1. На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за потрібне викласти окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними скаргами Оніщенка Руслана Ілліча, Гаврилюка Дмитра Михайловича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України від 18 липня 2024 року № 8-р(II)/2024 (далі - Рішення).

Аргументаційний ряд Рішення спрямований на підтвердження неконституційності частини шостої статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс) за чотирма напрямами - невідповідність таким приписам Конституції України: статті 29 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 55 (право на судовий захист), статті 62 (принцип презумпції невинуватості), статті 63 (право на захист).

2. Значимість цього Рішення полягає і в захисті конкретних людських прав, гарантованих Конституцією України, і в низці юридичних позицій стосовно, зокрема: 1) розуміння свободи як основоположної конституційної цінності; 2) установлення права особи бути вислуханою ( implicit constitutional right) - зі специфікації конституційних приписів, а також зі змісту міжнародних документів у сфері людських прав; 3) обмежень людських прав в умовах воєнного стану, конституційних меж та порядку запровадження цих обмежень як інструменту ведення оборонної війни; 4) природи відступу держави від міжнародних зобов’язань (дерогації) у сфері прав людини та співвідношення цього феномену з вимогами Конституції України; 5) методології оцінювання Конституційним Судом України державного втручання до сфери людських прав в аспекті виміру пропорційності (домірності) такого втручання та захисту "ядра" (сутності) конкретного людського права чи свободи.

3. Справді, судові гарантії особистої свободи та право на судовий захист не можуть настільки зазнати втручання, що особа виявляється у ситуації, коли вона цілком позбавлена доступу до суду (судді). Конституційний Суд України внаслідок цього й не міг зробити іншого, як дійти висновку:

"З огляду на те, що законодавець оспорюваними приписами Кодексу допустив утручання в сутність людських прав, гарантованих статтями 29, 55 Конституції України, та порушив відповідні приписи Основного Закону України, якими гарантовано обсяг їх здійснення (expressis verbis ), Конституційний Суд України констатує, що немає потреби досліджувати приписи частини шостої статті 615 Кодексу з огляду на їх домірність" ( абзац п’ятий підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення).

У цій окремій (збіжній) думці хочу звернути увагу на декілька проблем, які безпосередньо пов’язані з Рішенням і є значущими для юридичної спільноти. Серед них насамперед ідеться про систему аргументів, які могли доповнити мотиваційну частину Рішення.

4. Припис частини шостої статті 615 Кодексу порушує не лише вимоги статті 29 Конституції України, а й основоположну конституційну цінність непорушності людської гідності, гарантованої статтями 21 і 28 Основного Закону України.

Про значення конституційної цінності щодо поваги до людської гідності Конституційний Суд України неодноразово наголошував у своїх рішеннях. Так, зокрема, Конституційний Суд України акцентував, що "людську гідність необхідно трактувати як право, гарантоване статтею 28 Конституції України, і як конституційну цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для усіх інших конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав. Наведене опосередковано підтверджується унікальним значенням людської гідності в Конституції України, за якою, зокрема, людина її життя і здоров’я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 ); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68 )" ( абзац шостий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018).

5. В іншому Рішенні Конституційний Суд України наголосив:

"Людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов’язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов’язок покладено на всіх суб’єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди людській гідності" [ абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021].

Відтак парламент зобов’язаний втілювати конституційну цінність щодо поваги до людської гідності під час здійснення законодавчого регулювання будь-якого питання і особливо в тому випадку, коли йдеться про чутливу сферу гарантій права на свободу та особисту недоторканність.

6. Важливо акцентувати на тому, що людська гідність є основоположною конституційною цінністю не тільки з огляду на її органічний зв’язок з людською свободою та на першочергове закріплення гарантій для осіб у каталогах людських прав і свобод у тексті Конституції України і в основоположних міжнародних документах у сфері прав людини, а й виходячи з самої суті життя Людини як творіння Бога. Людське життя є важливою основою для реалізації людиною і свободи, і своєї гідності, та, по суті, є немислимим без них.

Виходячи з того, що Конституція України була ухвалена для "<...> забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя" ( абзац четвертий преамбули Конституції України), шанування людської гідності, яка наповнює життя людини, є головною метою конституційного порядку України.

7. Людську гідність як об’єктивну конституційну цінність і як суб’єктивне конституційне право, гарантоване статтею 28 Конституції України, не може бути заперечено та обмежено законом чи іншими засобами; відтак у цьому аспекті конституційне право кожного на повагу до його гідності є абсолютним, оскільки ні доктринально, ні практично сутність (основний зміст) цього права не може бути відокремлена від його "несутнісної" частини.

8. Варто звернути також увагу на те, що людська гідність належить кожній людині, як це встановлено Основним Законом України: у частині першій статті 21 наголошено, що "усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах", а в частині першій статті 28, що "кожен має право на повагу до його гідності". Уживання конституцієдавцем категорій "всі", "кожен" стосовно носіїв людської гідності, очевидно, означає, що кожна людина як особа має гідність, незалежно від якостей цієї людини - фізичного чи психічного стану, її досягнень, соціального статусу, віку, ймовірної тривалості індивідуального життя чи поточної життєвої ситуації, в якій вона перебуває. Відтак людина не позбавлена гідності також у випадку, якщо вона згідно з законодавством має статус підозрюваної особи, а тому й у цьому разі жодну людину не можна розглядати як об’єкт, який держава може використати задля досягнення будь-якого суспільного інтересу.

9. Повага до людської гідності є конституційним стандартом (мірилом) оцінювання законодавчого регулювання та інших засобів утручання у сферу прав і свобод людини, незалежно від того, чи закріплені ці права і свободи безпосередньо в тексті Конституції України.

10. З огляду на наведений конституційний стандарт щодо поваги до людської гідності можна дійти висновку, що оспорюваний припис Кодексу, визначаючи такі ознаки ухвалення рішення про продовження строку тримання особи під вартою, як: його здійснення безпосередньо силою закону (ex lege); позасудовим порядком; без урахування конкретних обставин, пов’язаних із поведінкою цієї особи; без участі цієї особи, яка позбавлена права бути заслуханою, означає, що законодавець перетворив відповідних осіб на об’єкти правового регулювання.

Отже, на мою думку, оспорюваний припис Кодексу, який стосується особливо чутливого питання захисту особистої свободи людини від свавілля з боку держави, не може бути визнано узгодженим з конституційним порядком України - демократичної держави, заснованої на принципі верховенства права, зокрема з вимогами статей 21, 28 Основного Закону України, які гарантують людську гідність.

11. Демократичний конституційний лад в Україні є немислимим без реального дотримання і застосування принципу поділу влади (стаття 6 Основного Закону України) як в аспекті потреби у "збалансуванні" інституційних систем органів державної влади, так і в аспекті захисту індивідуальних прав і свобод людини від свавілля з боку держави.

12. У Рішенні варто було зазначити, що встановлення приписами частини шостої статті 615 Кодексу того, що безпосередньо законом продовжено строк тримання особи під вартою, не може бути визнане сумісним з конституційним принципом поділу влади виходячи з таких міркувань.

По-перше, Верховна Рада України не дотримала в приписі частини шостої статті 615 Кодексу вимоги частини другої статті 6 Конституції України, якою визначено для всіх органів державної влади обов’язок здійснювати свої повноваження "у встановлених цією Конституцією межах".

На виконання цього обов’язку парламент, здійснюючи законодавче регулювання, повинен не тільки не виходити за межі своїх конституційних повноважень, а й також застосовувати до змісту такого регулювання основоположні конституційні цінності (верховенство права, демократію, повагу до людських прав), зокрема - ті конституційні норми, які встановлюють юрисдикцію (повноваження) судів для захисту прав і свобод людини в такій особливо чутливій сфері, як захист особистої свободи людини.

Однак, незважаючи на наведене, законодавець вилучив у судів системи судоустрою України повноваження, які встановлені для них Конституцією України у частинах першій, другій статті 29, а саме вирішення питань перевірки обґрунтованості тримання під вартою саме вмотивованим рішенням суду. Цим самим законодавча влада допустила посягання на сферу конституційних прерогатив судової влади.

13. По-друге, парламент, вилучивши зазначене повноваження у судів, перебрав вирішення відповідного питання безпосередньо на себе, здійснюючи його через механізм законодавчого регулювання. При цьому законодавець не врахував конституційних вимог про те, що "правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються" (частини перша, друга статті 124 Конституції України).

14. Важливо підкреслити, що розв’язання питання щодо продовження строку тримання особи під вартою є за своєю суттю предметом правозастосовної діяльності та потребує ухвалення процесуального рішення індивідуального характеру, а відтак a priori не може бути вирішене законом - нормативним актом. Нормативне регулювання не може забезпечити потреби дотримання конституційної вимоги обгрунтування під час вирішення цього питання, тобто врахування конкретних обставин справи та характеристик осіб, яким обрано відповідний запобіжний захід.

15. Конституційний Суд України вже зазначав у своїх рішеннях про неприпустимість ухвалення Верховною Радою України актів правозастосовного характеру за межами її конституційних повноважень. Так, у своєму Рішенні від 21 липня 2021 року № 4-р(II)/2021, надаючи оцінку безпосередньо припису закону України щодо попередження працівників міліції про можливе майбутнє звільнення, Конституційний Суд України наголосив: "Проте з огляду на низку норм Основного Закону України у їх посутньому взаємозв’язку та юридичні позиції Конституційного Суду України Верховна Рада України не є суб’єктом правозастосування та не повноважна ухвалювати акти такого виду за винятком випадків, що прямо визначені Конституцією України" (перше речення абзацу третього підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини). Таку ж юридичну позицію Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 1 березня 2023 року № 1-р(II)/2023, а саме: "Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні не є суб’єктом правозастосування та не повноважна ухвалювати акти права або в інший спосіб долучатись до правозастосування у процедурі призначення та звільнення певної особи або групи осіб із посад за винятком випадків, коли за Конституцією України Верховну Раду України наділено відповідними повноваженнями" ( підпункт 3.4 пункту 3 мотивувальної частини).

16. Крім наведеного, можна дійти висновку, що, встановивши продовження строку тримання особи під вартою безпосередньо законом, парламент допустив утручання у конституційні функції прокуратури.