проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста (J.-P.Costa), Голова,

п. І.Кабрал Баррето (I.Cabral Barreto),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані А.Мулароні (A.Mularoni),

пані Е.Фура-Сандстрьом (E.Fura-Sandstrom),

пані Д.Йочєнє (D.Jociene),

п. Д.Попович (D.Popovic), судді,

та пані С.Доллє (S.Dolle), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 13 грудня 2005 року, виносить рішення, яке було прийнято того ж дня:

1. Справу порушено проти України за заявою (N 6237/04), поданою проти України до Суду 18 січня 2004 року громадянином України Савенком Віктором Єгоровичем (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) було представлено його Уповноваженим - пані В.Лутковською, Міністерство юстиції.

3. 21 червня 2004 року друга секція винесла рішення направити заяву на комунікацію Уряду. Керуючись положеннями пункту 3 статті 29 Конвенції, вона вирішила, що питання щодо прийнятності та суті справи мають розглядатися одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився 1939 року та проживає в м. Горлівка Донецької області, Україна.

5. Рішенням від 26 вересня 2002 року Калинінський районний суд м. Горлівки зобов'язав колишнього працедавця заявника - ВАТ "Горлівський завод "Реммаш" (державне акціонерне товариство) (м. Горлівка) сплатити заявнику заборгованість з заробітної плати, компенсацію, компенсацію за затримку виплати у розмірі 6803,28 грн. (1).

(1) Приблизно 1099 ЄВРО.

6. Оскільки це рішення суду залишалося невиконаним, заявник звернувся до міського управління юстиції, яке двома листами від 18 квітня та 9 грудня 2003 року поінформувало його, що ухвалою від 23 жовтня 2002 року господарського суду Донецької області порушена справа про банкрутство заводу та що з цієї причини виконавче провадження стосовно рішення, винесеного на його користь, було зупинене. Після того, як було встановлено, що 51% акцій товариства належить державі, воно послалося на Закон України N 2864-III "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" (чинний з 26 грудня 2001 року), який забороняє реалізацію майна підприємств, 25% або більше акцій яких належать державі, з метою погашення боргів.

7. 29 жовтня 2004 року заявник отримав усю суму, присуджену йому рішенням суду.

II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

8. Відповідне внутрішнє законодавство зазначено в рішенні у справі "Ромашов проти України" (Romachov c. Ukraine) (N 67534/01, п.п. 16-18, від 27 липня 2004 року).

I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ П. 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ N 1

А. Щодо прийнятності

9. Уряд докоряє заявнику за невичерпання двох внутрішніх засобів захисту, як цього вимагає стаття 35 Конвенції, а саме, що останній не ініціював процедури оскарження дій та бездіяльності державної виконавчої служби, яка займалася виконанням рішення, винесеного на його користь, та не подав заяви до відповідного господарського суду про включення його до списку кредиторів під час процедури банкрутства, розпочатої щодо підприємства, що дало б змогу контролювати процес відновлення платоспроможності останнього. Уряд оспорює, крім того, статус жертви заявника відповідно до статті 34 Конвенції, оскільки рішення, винесене на його користь, було повністю виконане.

10. Заявник не погоджується з твердження Уряду.

11. Суд констатує, що аргументи, схожі до тих, які подав Уряд, були відхилені у багатьох рішеннях Суду (див., наприклад, рішення у справі "Войтенко проти України" (Voitenko c. Ukraine) , N 18966/02, п.п. 31 та 35, від 29 червня 2004 року; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romachov c. Ukraine) , N 67534/01, п. 27, від 27 липня 2004 року). Він не бачить жодних причин для того, щоб дійти іншого висновку в цьому випадку. Таким чином, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду.

12. Далі Уряд зазначав, що держава не може бути відповідальною за відсутність коштів державного підприємства, оскільки їй належав лише 51% акцій товариства і вона не могла визначати та контролювати його діяльність. Відповідно, Уряд посилався на несумісність заяви ratione personae з положеннями Конвенції.

13. Заявник не погоджується.

14. Суд зауважує, що держава володіла контрольним пакетом акцій товариства-боржника та що на останнє поширювалася дія мораторію на примусову реалізацію майна в рамках виконавчого провадження стосовно судового рішення, винесеного не на його користь, через те що частка держави в акціонерному капіталі товариства складала понад 25%. Далі Суд констатує, що згаданий вище мораторій було дійсно застосовано в цьому випадку (див. пункт 6 вище).