Другий сенат Конституційного Суду України (далі - Конституційний Суд) 14 лютого 2024 року ухвалив Рішення у справі № 3-41/2023(87/23) за конституційною скаргою Приватного підприємства "Генеральний будівельний менеджмент" про відповідність Конституції України (конституційність) пункту 2 частини другої, частини третьої статті 321 Господарського процесуального кодексу України (щодо гарантування захисту прав і свобод особи за рішенням Європейського суду з прав людини) № 1-р(II)/2024 (далі - Рішення), яким визнав вказані оспорювані приписи такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

На підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку (збіжну) щодо Рішення та низки значущих для цього провадження понять та явищ.

1. Конституційний Суд у Рішенні дійшов висновку:

"Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), пункт 2 частини другої, частину третю статті 321 Господарського процесуального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють: 1) подання заяв про перегляд судового рішення у зв’язку з ухваленням Європейським судом із прав людини рішення після десяти років із дня набрання законної сили рішенням національного суду; 2) поновлення строку судом на подання заяви про перегляд рішення національного суду".

2. Із короткої назви та змісту мотивувальної і резолютивної частин Рішення слідує, що воно стосується процедури екстраординарного перегляду судового рішення національного суду в зв’язку з ухваленням рішення не будь-якою "міжнародною судовою установою", про яку є згадка в частині п’ятій статті 55 Конституції України, а лише про процедуру перегляду рішення національного суду в зв’язку з ухваленням рішення Європейським судом із прав людини.

Під "чинним міжнародним договором" (стаття 9 Конституції України) у контексті цього конституційного провадження розуміється цілком конкретний міжнародний договір - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР зі змінами (далі - Закон № 475).

З огляду на предмет та обсяг конституційного контролю розуміння приписів статті 9, частини п’ятої статті 55 Конституції України щодо інших міжнародних договорів, учасником яких є Україна, та/або міжнародних судових установ, рішення яких має юридичне значення для України, залишилось поза межами цього провадження.

3. Звісно, цю справу можна розглядати як ще одну з низки справ щодо права на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України.

Однак такий підхід не в повній мірі розкриває сенс та зміст Рішення, предмет та обсяг конституційного контролю.

Осердям конституційного питання, яке мав розв’язати Конституційний Суд у цьому провадженні, була перевірка пункту 2 частини другої, частини третьої статті 321 Господарського процесуального кодексу України (далі - оспорювані приписи Кодексу) на відповідність приписам частини першої статті 9, частини п’ятої статті 55 Конституції України.

Тобто Конституційний Суд у Рішенні мав визначитись, чи є можливим з огляду на міжнародні зобов’язання України за Конвенцією встановлення в пункті 2 частини другої статті 321 Господарського процесуального кодексу України (далі - Кодекс) десятирічного строку та неможливості його поновлення судом (частина третя статті 321 Кодексу), що в окремих випадках (сплив десяти років) унеможливлює не лише зміну рішення, ухваленого національним судом, а й навіть саме відкриття за заявою особи провадження з перегляду рішень національного суду в зв’язку з ухваленням Європейським судом із прав людини рішення, у якому встановлено порушення Конвенції.

Конституційний Суд дійшов висновку, що оспорювані приписи Кодексу не відповідають, насамперед, приписам частини першої статті 9, частини п’ятої статті 55 Конституції України, оскільки суть права, гарантованого частиною п’ятою статті 55 Конституції України, полягає не лише в можливості звернення особи до Європейського суду з прав людини та ухвалення ним рішення, у якому може бути встановлено порушення конвенційного права або низки прав цієї особи, а й у створенні умов для можливості виконання Україною всіх без винятку рішень Європейського суду з прав людини у спосіб здійснення екстраординарного перегляду рішень, що ухвалені національними судами.