Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Косарева проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. А.Б.Бака, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. К.Юнгвірт,

п. В.Буткевич,

п. М.Угрехелідзе,

пані Д.Йочєнє,

п. Д.Поповіч, судді,

та пані С.Доллє, Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 22 листопада 2005 року

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа порушена проти України за заявою (N 17304/03), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України Ніною Олександрівною Косаревою (далі - заявниця) 20 травня 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та пані Зоряною Бортновською.

3. 21 червня 2004 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію з Урядом. Відповідно до п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що прийнятність та суть скарги будуть розглядатись разом.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилась у 1948 році та проживає у місті Жовті води, Дніпропетровська область, Україна.

5. 7 травня 1999 року та 30 серпня 2001 року Жовтоводський міський суд (далі - міський суд) зобов'язав державне підприємство "Електрон-Газ" (далі - ДПЕГ) сплатити заявниці заборгованість з заробітної плати у загальній сумі 3124,00 грн (приблизно 485 ЄВРО). Обидва рішення набули статусу остаточних та були направлені до Жовтоводського відділу державної виконавчої служби (далі - державна виконавча служба) для примусового виконання.

6. Листом від 27 лютого 2003 року державна виконавча служба повідомила заявницю, що рішення суду не можуть бути виконані у зв'язку з дією Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 2001 року, яким було накладено заборону на продаж майна ДПЕГ.

7. 7 березня 2003 року господарський суд Дніпропетровської області (далі - господарський суд) порушив провадження у справі про банкрутство ДПЕГ та ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів. 10 жовтня 2003 року господарський суд затвердив план санації та призначив керуючого санацією ДПЕГ.

8. 21 жовтня 2004 року державна виконавча служба закінчила виконавчі провадження відносно виконання рішень на користь заявниці, оскільки присуджені їй кошти були виплачені у повному обсязі.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

9. Національне законодавство викладене у рішеннях у справах "Сокур проти України" (N 29439/02, пп. 17-22, від 26 квітня 2004 р.) та "Трихліб проти України" (N 58312/00, пп. 25-32, від 20 вересня 2005 року).

ПРАВО

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ

1. Стверджуване порушення статті 17 Конвенції

10. Заявниця скаржилася на те, що введення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 2001 року, який передбачав зупинення погашення кредиторської заборгованості державних підприємств, становило порушення статті 17 Конвенції. З матеріалів справи Суд не знаходить доказів того, що це положення було порушено. Відповідно, Суд вважає, що ці скарги мають бути відхилені відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції як повністю необґрунтовані.

2. Стверджуване порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1

11. Заявниця скаржилася на неспроможність державних органів виконати рішення від 7 травня 1999 року та 30 серпня 2001 року, винесені на її користь. Вона стверджувала, що було порушено положення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції, які передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

Стаття 1 Протоколу N 1 "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

а. Заперечення Уряду щодо прийнятності

12. Уряд наголошував, що заявниця не може більше вважатися жертвою порушення Конвенції, оскільки рішення, винесені на її користь, були виконані у повному обсязі. Уряд також зазначав, що заявниця не вичерпала національні засоби захисту, як цього вимагає п. 1 статті 35 Конвенції, оскільки вона не оскаржила стверджувану бездіяльність органів державної виконавчої служби у національних судах та не звернулась до господарського суду для включення її у список кредиторів у провадженні у справі про банкрутство боржника.

13. Суд зазначає, що ці аргументи були вже досліджені та відхилені Судом у ряді попередніх рішень (див. наприклад, вищевказані рішення у справах "Ромашов проти України" та "Трихліб проти України", пп. 23-32 та 36-42, відповідно). Суд не знаходить причин робити інший висновок у цій справі і, таким чином, відхиляє заперечення Уряду.