Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграфа 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Свінтицький та Гончаров проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якого увійшли:

п. Ж.-П.Коста (J.-P.COSTA), Голова,

п. А.Б.Бака (А.В.ВАКА),

п. І.Кабрал Баррето (I.CABRAL BARRETO),

п. К.Юнгвірт (K.JUNGWIERT),

п. В.Буткевич (V.BUTKEVYCH),

пані А.Мулароні (A.MULARONI),

п. Д.Йочєнє (D.JOCIENE), судді,

та пані С.Доллє (S.DOLLE), Секретар Секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 18 січня та 13 вересня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою N 59312/00, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) двома громадянами України Анатолієм Свінтицьким та Олександром Гончаровим (далі - заявники) 15 травня 2000 року.

2. Заявники були представлені п. І.Погасієм, юристом, практикуючим у м. Кіровограді. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та пані Зоряною Бортновською.

3. Заявники скаржились, що затримки під час виконання рішень судів, винесених на їх користь, порушили їх права, гарантовані п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції, а також ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції.

4. Заяву було передано до Другої Секції Суду (п. 1 Правила 52 Регламенту Суду. В межах цієї Секції згідно з п. 1 Правила 26 було створено палату, що буде розглядати справу (п. 1 статті 27 Конвенції.

5. Ухвалою від 18 січня 2005 року Суд оголосив заяву частково прийнятною щодо скарг цих заявників. Також Суд оголосив неприйнятними скарги сімох інших осіб.

6. Після винесення ухвали щодо прийнятності заявники та Уряд надали свої зауваження щодо суті (п. 1 Правила 59 Регламенту).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявники народились у 1954 та 1960 роках відповідно, та проживають у м. Кіровограді, Україна.

8. До 1998 року заявники проходили службу кадровими офіцерами у військовій частині А-0425. У 1998 році заявники звільнилися.

9. На момент звільнення заявники мали право на різні компенсації та надбавки. Оскільки вказані кошти не були виплачені, перший та другий заявники звернулися до військового суду Черкаського гарнізону про стягнення з військової частини А-0425 вказаних коштів.

10. 13 серпня 1998 року суд задовольнив вимоги п. Свінтицького та присудив стягнути на його користь 2376,37 грн (1).

11. 24 вересня 1998 року суд задовольнив вимоги п. Гончарова та присудив стягнути на його користь 670 грн (2).

(1) Приблизно 380 ЄВРО.

(2) Приблизно 107 ЄВРО.

12. Вказані рішення суду не були оскаржені та вступили в законну силу. Виконавчі листи було направлено на виконання до виконавчої служби м. Кіровограда.

13. Протягом березня 1999 року - березня 2000 року перший та другий заявники подали ряд скарг до місцевих управлінь юстиції та оборони, а також до місцевої прокуратури щодо невиконання рішень суду, винесених на їх користь.

14. Листом від 6 вересня 1999 року начальник економічного управління Міністерства оборони України повідомив заявників, що рішення суду, винесені на їх користь, не виконані через відсутність відповідного фінансування з державного бюджету.

15. Листом від 12 січня 2000 року районна прокуратура м. Кіровограда повідомила першого заявника, що рішення суду, винесене на його користь, не може бути виконане через відсутність коштів у військової частини та неможливістю звернення стягнення на її майно.

16. 1 серпня 2001 року рішення суду, винесене на користь п. Гончарова, було повністю виконане.

17. 17 вересня 2001 року рішення суду, винесене на користь п. Свінтицького, було повністю виконане.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

18. Відповідні положення національного законодавства викладені у рішенні Суду Войтенко проти України від 29 червня 2004 року (N 18966/02, пп. 20-25, 29).

19. Заявники скаржились на неспроможність державних органів виконати рішення суду, винесені на їх користь. Вони стверджували про порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції, а також ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції, якими передбачено наступне:

Стаття 6

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ..., має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права і свободи, викладені у Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

Стаття 1 Протоколу N 1 до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків, або інших зборів чи штрафів".

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

20. Уряд повторив свої заперечення, зроблені стосовно прийнятності справи, щодо статусу жертви заявників та вичерпання національних засобів захисту. В підтримку своїх тверджень Уряд надав приклади національної судової практики.

21. Суд нагадує, що він вже відхилив ці заперечення в ухвалі щодо прийнятності цієї справи. Національна судова практика, представлена Урядом зараз, не демонструє достатньої логічності, щоб Суд дійшов іншого висновку щодо ефективності національних засобів захисту у справах щодо невиконання рішень національних судів. Таким чином, Суд відхиляє попередні зауваження Уряду.

II. ЩОДО ПОРУШЕННЯ П. 1 СТ. 6 ТА СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ

22. Уряд стверджував, що рішення судів, винесені на користь заявників, виконані у повному обсязі, а тривалість їх виконання не була надмірною. Затримки були виправдані суспільним інтересом, зокрема, необхідністю проведення військових реформ, що вимагало більше коштів, ніж держава могла передбачити у своєму бюджеті.

23. Заявники не погодились.

24. Суд зазначає, що рішення суду, винесене на користь п. Свінтицького, не було виконане протягом трьох років та одного місяця (з серпня 1998 року до вересня 2001 року); рішення суду, винесене на користь п. Гончарова, не було виконане протягом двох років та одинадцяти місяців (з вересня 1998 року до серпня 2001 року). Він далі зазначає, що ці рішення були виконані у повному обсязі після комунікації заяви Уряду.