На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Геомакс-Ресурс" щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису абзацу другого підпункту 14.1.212 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України в редакції Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28 грудня 2014 року № 71-VIII від 21 січня 2025 року № 3-р(II)/2025 (далі - Рішення).

1. Загалом підтримуючи Рішення, висловлюю свою незгоду з низкою аргументів щодо його мотиваційної частини.

Передусім у Рішенні Конституційний Суд України (далі - Суд) нечітко й неточно окреслив поняття юридичної визначеності в аспекті правомірних (легітимних) очікувань, зазначивши таке:

"Отже, юридичну визначеність в аспекті правомірних (легітимних) очікувань слід розуміти, зокрема, як право особи розраховувати не лише на розумну та передбачувану стабільність приписів актів права, чітке розуміння юридичних наслідків застосування таких приписів, а й на послідовність і системність діяльності Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні" (виділення автора) ( абзац одинадцятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

2. Чому не погоджуюся із зазначеним? По-перше, юридична визначеність, хоч і пов’язана з "чітким розумінням наслідків застосування приписів", однак річ іде не лише про суб’єктивний бік сприйняття суб’єктом припису права, а передусім про інституційне забезпечення розуміння особою за наслідками застосування (реалізації) припису права обсягу власної поведінки, яка спричиняє для неї певні конкретні наслідки. Іншими словами, йдеться про забезпечення чіткого окреслення поведінки особи у зв’язку зі змістом припису права за допомогою двох інституційних механізмів: а) юридичні поради від фахівців, якщо вони потрібні; б) тлумачення припису права судом, якщо є для цього практична потреба.

По-друге, Суд не повинен був визначати "послідовність і системність" діяльності Верховної Ради України критерієм для оцінки конституційності актів, ухвалених парламентом. Суд отримав би нічим не обмежену політичну владу втручатися в кожному випадку в діяльність законодавця, якби він справді мав відповідні повноваження. Відповідно до Конституції України Суд не є "над парламентом", так само як і парламент не є "над судами". Навпаки, в Україні конституційний порядок заснований на принципі поділу державної влади та відокремленні судової влади від політичних гілок влади.

Очевидно, що Суд мав на увазі інше - у правомірних сподіваннях особи дійсно одним із аспектів, який пробуджує такі сподівання, є послідовність у діяльності держави, яка має бути втілена, зокрема, у суспільній вагомості мети заходів державних втручань у захисну сферу людських прав.

3. Не можу погодитися також із тим, як Суд розуміє у Рішенні принцип vacatio legis, формулюючи таку юридичну позицію:

"У разі якщо законодавче регулювання запроваджує нові вимоги, що погіршуватимуть правове становище певного кола осіб, законодавець повинен передбачити достатній перехідний період (розумний часовий проміжок) із моменту опублікування закону до набрання ним чинності (початку його застосування), протягом якого заінтересовані особи мали б можливість підготуватися до виконання вимог, установлених новим законодавчим регулюванням" ( абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення).

4. Чому я не погоджуюся з наведеним? Принцип vacatio legis (неписаний конституційний принцип) та його значення вже був проаналізований в моїй окремій думці до Рішення Суду від 15 квітня 2020 року № 2-р(II)/2020) . Щоб не повторювати, коротко зазначу, що в Рішенні не враховано потребу узгодження дотримання принципу vacatio legis із важливістю конституційної цінності, яку втілюють чи захищають відповідним новим приписом права. Поясню ці міркування.