1. Я не голосував за рішення відмовити у відкритті провадження за цим конституційним поданням через те, що не згоден із позицією Суду, на якій уґрунтовано відмову загалом. Підставами для такої відмови Суд визначив: 1) неналежність до повноважень Суду питань, що їх порушено в конституційному поданні; 2) невідповідність конституційного подання вимогам, що їх передбачено Законом "Про Конституційний Суд України" (пункт 1 Ухвали ).

А. Щодо належності/неналежності до повноважень Суду порушених у поданні питань

2. Одне з питань, що їх було порушено в конституційному поданні, має фундаментальний характер і є принциповим: воно стосується такого стану, що виник у вітчизняному юридичному порядкові, коли по ухваленні Верховною Радою 13 липня 2017 року Закону № 2136-VIII набрала чинності нова редакція статті 208 Регламенту Верховної Ради (за частиною сьомої цієї статті парламент ухвалює рішення про призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в спосіб відкритого голосування), а частину першу статті 5 Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР (відповідно до якої парламент призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в спосіб таємного голосування шляхом подання бюлетенів) скасовано не було. За такого стану до національного правопорядку належали рівночасно чинні норми однакового рівня (двох законів), що в протилежно відмінний спосіб урегульовували порядок призначення парламентом його Уповноваженого з прав людини. Саме за такого стану - коли два закони рівночасно передбачали два відмінних один від одного способи призначення на посаду Уповноваженого Верховної Ради з прав людини - парламент 15 березня 2018 року вирішував питання щодо призначення на цю посаду відповідного кандидата.

3. Ситуація, за якої наявний конфлікт між двома чинними приписами права, тоді як ці приписи однакового рівня й мають той самий предмет регулювання, спричиняє юридичну невизначеність. За такого стану суб'єктам правовідносин бракує впевненості, ясності й однозначності щодо того, котрий із двох приписів буде обрано за потреби застосування. Тоді суб'єкти застосування котрогось із приписів мають необмежені можливості для вільного вибору. Можливість дискреційно обирати перший-ліпший припис на досягнення своєї мети потенційно спричиняє для суб'єктів правовідносин в одному випадку одні наслідки, а в другому - відповідно інші. Стан юридичної невизначеності в конкретній ділянці правовідносин потребує застосування відповідних дій з боку відповідних інститутів публічної влади для його усунення, тому що вже сама наявність такого стану вказує на брак правовладдя не лише саме в цій ділянці, а й свідчить про те, що на брак правовладдя хибують і національна система права, і національні політична та юридична системи.

4. Правовладдя є однією із засад українського конституційного ладу. Її виражено через формулу частини першої статті 8 Конституції ("В Україні визнається і діє принцип верховенства права"). В українському конституційному правопорядкові ця формула є двоскладовою: з неї випливає, що в Україні, крім просто формального визнання правовладдя (верховенства права) як принципу - хоч би й у вигляді норми конституційного рівня, ще має бути забезпечено його дієвість. Дієвість цього принципу чи її брак надається до оцінювання за тими критеріями, що виступають стрижневими елементами правовладдя як його складники. Для того, щоб принцип правовладдя - як засада українського конституційного ладу - не був лише формальним записом, що засвідчує його офіційне визнання, інститути держави зобов'язані не лише дотримуватися його вимог, а й забезпечувати його практичну дієвість, тим самим виказуючи, що він є не правом на папері, а правом, що діє на практиці. Дієвість принципу правовладдя залежить від того, чи органи державної влади та їх посадові особи, здійснюючи свої повноваження, виконують його вимоги, матеріальний зміст яких виражено через його складники.

5. До загальновизнаного переліку стрижневих елементів правовладдя як складник належить принцип юридичної визначеності (legal certainty). До інструментів перевірки на відповідність того або іншого стану в національному правопорядкові вимогам юридичної визначеності належить оцінювання правопорядку з погляду передбачності актів права. Як зазначила Європейська комісія за демократію через право (Венеційська комісія) у спеціальному тематичному дослідженні "Мірило правовладдя" (CDL-AD(2016)007), "передбачність означає не лише те, що приписи акта права мають бути (де можливо) проголошеними ще до їх імплементації, а й що вони мають бути передбачними за своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, аби суб'єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними" (II.В.3.58). Отже, перевірка й оцінювання приписів актів права в цій площині потребують чіткої відповіді на запитання: "Чи наслідки приписів права є передбачними?". А допоміжну роль на шляху до такої мети виконують сформульовані Венеційською комісією в її дослідженні інші запитання: "Чи вказує нове законодавство чітко на те, що попередньо ухвалене (і яке саме) законодавство скасовано або змінено? Чи зміни інкорпоровано до зведеної версії приписів актів права, приступної для суспільства?" (II.В.3.іі).

6. Зі змісту конституційного подання випливає, що з 13 липня 2017 року (коли було ухвалено Закон № 2136-VIII) в національному правопорядкові виник стан, за якого було запроваджено новий порядок призначення (у спосіб відкритого голосування) на посаду і звільнення з посади парламентського Уповноваженого з прав людини, а старий порядок (у спосіб таємного голосування шляхом подання бюлетенів) скасовано не було, як і не було інкорпоровано зміни порядку до зведеної версії приписів актів права з цього питання. Саме на цьому наголосив, виділивши своє твердження напівжирним шрифтом, суб'єкт права на конституційне подання: "Таким чином, з прийняттям Закону № 2136-VIII виникла пряма суперечність двох норм однакової сили, суть яких також була розглянута парламентом в один день, тобто 13 липня 2017 року. Однак прийняті норми встановлюють не просто суперечливе, а взаємовиключне регулювання процедури прийняття рішення про призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого, що підриває принцип юридичної визначеності, який є одним з елементів верховенства права <...>" (цитата з пункту 3 подання на стор. 11-12).

7. Імператив, що випливає з формули, передбаченої у частині першій статті 8 Конституції , покладає на Верховну Раду двоскладовий обов'язок: по-перше, не діяти всупереч вимозі припису частини другої статі 19 Конституції ("Органи державної влади <...>, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України"), а отже - забороняє порушувати правила, що їх визначає Регламент Верховної Ради стосовно всіх стадій законодавчого процесу; по-друге, як єдиний національний законодавець - відповідати не лише за формальне дотримання означених приписів, а й запроваджувати в національний правопорядок приписи права на рівні звичайного закону такої якості, що забезпечить дійєвість правовладдя в Україні та його стале й неухильне утвердження в державі.

8. Перший аспект обов'язку, що його покладає на Верховну Раду припис частини першої статті 8 Конституції , включає вимогу припису частини другої статті 19 Конституції . Загальновизнаний перелік стрижневих елементів правовладдя, що їх наведено в спеціальному тематичному дослідженні Венеційської комісії (CDL-AD(2016)007), вказує на те, що першим у ряду стрижневих елементів є такий складник правовладдя, як законність(legality). Сам цей елемент також є багатоскладовим, до нього входять зокрема й такі компоненти: ієрархічна вищість приписів права (supremacy of the law), дотримання приписів актів права (compliance with the law) та зв'язок між правом міжнародним і правом національним (relationship between international law and domestic law) (II.А.1.,2.,3.). Отже, перевірка приписів права на відповідність вимогам правовладдя доконечно потребує відповідей, зокрема, на такі запитання, що їх містить документ Венеційської комісії: "Чи забезпечено відповідність законодавства Конституції?" (II.A.1.ii.); "Чи встановлено приписами права процедури, що їх органи публічної влади мають дотримуватися?" (II.А.2.iii.); "Чи забезпечує національна юридична система неухильне додержання державою зобов'язань, взятих нею за міжнародним правом? Зокрема: чи забезпечує вона згідність із правом щодо людських прав <...>?" (II.А.3.i). Понад те, саме при оцінюванні певної юридичної ситуації на відповідність вимогам правовладдя, зокрема в аспекті вимоги щодо дотримання приписів права, "Мірило правовладдя" роз'яснює, що поняття "право" (від англ. "Law") охоплює inter alia: "конституції, міжнародне право, статутне право та підзаконні акти" (CDL-AD(2016)007, параграф 46). З викладеного випливає, що Суд, визначаючись у питанні щодо відкриття провадження був зобов'язаний здійснити перевірку актів права (Закону № 2136-VIII та Постанови Верховної Ради від 15 березня 2018 року) на відповідність вимогам припису частини другої статті 19 Конституції, який в рамках українського конституційного правопорядку є втіленням принципу законності як складника принципу правовладдя. Суд, навіть визнавши, що суб'єкт права на конституційне подання в частині визнання Постанови неконституційною на підставі того, що її ухвалення відбулось у порушення приписів Закону № 776/97-ВР, "фактично ставить питання про законність дій єдиного органу законодавчої влади в Україні при її прийнятті", зазначив, що "вирішення цього питання не належить до повноважень Конституційного Суду України" (пункт 2.3 мотивувальної частини Ухвали ). Таку позицію Суду вважаю юридично безпідставною.