Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у параграфі 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням

У справі "Мірошниченко і Грабовська проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

пан А.Б.Бака (Mr A.B.Baka), Голова,

пан І.Кабрал Баррето (Mr I.Cabral Barreto),

пан К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

пан В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пан М.Угрехелідзе (Mr M.Ugrekhelidze),

пані Д.Йочєнє (Mrs D.Jociene),

пан Д.Попович (Mr D.Popovic), судді,

та пані С.Доллє (Mrs S.Dolle), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 22 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того дня:

1. Справа порушена за заявами (N 32551/03 і 33687/03), поданими проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянами України пані Катериною Никифорівною Мірошниченко і пані Тетяною Іванівною Грабовською (далі - заявниці) 14 серпня 2003 року і 29 вересня 2003 року відповідно.

2. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська.

3. 15 березня 2005 року Суд вирішив направити заяви на комунікацію Урядові. Відповідно до положень параграфа 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяв одночасно.

4. Пані Катерина Никифорівна Мірошниченко (перша заявниця) і пані Тетяна Іванівна Грабовська (друга заявниця) народилися у 1948 році. Обидва заявники проживають у місті Чугуєві Харківської області.

А. Основа справи

5. Держава володіє 32,67% акцій Відкритого акціонерного товариства "Чугуївська паливна апаратура" (роботодавець заявниць, далі - Товариство), яке, відповідно, підпадає під дію Закону від 29 листопада 2001 року "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".

6. 12 червня 2002 року Чугуївський міський суд (далі - Міський суд) наказав Товариству сплачувати заборгованість з заробітної плати, соціальних виплат і аліментів частинами. Суд мотивував це, inter alia, фактичним зупиненням виконавчого провадження через вищевказаний закон про мораторій.

Б. Обставини справ

7. 25 листопада 2002 року і 3 березня 2003 року Міський суд присудив першій заявниці суму у 2810 грн (1) заборгованості з заробітної плати з Товариства. 3 березня 2003 року Міський суд присудив виплату цієї ж заборгованості на користь другої заявниці у сумі 2178,35 грн (2).

(1) Приблизно 406 ЄВРО.

(2) Приблизно 320 ЄВРО.

8. Обидва рішення набрали законної сили і були надіслані до державної виконавчої служби міста Чугуєва (далі - ДВС) для примусового виконання.

9. Листом від 8 липня 2003 року Харківське міське управління юстиції (далі - Управління) повідомило першу заявницю, що сума не може бути негайно стягнена, inter alia, через закон про мораторій. Однак Управління вказало, що процеси щодо активів Товариства, на які не поширюється дія мораторію (напр. банківські рахунки), мають продовжуватися. 10 березня 2004 року друга заявниця отримала такого ж листа від ДВС.

10. Численні виконавчі провадження проти Товариства (включаючи справи заявниць) були ускладнені рішенням Міського суду від 12 червня 2002 року. Тому 30 червня 2002 року і 29 жовтня 2002 року ДВС звернулася до суду з проханням роз'яснити його рішення. Однак роз'яснення, яке дало змогу ДВС виконати стягнення, надійшло тільки після 9 квітня 2003 року.

11. Між липнем 2002 року і лютим 2004 року Господарський суд Харківської області неодноразово порушував справу про банкрутство проти Товариства і виносив постанову про заборону погашення заборгованості. Останнє рішення такого роду було винесене 19 лютого 2004 року.

12. Відповідно до листа Управління від 5 травня 2004 року стягненню виплат на користь заявниць перешкодили рішення Міського суду від 12 червня 2002 року і справа про банкрутство проти Товариства. Остання неодноразово змушувала ДВС призупиняти виконавче провадження (останнє таке призупинення відбулося 16 травня 2003 року і потім було відмінено 16 січня 2004 року).

13. Рішення, винесені на користь заявниць, залишаються невиконаними.

14. Відповідне національне законодавство викладене у рішеннях "Ромашов проти України" (заява N 67534/01, пп. 16-18, 27 липня 2004 року) і "Трихліб проти України" (заява N 58312/00, пп. 25-32, 20 вересня 2005 року).

15. Суд вважає, що, відповідно до параграфа 1 правила 42 Регламенту Суду, заяви мають бути об'єднані з огляду на спільне фактичне і юридичне підґрунтя.

ПАРАГРАФА 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

16. Заявниці скаржилися на неспроможність державних органів виконати рішення, винесені на їх користь. Вони посилалися на порушення параграфа 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".

А. Щодо прийнятності

1. Заперечення щодо вичерпання національних засобів правового захисту

17. Уряд стверджував, що заявниці не вичерпали національних засобів правового захисту, як того вимагає параграф 1 статті 35 Конвенції, оскільки вони не оскаржили бездіяльність ДВС у національних судах.

18. Заявники оспорили це твердження, посилаючись на те, що використання цього національного засобу правового захисту було б безуспішним.

19. Суд зазначає, що протягом періоду, що розглядається, стягненню присуджених виплат перешкоджали скоріше законодавчі заходи, ніж неправомірна поведінка ДВС. З цього приводу Суд нагадує свою усталену практику, відповідно до якої позов про відшкодування шкоди до ДВС не може вважатися ефективним засобом правового захисту, якщо затримка виконання судових рішень виникла з причин, що виходять за межі повноважень ДВС (див., крім багатьох інших, "Михайленки та інші проти України", заява N 35091/02, і наступні, пп. 38-39, ЄСПЛ 2004-...).

2. Відповідність ratione personae (відповідальність держави)

20. Уряд стверджував, що Товариство є окремою юридичною особою і відповідно до національного законодавства держава не може відповідати за його боргами.