Другий сенат Конституційного Суду України (далі - Конституційний Суд) 9 жовтня 2024 року ухвалив Ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження у справі № 3-139/2024(277/24) за конституційною скаргою Гольдарба Максима Юрійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 12 частини першої, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України № 75-у(II)/2024 (далі - Ухвала).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку (розбіжну) щодо Ухвали та низки значущих для цього провадження понять та явищ.

1. Конституційний Суд відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Гольдарба М.Ю. щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 12 частини першої, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України підставі пункту 4 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - неприйнятність конституційної скарги, оскільки "Гольдарб М.Ю. не обґрунтував тверджень щодо невідповідності Конституції України пункту 12 частини першої, частини третьої статті 309 Кодексу, чим не дотримав вимог пункту 6 частини другої статті 55 Закону України "Про Конституційний Суд України" " ( підпункт 3.5 пункту 3 мотивувальної частини ).

2. Мотивуючи Ухвалу, Конституційний Суд, зокрема, зазначив таке:

- "Обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону України (його окремих приписів) не можна здійснювати вибірково, зокрема <...> без урахування тих юридичних позицій, які власне і є релевантними для розгляду справи і пов’язані з предметом конституційного контролю, а також із посиланням на юридичні позиції, сформульовані щодо приписів Конституції України, зміст яких зазнав суттєвих змін" ( абзац перший підпункту 3.3.2 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини);

- "Гольдарб М.Ю. обмежився цитуванням приписів Конституції України, посиланням на юридичні позиції Конституційного Суду України, викладені в рішеннях, що їх Конституційний Суд України ухвалив у період чинності статті 129 Конституції України в редакції до внесення змін Законом № 1401, вибірковим посиланням на юридичні позиції, які безпосередньо не стосуються його справи, внаслідок чого висловив суб’єктивне хибне розуміння приписів пункту 1 частини другої статті 129 Конституції України у взаємозв’язку з приписами частини першої статті 8, частини першої статті 55 Конституції України, що не можна вважати обґрунтуванням тверджень щодо неконституційності пункту 12 частини першої, частини третьої статті 309 Кодексу" ( абзац другий підпункту 3.3.2 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини);

- "Гольдарб М.Ю. ототожнює право на апеляційний перегляд справи як конституційно визначену засаду судочинства з правом на апеляційне оскарження будь-якого судового рішення, зокрема ухвали слідчого судді про здійснення спеціального досудового розслідування." ( абзац другий підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини ).

3. Насамперед слід зазначити, що потенційним предметом конституційного контролю у цій справі не були норми глави 24-1 "Особливості спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень" Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), що внормовують підстави та порядок здійснення спеціального досудового розслідування.

Гольдарб М.Ю. звернувся з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) лише приписи Кодексу, якими встановлено перелік ухвал слідчого судді, що можуть бути оскаржені під час досудового розслідування (пункт 12 частини першої статті 309 ), та сформульовано заборону на оскарження під час досудового розслідування інших ухвал слідчого судді (частина третя статті 309 ).

4. За частиною другою статті 55 Конституції України "кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб".

З огляду на мотивацію Ухвали доречно зазначити, що частина друга статті 55 Основного Закону України не зазнавала змін.

"Конституційний Суд України у Рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану ( абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади ( абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини ). Системний аналіз приписів КПК України, зокрема тих, які визначають його завдання та унормовують порядок оскарження рішень чи дій суб’єктів владних кримінально-процесуальних повноважень, дає підстави для висновку про можливість оскарження до суду не тільки рішень і дій прокурора, слідчого, органу дізнання, але й їхньої бездіяльності" ( абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 ).

У цій юридичній позиції з об’єктивних причин не вказано про рішення слідчого судді, але вважаю, що за змістом ця юридична позиція є значущою у справі Гольдарба М.Ю.

5. Після внесення змін до Основного Закону України в 2016 році Конституційний Суд України послідовно обстоює юридичну позицію про те, що:

- "складовим елементом конституційного принципу верховенства права в розумінні статті 8, частини другої статті 55 Конституції України є доступ особи до суду з метою здійснення судового контролю щодо законності та правомірності усіх рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, оскільки в результаті такої діяльності публічної влади можливе свавільне втручання у права, свободи будь-якої фізичної чи юридичної особи" [ абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 2020 року № 6-р(II)/2020 ];

- "приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов’язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист" [перше, друге речення абзацу шостого пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 6 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022 ];

- "хоча обсяг розсуду законодавця при встановленні системи судоустрою, процедури оскарження, підстав для скасування або зміни судових рішень судами вищих інстанцій, повноважень судів вищих інстанцій є широким, законодавець повинен, здійснюючи відповідне регулювання, виходити з конституційних принципів і цінностей та відповідних міжнародних зобов’язань України, зокрема щодо ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина" [ абзац п’ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 17 червня 2020 року № 4-р(II)/2020 ].