Другий сенат Конституційного Суду України 15 січня 2025 року ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Боярова Артура Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу першого частини п’ятої статті 380 Митного кодексу України (щодо захисту митних інтересів України) № 1-р(II)/2025 (далі - Рішення).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку (збіжну) стосовно Рішення.

1. Фабула Рішення передбачає, що заявник, звернувшись до Конституційного Суду України (далі - Суд), просив перевірити на відповідність Конституції України абзац перший частини п’ятої статті 380 Митного кодексу України (далі - Кодекс), яким встановлено, що "тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно громадянами, які ввезли зазначені транспортні засоби в Україну, для їхніх особистих потреб" (далі - оспорюваний припис Кодексу).

Суд перевірив оспорюваний припис Кодексу і визнав його таким, що відповідає Конституції України. Звісно, важливим є не тільки сам висновок, а передусім - методологія його мотивування.

2. Мотивувальна частина Рішення містить повний перелік джерел конституційної аргументації: а) конституційний текст; б) юридичні позиції самого Суду; в) акти міжнародного права, якими гарантовано право власності, зокрема спеціалізовану Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо предмета регулювання, а також відповідну судову практику. І хоча автору цих рядків як доповідачу у справі не вдалося переконати колег щодо прямого використання джерел правничої наукової доктрини у сфері цивільного права в аспекті консесуального розуміння авторитетними ученими обсягу категорій і понять "право власності", "право використання" тощо (наприклад, у працях Дзери О.В., Кузнєцової Н.С., Майданика Р.А., Спасибо-Фатєєвої І.В. та інших), безумовно, Суд базував свої юридичні позиції з урахуванням їхніх наукових здобутків. Однак на цьому особливості Рішення не вичерпуються.

3. Слід звернути увагу на концептуальну схему оцінки конституційності оспорюваного припису Кодексу як державного втручання у сферу людських прав, а саме у право власності, а також на сукупність та на послідовність інтелектуальних операцій під час проведення такої оцінки. У застосованих Судом у Рішенні підходах, попри зовнішню схожість із підходами в інших рішеннях Суду, має місце значна специфіка.

3.1. По-перше, сукупність складових оцінки конституційності державного втручання - оспорюваного припису Кодексу - становлять такі елементи (див. пункт 7 мотивувальної частини Рішення):

- перевірка збереження сутності людського права;

- перевірка на "передбачено законом" із охопленням критерію "якості закону" (в аспектах доступності, точності й передбачуваності) - з урахуванням вимог статті 57 Конституції України ("кожному гарантується право знати свої права і обов’язки") та відповідних методик практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ);

- перевірка правомірності мети законодавчого засобу втручання за допомогою такого інструменту як "пояснювальна записка" до відповідного проекту закону (тобто суб’єктивного наміру законодавця на момент ухвалення закону). Однак у Рішенні Суд не обмежився "наміром законодавця" і пішов далі, сформулювавши мету оспорюваного припису Кодексу в об’єктивному сенсі - через проведення його органічного зв’язку з цінностями конституційногопорядку (захист економічного суверенітету України в аспекті митних інтересів держави та прагнення держави до збалансованості Державного бюджету України), які "становлять вагомий суспільний інтерес, захист якого зумовлює правомірність (легітимність) мети оспорюваного припису Кодексу";

- дослідження пропорційності (домірності) засобу втручання держави через три кроки:

1) критерій придатності засобу втручання, з’ясувавши, що "його застосування раціонально пов’язане із правомірною метою та сприяє її досягненню" (до речі, ймовірно, що Суд у своїй попередній практиці ніколи не застосовував цього критерію як безпосереднього аргументу в аналізі домірності, а лише посилався на нього у практиці іноземних чи міжнародних судів);

2) критерій необхідності в демократичному суспільстві цього засобу втручання в аспекті використання найменш обтяжливого засобу (Суд доволі широко надав підґрунтя для такого висновку, а не просто констатував його);

3) критерій пропорційності у вузькому розумінні (stricto sensu ), тобто потреби у зважуванні встановлених Конституцією України цінностей (у ній ішлося про встановлення справедливого балансу між суспільним інтересом, який полягає у захисті економічного суверенітету України, зокрема митних інтересів держави як його складника, та захистом індивідуального права власності особи).

3.2. По-друге, слід звернути увагу на послідовність зазначених інтелектуальних операцій (свого роду "алгоритм" дослідження сумісності з Конституцією України державного втручання у людське право). На першому місці - встановлення того, чи не є засіб утручання держави настільки інтенсивним, що порушує саму сутність права власності. Хоча категорія "сутність" людського права чи свободи є широко вживаною Судом у його попередній практиці, Суд рідко пояснював, чому констатував наявність чи відсутність вторгнення в сутність права чи свободи, зокрема й суть того, що він розуміє як вторгнення в сутність (чи ядро) людського права чи свободи.

4. У Рішенні Суд вважав, що засіб утручання "не порушує сутності права власності, оскільки хоч і накладає певні обмеження щодо його реалізації в аспекті користування, однак не передбачає застосування забороненого Конституцією України протиправного позбавлення права власності (частина четверта статті 41 Основного Закону України)" ( підпункт 7.1 пункту 7 мотивувальної частини). Мені здається, слід окремо звернути увагу на проблему розуміння сутності людського права чи свободи та його місця в дослідженні домірності (пропорційності) втручання у сферу захисту людських прав.

5. З’ясування цього питання важливе не лише з академічної точки зору, а й також із прикладної. Якщо Суд неправильно визначить "сутність індивідуального людського права", яке зазнає атаки з боку держави, наслідки два - він або встановить "порушення" людського права у ситуації, коли такого порушення немає, або ж навпаки - не побачить порушення там, де воно фактично має місце.

Категорія "сутності прав і свобод людини" не згадується в тексті Конституції України 1996 року, хоча на той час деякі "старі конституції" містили таку згадку. Наприклад, у статті 19 (параграф 2) Основного Закону Німеччини 1949 року зазначено: "Не може бути порушене фундаментальне право в своїй сутності".

6. Однак "сутність людського права" як непорушна основа (ядро) людських прав і свобод безпосередньо випливає з приписів Конституції України, за якими "права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (друге речення частини першої статті 21 ); "конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані" (частина друга статті 22 ). Із цього вбачається, що у людських правах і свободах є основа, яка є невідчужуваною, непорушною й нескасовною. Доволі часто окреслити "сутність людського права", яка є головним критерієм розмежування допустимого обмеження людського права від його "порушення", є складним завданням для судової практики (і практики Суду).

7. Контури визначення "сутності людських прав і свобод", гарантованих Конституцією України, все ж пов’язані з суттю конституційного порядку України. Це означає, на мою думку, декілька важливих моментів.

7.1. Перше. Передусім слід наголосити, що саме поняття людських прав і свобод позначає сферу захисту Людини від свавілля. Тому сутність цих прав і свобод об’єктивно і суб’єктивно пов’язана з суттю Людини, тобто її життям, гідністю, свободою та рівністю. Ясно, що Людина у своєму житті (у суспільстві разом з іншими людьми) зважає на те, що, реалізовуючи свої права і свободи, має враховувати два моменти: а) права інших людей; б) деякі вагомі цілі суспільства, які необхідні для нормального існування всіх людей. Однак і в цьому випадку категорія сутності людських прав і свобод демонструє те, що в житті людини є такі ділянки, які захищені від інших людей, навіть коли їх більшість, і головне - незалежно від сформульованих суспільних цілей. Ідея конституції якраз і полягає у тому, щоби захистити сутність індивідуальних прав і свобод, крім іншого, і від публічної влади, яка спирається на інтереси демократичної більшості. У цьому аспекті важливо наголосити на тому, що ця сутність людських прав і свобод (свобода, людська гідність, рівність) презюмується як конституційна цінність, тоді як утручання держави в неї - підлягає виправданню.

Суд уже висловлював подібні позиції, зокрема у Рішенні від 22 червня 2022 року № 5-р(II)/2022 (справа щодо дискримінації у реалізації права на житло) сформулював таку позицію:

"З огляду на зміст приписів статті 21 Конституції України, відповідно до яких "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах", "права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", Конституційний Суд України дійшов висновку, що свобода (вільність) людини a priori є визначальною та пріоритетною для шанування державою загалом, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами.

Конституційний Суд України керується тим, що конституційна презумпція людської свободи обумовлює доконечність потреби обґрунтування будь-якого істотного її обмеження з боку держави" (абзаци четвертий, п’ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини ).

7.2. Друге. Сутність людського права, гарантованого Конституцією України , пов’язана з самою метою ухвалення Конституції України (забезпечення прав і свобод людини - абзац четвертий преамбули), а також із чітко визначеними конституційними цілями допустимого обмеження людських прав. Звідси випливає, що конституційне правило, яке гарантує людське право (спеціалізована норма чи принцип), має бути сприйнято завжди як загальне правило, тоді як утручання в людське право - як виняток, який повинен бути виправданим (передусім конституційною метою, але не лише нею). Якщо втручання держави a priori спрямоване на повне скасування людського права (його блокування, зупинення чи інше знецінення) - атаковано його сутність. І ЄСПЛ, і Суд якраз для цього випадку вживають формулювання, за яким людське право стає "теоретичним та ілюзорним", а не дієвим та практичним, тобто таким, яким можна скористатися.

7.3. Третє. Для чіткого встановлення "порушення людського права" внаслідок вторгнення у його сутність, важливим є дослідження змісту засобу втручання на предмет його відповідності приписам Конституції України, які чітко викладені expressis verbis, а відтак мають бути застосовані прямо. При цьому нерідко йдеться про конституційні принципи, якими гарантовано людські права.

Наприклад, сутність права на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України, окреслено такими приписами Основного Закону України: "правосуддя в Україні здійснюють виключно суди"; "делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються" (частини перша, друга статті 124 ); "незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України"; "вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється" (частини перша, друга статті 126 ); "суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання" (частина перша статті 129-1 ). Суд у Рішенні від 21 липня 2021 року № 5-р(II)/2021 зазначив, що "сутнісний зміст права на судовий захист, що його встановлено частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати як у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами частини другої статті 129 Конституції України, так і з урахуванням змісту права на справедливий суд, визначеного у статті 6 Конвенції та витлумаченого Європейським судом із прав людини" ( абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини ). Для підтвердження подібних міркувань слід згадати пункт 1 статті 6 Конвенції: "Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

Відтак очевидно, що коли внаслідок державного втручання (наприклад, законодавчого регулювання) повноваження судів передано іншим державним органам, або коли скасовані гарантії незалежності суддів, або коли держава вирішує відмовитися від виконання кінцевих судових рішень - у всіх цих випадках буде йтися про порушення права на судовий захист, оскільки буде атаковано саму його сутність.

7.4. Четверте. Звісно, що сутність людського права буде порушено у будь-якому разі, якщо державне втручання в людські права і свободи буде вчинено так званою "прямою дією" держави - адміністративною практикою держави, а не через приписи права з дотриманням вимог щодо їх якості.

8. Ще один приклад із судової практики. Суд Справедливості Європейського Союзу (Велика палата) у рішенні у справі Maximillian Schrems v Data Protection Commissioner від 6 жовтня 2015 року (С-362/14) висловив позиції щодо розуміння сутності людських прав, акцентувавши, зокрема, на такому:

"93. Законодавство не обмежується тим, що є суворо необхідним, якщо воно дозволяє, на загальній основі, зберігання всіх персональних даних усіх осіб, чиї дані були передані з Європейського Союзу до Сполучених Штатів, без будь-яких розмежувань, обмежень чи винятків, зроблених у світлі переслідуваної мети та без встановлення об’єктивного критерію, за допомогою якого можна було б визначити межі доступу державних органів до даних та їх подальшого використання для конкретних цілей, які є суворо обмежені та здатні виправдати втручання, яке спричиняє як доступ до цих даних, так і їх використання <...>.

94. Зокрема, законодавство, яке дозволяє державним органам мати загальний доступ до вмісту електронних комунікацій, повинно розглядатися як таке, що порушує суть фундаментального права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 7 Хартії <...>.

95. Подібним чином законодавство, яке не передбачає будь-якої можливості для особи використати засоби правового захисту, щоб отримати доступ до персональних даних, що стосуються її, або отримати виправлення чи видалення таких даних, не поважає сутність фундаментального права на ефективний судовий захист, як це закріплено в статті 47 Хартії. Перший параграф статті 47 Хартії вимагає, щоб кожен, чиї права та свободи, гарантовані законодавством Європейського Союзу, було порушено, мав право на ефективний засіб правового захисту в суді відповідно до умов, викладених у цій статті. Саме існування ефективного судового перегляду, призначеного для забезпечення дотримання положень законодавства ЄС, є невід’ємним елементом існування верховенства права <...>".

9. Слід звернути увагу, Суд Справедливості Європейського Союзу у зазначеному рішенні виклав певні критерії, які дають змогу установити порушення сутності людського права, зокрема: 1) державне втручання здійснюється через засіб, який не містить будь-яких розмежувань, обмежень чи винятків; тобто йдеться про і надмірне, і явно невиправдане широке вторгнення держави у людські права; 2) засіб утручання у сферу людських прав не встановлює об’єктивного критерію, за допомогою якого можна було б визначити межі державного втручання, зокрема їх спирання на конкретні повноваження державних органів та зв’язок із досягненням конкретних цілей; 3) засіб утручання не встановлює будь-якої можливості для особи вжити ефективного засобу правового захисту (зокрема у суді) для перевірки втручання держави в індивідуальне людське право, його захисту й відновлення.

10. Суд запровадив бачення оцінки конституційної допустимості обмеження людських прав ще до повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. В одній із його позицій було зазначено, що "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права" ( абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Ця юридична позиція зіграла позитивну роль у розвитку офіційної конституційної доктрини, однак підлягає розвитку та уточненню в кількох аспектах.

11. По-перше, наведена юридична позиція Суду адресована законодавцю, який збирається здійснити регулювання, і, мовляв, перед ним може постати (а може і не постати) питання обмеження прав і свобод людини.

Насправді кожне законодавче регулювання зацікавлений суб’єкт, якому адресовані приписи права, може сприймати як державне втручання у захисну сферу його прав і свобод (і як відповідне обмеження свободи чи людської гідності), а завданням Суду є оцінити виправданість такого втручання, тобто перевірити його на відповідність Конституції України. Практика Суду підтверджує, що припис закону і з регулятивними, і з захисними нормами (навіть норма Загальної частини Кримінального кодексу України) може бути визнаний державним утручанням у захисну сферу людських прав і свобод, а відтак - обмеженням людських прав. Річ не у втручанні й навіть не у встановленні обмежень. За допомогою розгляду справи ординарні суди або судовий орган конституційного судочинства мають відповісти на ключове питання: чи є встановлене втручання держави у людські права таким, що не лише обмежує це право, а є несумісним із Конституцією України, а відтак порушує людське право, гарантоване Основним Законом України. Наприклад, законодавець урегульовує порядок виконання кримінального покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Однак якщо цей порядок не містить деяких складників, з якими пов’язане гарантування людських прав, він може бути оцінений як порушення цих прав.

12. Цей приклад не є гіпотетичним, оскільки у Рішенні від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021 (справа про перегляд вироку особі, караній на довічне позбавлення волі) Суд дійшов висновку:

"Водночас довічне позбавлення волі особи без подальшої можливості її звільнення означає урівняння строку довічного позбавлення волі з позбавленням волі до завершення природнього життя людини, а отже, заперечує не тільки мету покарання, а й саму сутність людської гідності, ставить під сумнів її абсолютний характер та становить порушення позитивного обов’язку держави захищати гідність людини, а отже, не відповідає частині першій статті 3, статті 23, частині другій статті 28, частині третій статті 63 Конституції України" ( абзац сьомий пункту 4 мотивувальної частини ).

13. Зауважу, що ця проблема також не нова, оскільки ще у рішенні у справі Crowley v. Christensen (1890) Верховний Суд Сполучених Штатів Америки сформулював хорошу ідею про обмеження користування правом власності, яке випливає з потреби законодавчого регулювання:

"Безсумнівно, це правда, що кожен громадянин Сполучених Штатів має право займатися будь-якою законною торгівлею чи бізнесом, згідно з такими обмеженнями, які накладаються на всіх осіб того самого віку, статі та стану. Але володіння та користування всіма правами залежить від таких розумних умов, які керівна влада країни може вважати необхідними для безпеки, здоров’я, миру, доброго порядку та моралі суспільства. Навіть сама свобода, найбільше з усіх прав, не є необмеженим дозволом діяти згідно з власною волею. Це лише свобода від обмежень за необхідних умов однакового користування тим самим правом іншими. Тоді це свобода, яка регулюється законом. Право набувати, користуватись і розпоряджатися власністю проголошено в конституціях кількох штатів одним із невід’ємних прав людини, але ця декларація не вважається перешкодою законодавчому органу будь-якого штату ухвалювати закони щодо набуття, користування та розпорядження майном. Які договори щодо його придбання та розпорядження є дійсними, а які недійсними та оспорюваними, коли вони мають бути укладені в письмовій формі, а коли вони можуть бути укладені усно, і за допомогою яких інструментів це може бути передано чи закладено, є предметом постійного законодавства. А щодо користування власністю загальне правило полягає в тому, що воно повинно супроводжуватися такими обмеженнями, які не заважатимуть рівному користуванню своєю власністю іншими. Sic utere tuo ut alienum non laedas - це принцип універсального застосування".