Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Антоненков та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П. Коста (J.-P.Costa), Голова,

п. І.Кабрал Баррето (I.Cabral Barreto),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

п. М.Угрехелідзе (M.Ugrekhelidze),

пані А.Мулароні (A.Mularoni),

пані Е.Фура-Сандстрьом (E.Fura-Sandstrom), судді,

та пані С.Доллє (S.Dolle), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 3 листопада 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 14183/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянами України Олексієм Анатолійовичем Антоненковим (далі - О.А.), Олексієм Анатолійовичем Дюкіним (далі - О.Д.) та Володимиром Петровичем Столітнім (далі - В.С.) (далі - заявники) 6 березня 2002 року.

2. Заявники були представлені п. А.В.Владимировим, юристом, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим - пані Валерією Лутковською.

3. 13 жовтня 2004 року Суд вирішив комунікувати Уряду заяву. Відповідно до положень п. З статті 29 Конвенції Суд вирішив розглянути суть заяви одночасно з її прийнятністю.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники народились у 1967, 1959 та 1970 роках відповідно. Всі вони проживають у м. Києві.

5. 26 червня 1996 року відносно заявників було порушено кримінальну справу.

6. 31 червня 1996 року О.Д. було заарештовано за підозрою у вчиненні шахрайства та крадіжки. 16 серпня 1996 року В.С. та 19 серпня 1996 року О.А. було заарештовано за подібними обвинуваченнями. За твердженнями прокуратури, заявники обманним шляхом (використовуючи підроблені документи) переоформили та у подальшому продали приміщення, яке належить п. К.

7. Під час розслідування прокуратура отримала декілька висновків бухгалтерської експертизи відносно операції, у вчиненні якої підозрюються заявники.

8. З березня 1997 року прокурором м. Києва було затверджено обвинувальний висновок та направлено справу до Київського міського суду для визначення територіальної підсудності справи. 5 березня 1997 року Київський міський суд (далі - міський суд) направив справу до Шевченківського районного суду м. Києва (далі - районний суд). Заявники постали перед судом за обвинуваченням у крадіжці, шахрайстві та розкраданні документів (О.Д.), шахрайстві та підробці документів (В.С.), а також шахрайстві та крадіжці (О.А.).

9. 2 квітня 1997 року районним судом заявників було віддано до суду.

10. 3 квітня 1997 року районний суд звільнив О.А. та В.С. з-під варти під заставу у 3000 грн для кожного (приблизно 1500 доларів США на той час) та підписку про невиїзд. 19 травня 1997 року О.Д. також було звільнено з-під варти під заставу у 4000 грн (приблизно 2000 доларів США) та підписку про невиїзд. 27 травня 1997 року заявникам було збільшено розмір застави до 17 000 грн (приблизно 8500 доларів США) для кожного.

11. Між квітнем 1997 року та червнем 1998 року районний суд провів 22 слухання справи (з них 14 між вереснем 1997 року та червнем 1998 року). 10 разів слухання справи було відкладено переважно через неявку у судове засідання потерпілого, свідків та адвокатів заявників. В ході розгляду справи 24 жовтня 1997 року судом винесено постанову про примусовий привід свідка Ф.

12. 22 червня 1998 року районний суд вирішив направити справу на додаткове розслідування у зв'язку з неповнотою проведення попереднього розслідування. Зокрема, суд зазначив, що слідчі органи не встановили місцезнаходження головного свідка Ф., що зробило неможливим для суду викликати її та допитати. Прокуратура оскаржила це рішення. 6 серпня 1998 року вказане рішення суду, крім одного пункту, було скасовано ухвалою міського суду, оскільки недоліки розслідування, зазначені у рішенні районного суду, могли бути виправлені в судовому засіданні. Однак міський суд підтримав висновки районного суду, що обвинувачення у розкраданні у великих розмірах, висунуте проти О.Д., потребує додаткового розслідування.

13. Судовий розгляд було продовжено 2 листопада 1998 року. З листопада 1998 року до квітня 2000 року було призначено 30 судових слухань, з яких було проведено 7 слухань. 15 слухань було скасовано через неявку потерпілого, 5 слухань було відкладено у зв'язку з відсутністю заявників, у двох випадках головуючий суддя перебував на лікарняному. Зокрема, слухання справи, призначене на 12 травня 2000 року, було відкладене на 17 травня 1999 року у зв'язку з тим, що В.С. перебував у відрядженні. 15 березня 2000 року він подав до суду клопотання про надання дозволу виїхати до Російської Федерації для проведення хірургічної операції, яке було задоволено.

14. 20 квітня 2000 року районний суд повернув справу на додаткове розслідування, обґрунтовуючи обставинами, викладеними у рішенні від 22 червня 1998 року. Апеляційна скарга, подана прокуратурою з пропущенням строків подачі апеляційних скарг, була залишена без задоволення міським судом 28 вересня 1998 року. 18 січня 2001 року прокурор м. Києва вніс протест в порядку нагляду на рішення суду від 20 квітня 2000 року. 29 січня 2001 року президія міського суду задовольнила протест та направила справу до суду першої інстанції для подальшого розгляду.

15. 4 квітня 2001 року районний суд продовжив розгляд справи. Між квітнем 2001 року та червнем 2002 року судом було призначено 23 слухання, з яких 13 було відкладено через неявку в судове засідання потерпілого (у 9-ти випадках), заявників (у 3-х випадках) та прокурора (в 1-му випадку). В ході розгляду справи 24 квітня та 21 травня 2001 року судом винесено постанову про примусовий привід потерпілого.

16. 17 липня 2002 року районний суд виділив матеріали кримінальної справи за обвинуваченням О.Д. та О.А. у крадіжці та розкраданні документів в окреме провадження та направив справу в цій частині для проведення додаткового розслідування.

17. 19 липня 2002 року районний суд закрив кримінальну справу за обвинуваченням у шахрайстві (проти всіх заявників), розкраданні документів (проти О.Д.) та підробці документів (проти В.С.) у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності; скасував заставу та наказав повернути гроші, внесені як застава.

18. Відповідно до документів, поданих сторонами, розслідування кримінальної справи за обвинуваченням О.Д. та О.А. у крадіжці (як припускається) триває досі.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

19. Текст статей 148, 149 та 150 Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року (загальні положення застосування запобіжних заходів) викладений у справі "Меріт проти України", заява N 66561/01, рішення від 30 березня 2004 року (розділ "ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО").

20. Стаття 154-1 Кодексу (застосування застави) викладена у справі "Коваль проти України" (заява N 65550/01, ухвала від 10 грудня 2002 року).

21. Стаття 281 (повернення справи на додаткове розслідування) викладена у рішенні від 6 вересня 2005 року у справі "Салов проти України" (заява N 65518/01, п. 72).

22. Стаття 151 Кодексу передбачає, що підписка про невиїзд полягає в отриманні від підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого (або судді). У разі порушення підозрюваним або обвинуваченим даної ним підписки про невиїзд вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом.

I. ЩОДО ПОРУШЕННЯ П. 1 СТ. 6 КОНВЕНЦІЇ

23. Заявники скаржилися на надмірну тривалість кримінального провадження проти них. У листі від 18 травня 2004 року заявники також скаржились, що ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 19 липня 2002 року була винесена несправедливо, оскільки залишила невирішеним питання їх вини. Вони посилались на п. 1 ст. 6 Конвенції, якою у відповідній частині передбачено наступне:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку... судом..."

24. Уряд заперечив цей аргумент.

А. Прийнятність

1. Питання справедливого судового розгляду

25. У листі від 18 травня 2004 року заявники подали скаргу щодо несправедливості кримінального провадження проти них. Вони зазначили, що ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 19 липня 2002 року була несправедливою в розумінні статті 6 Конвенції, враховуючи, що питання вини або невинуватості заявників було залишено відкритим в результаті закриття проти них кримінальної справи.

26. Суд зазначає, що ця скарга була подана понад шість місяців після того, як було винесено оспорювану ухвалу. Більше того, заявники не оскаржили вказану ухвалу до Апеляційного суду м. Києва та таким чином не вичерпали, як вимагається п. 1 ст. 35 Конвенції, засоби захисту, доступні за українським законодавством. Таким чином, Суд відхиляє цю частину заяви відповідно до пп. 1 та 4 ст. 35 Конвенції.

2. Тривалість провадження

а. стверджуване невичерпання національних засобів захисту

27. Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національні засоби захисту, оскільки вони не оскаржили ухвалу від 19 липня 2002 року до Апеляційного суду м. Києва.

28. Заявники заперечили цей аргумент.

29. Суд нагадує свою прецедентну практику, що українське законодавство, що діяло на той час, не надавало ефективних засобів захисту в сенсі своєї практики за п. 1 ст. 35 Конвенції з огляду на скарги стосовно тривалості кримінального провадження (див. справу "Меріт проти України", цитовану вище, пп. 61-67). Він не знаходить причин для відмови від цього висновку в цій справі. Таким чином, Суд вважає, що заявник був звільнений від використання засобу захисту, наведеного Урядом, та дотримав вимог п. 1 ст. 35 Конвенції.

б. стверджуване недотримання правила шести місяців

30. Уряд зазначив, що відлік шестимісячного періоду подачі заяви почався 22 червня 1998 року або 20 квітня 2000 року, коли районний суд приймав рішення про направлення справи на додаткове розслідування.

31. Заявники стверджували, що судові рішення, зазначені Урядом, за своїм характером були проміжними та відповідно не могли вважатись остаточними для цілей ст. 6 та п. 1 ст. 35 Конвенції. Тому, за твердженнями заявників, ухвали від 22 червня 1998 року або від 20 квітня 2000 року не могли починати відлік шестимісячного періоду.

32. Суд нагадує, що п. 1 ст. 6 застосовується протягом всього провадження для "вирішення питання ... щодо обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення" (див. Phillips v. the United Kingdom, N 41087/98, п. 39, ECHR 2001-VII). Він далі нагадує, що, якщо засіб захисту відсутній (див. п. 29 вище), відлік шестимісячного строку починається від дії, яка становить порушення Конвенції. Однак, якщо це стосується триваючої ситуації, відлік строку починається з моменту завершення цієї ситуації.

33. Суд зазначає, що у цій справі не обговорюється, що судове провадження, яке є предметом розгляду (до або після ухвал суду від 22 червня 1998 року та 20 квітня 2000 року), стосувалось одного обсягу обвинувачень, висунутих прокуратурою проти заявників. Було б штучним відділяти ці частини судового розгляду справи заявників від решти кримінального провадження в цілому. Суд нагадує, що повернення справи на додаткове розслідування відображає процесуальний крок тимчасового характеру, який не містить елементів фінального судового рішення у кримінальній справі та не становить остаточного визначення обвинувачення проти заявника (див., mutatis mutandis, Nikitin v. Russia, N 50178/99, п. 58, ECHR 2004-...).

34. Суд таким чином вирішує, що для В.С. шестимісячний період починається з ухвали суду від 19 липня 2002 року, якою за відсутності апеляції врешті було закрито кримінальну справу проти нього. Що стосується О.А. та О.Д., то провадження щодо них досі триває і таким чином дає привід для можливої безперервної ситуації порушення положення "розумного строку" за п. 1 ст. 6 Конвенції. Відповідно, будучи поданою 6 березня 2002 року, зазначена скарга підпадає під шестимісячну юрисдикцію Суду.

в. загальний висновок

35. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших причин. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

Б. Суть

1. Доводи сторін

36. Уряд зазначив, що справа була достатньо складною, про що свідчить факт, що у справі було три обвинувачених. Він вказав на необхідність вивчити ряд експертних висновків, допитати численну кількість свідків та вивчити понад 2 тисячі сторінок документальних доказів. Уряд зазначив, що національні суди проявили належну старанність в розгляді справи, регулярно призначаючи слухання. Він наголосив, що суди вжили заходів для прискорення розгляду справи, прийнявши рішення про примусовий привід в судове засідання свідка Ф. та потерпілого К.

37. Уряд далі наголосив, що заявники сприяли подовженню розгляду справи, не з'явившись кілька разів у судове засідання, підтримавши перше рішення суду про направлення справи на додаткове розслідування та не заперечивши проти другого такого ж рішення. Будучи прийнятими, вказані рішення, на його думку, суттєво затягнули розгляд справи.

38. Заявники стверджували, що розгляд справи не був проведений з належною старанністю. Вони вказали, що були відповідальними лише за малу кількість відкладень у справі.

2. Оцінка Суду

а. період часу, що береться до уваги

39. Суд нагадує, що період часу, який має бути взятий до уваги для визначення тривалості кримінального провадження, починається з дня, коли особу "обвинувачено" в автономному або матеріальному розумінні цього терміна. Він закінчується у день, коли обвинувачення остаточно визначено або провадження припинено (див. Rokhlina v. Russia, N 54071/00, п. 81, 7 April 2005).

40. У цій справі період, який має бути взятий до уваги, почався з порушення кримінальної справи проти заявників 26 червня 1996 року, тривав до 19 липня 2002 року для В.С. та досі триває для О.Д. та О.А. Суд зазначає, що з шести років та одного місяця (В.С.) та дев'яти років та чотирьох місяців (О.Д. та О.А.) провадження лише чотири роки та десять місяців та вісім років та один місяць відповідно підпадають під юрисдикцію Суду ratione temporis. Однак при оцінці розумності часу, що минув після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України, має також братися до уваги стан провадження на цій стадії (див. Foti and Others v. Italy, рішення від 10 грудня 1982 року, Series A, no. 56, pp. 18-19, п. 53).