Обговоривши матеріали узагальнення судової практики, Пленум Верховного Суду України зазначає, що суди України в основному правильно призначають основні і додаткові міри кримінального покарання.

Проте у практиці призначення судами мір покарання все ще мають місце серйозні помилки і недоліки, що знижують ефективність покарання.

Суди не завжди додержують вимог закону про індивідуальний підхід до призначення виду і розміру покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

У ряді випадків призначаються м'які міри покарання особам, які вчинили тяжкі злочини і такі, що являють собою підвищену суспільну небезпеку, рецидивістам і тим, хто вперто не бажає прилучатися до чесного трудового життя. Разом з тим мають місце факти необгрунтованого застосування позбавлення волі до осіб, винних у вчиненні менш небезпечних злочинів і здатних виправитися без ізоляції від суспільства.

Деякі суди призначають виправні роботи з відбуванням за місцем праці без урахування того, що злочин пов'язаний з виконанням винним службових або професійних обов'язків.

При призначенні покарання особам, які вчинили кілька злочинів, суди іноді необгрунтовано застосовують правила поглинення покарання замість їх повного чи часткового складання.

Багато судів, як і раніше, недооцінюють значення додаткових покарань. У ряді випадків при відсутності підстав, передбачених ст. 44 КК України, вони не призначають додаткового покарання особам, засудженим за статтями кримінального закону, якими передбачено обов'язкове його застосування. Часто не обговорюється питання про призначення покарання, передбаченого санкцією як можлива додаткова міра.

Винним у вчиненні кількох злочинів додаткове покарання іноді призначається тільки за сукупністю злочинів.

Окремі суди не з'ясовують з достатньою повнотою даних про особу винного, упускаючи при цьому з виду те, що ці дані мають важливе значення для правильного вирішення питання про призначення покарання.

Вироки у деяких справах не містять мотивів призначення тієї чи іншої міри покарання підсудному. В ряді випадків як обтяжуючі відповідальність враховуються обставини, не передбачені законом (невизнання своєї вини, невідшкодування заподіяної шкоди та ін.) або передбачені диспозицією статті Особливої частини Кримінального кодексу як одна з ознак злочину.

Касаційні і наглядні інстанції не завжди виправляють помилки судів, допущені при призначенні основного і додаткового покарання, рідко реагують на факти безпідставного непризначення додаткового покарання.

З метою поліпшення діяльності судів по призначенню основних і додаткових покарань Пленум Верховного Суду України

1. Зобов'язати суди усунути відмічені недоліки і вжити заходів до того, щоб основне і додаткове покарання визначалось у суворій відповідності з законом і керівними вказівками Пленуму Верховного Суду України з цих питань, маючи на увазі, що призначення законного, обгрунтованого і справедливого покарання забезпечує необхідний каральний вплив, сприяє виправленню і вихованню засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

2. Суди повинні забезпечити неухильне застосування передбачених законом суворих мір покарання до осіб, які вчинили тяжкі злочини, особливо такі, як розкрадання державного і колективного майна у великому і особливо великому розмірі, одержання хабара, посередництво в хабарництві або дача хабара за обтяжуючих обставин, спекуляція за обтяжуючих обставин, а також до осіб раніше судимих, які вперто не бажають прилучатися до чесного трудового життя. Поряд з цим судам слід ширше використовувати надану законом можливість для призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, щодо осіб, винних у вчиненні менш небезпечних злочинів і здатних виправитися без ізоляції від суспільства.

3. При вирішенні питання про види і розмір покарання судам у кожному випадку необхідно виходити з вимог ст.39 КК України про суворо індивідуальний підхід при призначенні покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину належить визначати, виходячи з сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотиву, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину та ін.).

4. Враховуючи, що дані про особу підсудного мають істотне значення для призначення покарання, суди повинні з достатньою повнотою їх досліджувати, зокрема, ставлення підсудного до праці, навчання, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про судимість.

5. Вказати судам на необхідність усунення помилок, пов'язаних з необгрунтованим застосуванням ст.44 КК України, відповідно до якої призначення особі більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливе лише за наявності виняткових обставин справи в сукупності з даними про особу винного. При цьому виключними можуть визнаватися обставини (в тому числі і передбачені законом в якості пом'якшуючих відповідальність), котрі суттєво зменшують ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину. У мотивувальній частині вироку суд має вказати, які саме обставини, встановлені по справі, він визнає винятковими і у поєднанні з даними про особу підсудного кладе в основу застосування ст.44 КК України.