Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 25 червня 2021 року у справі № 910/22748/16 дійшов висновку про те, що пункт 11 частини першої статті 34, пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII), пункти 5-1 та 5-2 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України від 23 лютого 2012 року № 4442-VI "Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" (далі - Закон № 4442-VІ) суперечать статті 8, частині другій статті 19, частинам першій, другій статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, частинам першій, другій статті - 1291 Конституції України.

Розглянувши звернення суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 червня 2021 року, з метою недопущення звуження змісту та обсягу конституційних прав і свобод людини і громадянина на судовий захист та для забезпечення конституційного порядку у сфері виконання судових рішень під час ухвалення нових законів, реалізуючи повноваження, надане Верховному Суду згідно з частиною другою статті 150 Конституції України, керуючись пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України "Про судоустрій і статус суддів",

Пленум Верховного Суду звертається із цим поданням.

На розгляді Верховного Суду перебувала справа № 910/22748/16 за скаргою Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго" про визнання бездіяльності заступника начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Заєць Т. І. неправомірною та зобов'язання вчинити дії у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Донбасенерго" до Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", Державного підприємства "Донецька залізниця" про стягнення 69 179 723,28 грн.

Основним мотивом у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 червня 2021 року у справі № 910/22748/16 визначено, що забезпечення виконання остаточного судового рішення є позитивним обов'язком держави, проте пункт 11 частини першої статті 34, пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1404-VІІІ, пункти 5-1 та 5-2 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 4442-VІ унеможливлюють виконання остаточного судового рішення протягом тривалого часу, що очевидно обмежує конституційне право особи на судовий захист та порушує принцип верховенства права, зважаючи на відсутність встановленого законодавцем передбачуваного та ефективного правового регулювання суспільних відносин щодо розумних строків погашення відповідної заборгованості.

За результатами розгляду цього питання Пленум Верховного Суду вважає, що існують підстави для звернення до Конституційного Суду України у зв'язку з невідповідністю Конституції України пункту 11 частини першої статті 34, пункту 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1404-VІІІ, пунктів 5-1 та 5-2 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 4442-VІ, враховуючи таке.

Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); обов'язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини перша, друга статті 129-1).

Конституційний Суд України в абзаці четвертому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 наголошує, що конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі.

Держава, виконуючи свій головний обов'язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець й інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України (абзац п'ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).

Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).

Аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті - 129-1 Конституції України у їх системному зв'язку та наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).

В абзаці дванадцятому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(ІІ)/2019 Конституційний Суд України наголосив, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запровадженої нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

Крім того, Конституційний Суд України зазначив, що принцип поділу влади (стаття 6 Конституції України) зазнає порушення, якщо законодавчий орган своїм актом тимчасово зупиняє виконання остаточних судових рішень (абзац сьомий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020).

Водночас пунктом 5-1 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 4442-V I визначено, що до проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та затвердження передавального акта щодо цього майна акціонерному товариству залізничного транспорту загального користування, 100 відсотків акцій якого належать державі (далі - Товариство), як правонаступнику прав і обов'язків зазначених підприємств, встановлюється мораторій на звернення стягнення на активи Товариства за зобов'язаннями таких підприємств.

Мораторій втрачає чинність після проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на зазначеній території, та затвердження передавального акта щодо цього майна Товариству, але не пізніше ніж через шість місяців з дня припинення здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та відновлення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей (пункт 5-2 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 4442-VІ).

У зв'язку із встановленням мораторію виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій (пункт 11 частини першої статті 34 Закону № 1404-VІІІ). На період дії мораторію підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо звернення стягнення на активи Товариства за зобов'язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на відповідній території (пункт 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1404-VІІІ).

Приписами Закону України від 05 червня 2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон № 4901 -V!) визначено, що в разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина друга статті 4). Протягом десяти днів з дня встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача (частина третя статті 4). Перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі (частина шоста статті 4 Закону № 4901-VI).

Водночас у рішенні Європейського суду з прав людини від 12 жовтня 2017 року у справі "Бурмич та інші проти України" зазначено, що невиконання або тривале виконання рішень національних судів існує в Україні протягом більше десяти років, незважаючи на загальні рекомендації, надані Комітетом протягом багатьох років, зокрема у своїх п'яти проміжних резолюціях та пілотному рішенні Суду, зазначаючи при цьому, що Суд продовжує повідомляти Уряд про повторювані заяви. Комітет зі стурбованістю зазначив, що засіб захисту, запроваджений у 2013 році, не вирішує наведену проблему. У відповідь у своєму останньому листі від 09 липня 2015 року органи влади України наголосили, що Закон про гарантії є одним із способів гарантування виконання рішень національних судів. Однак вони визнали, що коштів, передбачених для цієї мети, недостатньо для негайного погашення всієї заборгованості. Органи влади надали детальні дані щодо коштів, передбачених державним бюджетом, і фактично сплачених відповідно до Закону про гарантії.

Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду підкреслив, що за інформацією, оприлюдненою на сайті Державної казначейської служби України, станом на 07 червня 2021 року обліковується 71 816 судових рішень на загальну суму 6 104 781 985,12 грн. Тож відповідна процедура не забезпечує виконання рішення у належні строки, оскільки не забезпечена достатнім бюджетним фінансуванням, про що свідчить збільшення кількості судових рішень та суми боргу. Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на погашення заборгованості за Законом № 4901-VI передбачено 100 000 000,00 грн, що становить лише 1,6 % від загальної суми боргу. Наведене свідчить про неефективність засобу захисту прав стягувача, передбаченого цим Законом (пункт 6.29 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 червня 2021 року у справі № 910/22748/16).

Отже, держава має позитивний обов'язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями пунктів 5-1 та 5-2 розділу III "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 4442-VI, пункту 11 частини першої статті 34, пункту 10-1 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1404-VIII правовим регулюванням протягом тривалого часу унеможливлюється виконання судового рішення, що обмежує конституційне право особи на судовий захист та нівелює його сутність, зважаючи на відсутність належних механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права, а також повне та своєчасне виконання судових рішень, які набрали законної сили.

Конституційний Суд України, розвиваючи свою юридичну позицію щодо визначення обов'язкового виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист, яка була сформульована з урахуванням положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взяв до уваги практику застосування Європейським судом з прав людини положень зазначеної статті Конвенції в аспекті розуміння позитивного обов'язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення (абзац десятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).

Так, з практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов'язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року; § 84 рішення у справі "Фуклєв проти України" від 07 червня 2005 року; § 64 рішення у справі "Apostol v. Georgia" від 28 листопада 2006 року; §§ 46, 51, 54 рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року).