Обговоривши практику застосування законодавства у справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі, Пленум зазначає, що суди не завжди забезпечують суворе дотримання вимог закону, допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших. Мають місце випадки, коли суди поверхово досліджують обставини кримінальних справ, іноді не забезпечують підсудним права на захист, а також правильного застосування матеріального і процесуального закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню.

У зв'язку з цим, а також з питаннями, що виникли в судовій практиці по справах даної категорії, Пленум Верховного Суду України

1. Звернути увагу судів на необхідність суворого дотримання вимог закону при розгляді справ про злочини, які пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі, всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин вчиненого злочину, забезпечення підсудним права на захист, неухильного додержання принципу індивідуалізації при призначенні покарання.

2. Роз'яснити, що за змістом ст.69-1 КК України нападом на адміністрацію місця позбавлення волі є вчинення насильницьких дій (зв'язування, відібрання зброї, нанесення побоїв або тілесних ушкоджень, вбивство та ін.), а також погроза застосування насильства відносно представника адміністрації у зв'язку з його законною службовою діяльністю, при наявності реальних підстав побоювання негайного виконання цієї погрози.

Разом з тим непокора або опір представнику адміністрації у зв'язку з його службовою діяльністю, які пов'язані з відмовою виконати його законні вимоги, не повинні розглядатися як напад на цю особу.

3. Судам слід мати на увазі, що відповідальність за ст.69-1 КК України настає при вчиненні нападу на посадових осіб, які на підставі ст.71 Виправно-трудового кодексу України користуються правом застосування заходів заохочення і стягнення щодо засуджених, крім того, на чергових помічників начальників колоній та інших осіб начальницького складу, військовослужбовців військ внутрішньої та конвойної охорони, які несуть службу по охороні і нагляду, а також на осіб, які здійснюють у місцях позбавлення волі медичне обслуговування, культурно-освітню роботу, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання засуджених, адміністративний та інженерно-технічний персонал виправно-трудових установ.

4. Під тероризуванням засуджених, що стали на шлях виправлення, передбаченим ст.69-1 КК України, слід розуміти застосування насильства або погрози застосування насильства з метою примусити їх відмовитись від сумлінного ставлення до праці, додержання правил режиму, а також вчинення таких же дій із помсти за виконання громадських обов'язків по зміцненню дисципліни і порядку у виправно-трудовій установі. Тероризуванням слід вважати також глумління і знущання над засудженими з метою їх залякування і перешкодження виконанню покарання.

Нанесення побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень та інші дії, якщо вони вчинені на грунті сварок, особистих відносин підсудного з потерпілим, не можуть бути кваліфіковані як тероризування засуджених.

За змістом ст.55 Виправно-трудового кодексу України засудженими, що стали на шлях виправлення, слід вважати, зокрема, тих, що додержуються режиму утримання місця позбавлення волі, сумлінно ставляться до праці, проявляють іншу корисну ініціативу.

5. Під організацією злочинних угруповань, передбаченою ст.69-1 КК України, слід розуміти дії по створенню об'єднання двох або більше засуджених з метою вчинення нападів на адміністрацію виправно-трудової установи, або тероризування засуджених, які стали на шлях виправлення, а також дії по вербуванню засуджених в члени угруповання, розробці плану діяльності, керівництву угрупованням та ін.

Під активною участю в такому угрупованні слід розуміти підмовляння окремих засуджених до вчинення протиправних дій відносно інших засуджених або до нападу на адміністрацію, підшукування необхідних засобів, предметів або знарядь злочину.

Організація злочинних угруповань з метою тероризування засуджених, які стали на шлях виправлення, або нападу на адміністрацію чи активна участь у такому угрупованні створюють закінчений склад злочину, передбачений ст.69-1 КК України, навіть у тому випадку, коли угруповання ще не вчинило намічених злочинних дій. У таких випадках відповідальності підлягають організатори та активні учасники угруповання. Судам належить ретельно з'ясовувати роль і ступінь участі кожного підсудного в злочині з тим, щоб виключити засудження за ст.69-1 КК України інших осіб.

6. Суди повинні мати на увазі, що суб'єктом злочину, передбаченого ст.69-1 КК України, може бути тільки особа, яка відбуває покарання в місці позбавлення волі. Дії організаторів, підмовників та пособників вчинення цього складу злочину, які не перебувають у місцях позбавлення волі, належить кваліфікувати за статтями 19, 69-1 КК України.

7. Якщо особа засуджена за сукупністю злочинів, з яких хоч один є тяжким, то вчинені нею дії по дезорганізації роботи виправно-трудової установи підлягають кваліфікації за ч.2 ст.69-1 КК України незалежно від того, в який період відбування вони вчинені.

8. Напад на адміністрацію чи інші дії, які дезорганізують роботу виправно-трудової установи, поєднані зі злісною непокорою вимогам адміністрації цієї установи, підлягають кваліфікації за ст.69-1 КК України і додаткової кваліфікації за ст.183-3 КК України не потребують.

Напад на адміністрацію або тероризування засуджених, які стали на шлях виправлення, поєднані з умисним вбивством, заподіянням умисних тяжких тілесних ушкоджень, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 69-1 та статтями 93 або ст.101 КК України.

9. У тих випадках, коли напад на адміністрацію виправно-трудової установи поєднаний з організацією масових безпорядків, що супроводжувались насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, що використовувались як зброя, а також з активною участю в масових безпорядках, дії винних осіб слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтею 69-1 та частиною першою статті 71 Кримінального кодексу, а якщо дії винних осіб призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків - за статтею 69-1 та частиною другою статті 71 Кримінального кодексу.

Під поняттям "загибель людей" (ч.2 ст.71 КК) слід розуміти заподіяння смерті одній чи кільком особам.

Під "іншими тяжкими наслідками" (ч.2 ст.71 КК) слід розуміти заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом чи більше особам, значних матеріальних збитків державній, колективній, громадській організації або окремим громадянам.

Умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна під час масових безпорядків, вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо воно спричинило людські жертви чи завдало особливо великої шкоди, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч.2 ст.71 та ч.3 ст.89 КК України.

В інших випадках знищення або пошкодження майна під час масових безпорядків охоплюється складом злочину, передбаченим ст.71 КК, і додаткової кваліфікації за відповідними статтями КК не потребує.

10. Якщо напад на адміністрацію виправно-трудової установи був поєднаний з захопленням заложників, такі дії належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.69-1 і відповідно за ч.4 або ч.5 ст.123-1 КК України.

11. Захоплення заложників і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину, передбаченого ст.183-3 КК України, підлягають кваліфікації за статтями 123-1 та 183-3 КК України.

12. Організація масових безпорядків або активна участь в них, поєднані зі злісною непокорою адміністрації виправно-трудової установи, вчинені засудженим, який за порушення режиму відбування покарання протягом року мав стягнення у вигляді переведення в приміщення камерного типу (одиночну камеру) або на тюремне ув'язнення, підлягають кваліфікації за ст.71 КК України, і додаткової кваліфікації за ст.183-3 КК України не потребують.

13. Відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти особи, яка відбуває покарання чи перебуває в попередньому ув'язненні, настає лише за наявності прямого умислу на втечу і незалежно від мотивів залишення місця позбавлення волі.

Така втеча є закінченим складом злочину з моменту умисного незаконного залишення засудженим або особою, яка перебуває під вартою, місця позбавлення волі.

Разом з тим суди не повинні допускати засудження за самовільне залишення виправно-трудової колонії-поселення осіб, які не намагалися ухилитися від відбування покарання і добровільно повернулися до колонії-поселення через нетривалий час після її залишення, враховуючи те, що згідно зі ст.33 Виправно-трудового кодексу України ці засуджені утримуються не під вартою, а лише під наглядом, користуються правом вільного пересування в межах території колонії, а з дозволу адміністрації колонії-поселення - і в межах області. За такі дії до засуджених можуть застосовуватись заходи стягнення, передбачені ст.67 Виправно-трудового кодексу України.

14. Дії осіб, що втікають з місць позбавлення волі або з-під варти, поєднані з нападом на адміністрацію, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтею 69-1 і частиною другою ст.183 КК України.

15. Якщо особа засуджена за статтями 183 чи 183-3 КК України за дії, які вона вчинила під час незаконного позбавлення волі чи тримання під вартою, вирок підлягає скасуванню, а справа закриттю на підставі п.2 ст.6 КПК України за відсутністю в діях складу злочину.

Не може бути засуджена особа за втечу з-під варти під час попереднього ув'язнення, поки судом не буде в установленому порядку доведена її винність у вчиненні того злочину, за який їй було обрано такий запобіжний захід.

16. Під злісною непокорою вимогам адміністрації виправно-трудової установи, передбаченою ст.183-3 КК України, слід розуміти відкриту відмову засудженого від виконання конкретних законних вимог представника адміністрації виправно-трудової установи, який в силу свого посадового становища мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав (наприклад, відмова від роботи без поважних причин, невиконання вимог про припинення порушення режиму відбування покарання, неодноразовість безпричинної відмови засудженого від виконання законних вимог адміністрації, демонстративність, зухвалість такої відмови).