Вступ

1.Статистичні дані щодо розгляду справ зазначеної категорії у 2014-2015 роках

2. Законодавче врегулювання розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу

3. Порядок подання заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу: підсудність, зміст заяви, строки звернення

4. Особливості судового розгляду заяв про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу. Рішення суду у справах вказаної категорії. Проблемні питання правозастосовного характеру

Висновки

Поширення туберкульозу становить загрозу національній безпеці країни, є однією з причин втрати працездатності, здоров'я, причиною інвалідності та смертності населення, свідчить про проблеми бідності, соціальної нерівності та потребує постійного збільшення обсягу видатків з державного бюджету.

Відповідно до інформації, викладеної в аналітично-статистичному довіднику "Туберкульоз в Україні"-1, у 2014 році Україна вперше ввійшла до п'яти країн світу з найвищим рівнем мультирезистентного туберкульозу (найбільш небезпечна форма туберкульозу, яка є стійкою до щонайменше двох найбільш ефективних протитуберкульозних препаратів).Хоча за висновками Всесвітньої організації охорони здоров'я в Україні за останніх 5 років спостерігається тенденція до зменшення темпів захворювання та смертності від туберкульозу, але рівень захворюваності залишається, як і раніше, дуже високим. Зокрема, визначається збільшення раніше пролікованих випадків туберкульозу у період 2010-2014 рр., що спричинено поширеністю ВІЛ-інфекції і мультирезистентного туберкульозу.

У зв'язку з цим на сьогодні боротьба з туберкульозом є одним із найбільш пріоритетних напрямів державної політики у сфері охорони здоров'я і соціального розвитку, а також предметом міжнародних зобов'язань України.

У 2014 році показники захворюваності на туберкульоз (вперше зареєстровані хворі та рецидив), його поширеності (усі активні форми туберкульозу), а також смертності від нього в Україні становили відповідно 70,5; 90,2 і 12,2 випадки на 100 тис. населення. Порівняння показників захворюваності на туберкульоз за попередні роки загалом по Україні та окремо за регіонами здійснене Українським центром контролю за соціально небезпечними хворобами МОЗ України(інформація з аналітично-статистичного довідника "Туберкульоз в Україні", 2015 рік).

Високий рівень захворюваності та поширення мультирезистентного туберкульозу зумовлений несвоєчасним виявленням і неналежним лікуванням хворих на заразну форму туберкульозу, недостатнім фінансуванням, кадровою кризою, недосконалістю лабораторної мережі з мікробіологічної діагностики туберкульозу, низькою мотивацією населення до своєчасного звернення за медичною допомогою та недостатнім доступом уразливих верств населення до медичних послуг, що в подальшому призводить до смертності від туберкульозу (показники наводяться в таблиці).

Світовий досвід засвідчує, що для усунення проблем, пов'язаних із туберкульозом, необхідно забезпечити реалізацію державної політики у сфері профілактики, своєчасного виявлення та лікування хворих шляхом об'єднання зусиль органів державної влади та громадськості.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, підлягають примусовій госпіталізації до протитуберкульозних закладів та зобов'язані пройти відповідне лікування. У разі ухилення від обов'язкової госпіталізації зазначені особи з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду підлягають розшуку, приводу та обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

При цьому механізм примусової госпіталізації повинен застосовуватися лише до тих хворих на заразні форми туберкульозу, які порушують лікарняний режим, відмовляються від лікування та становлять інфекційну загрозу для оточуючих.

Так, ст. 11 Закону України від 05 липня 2001 року "Про протидію захворюванню на туберкульоз" передбачено, що у разі якщо хворі на заразні форми туберкульозу, у тому числі під час амбулаторного чи стаціонарного лікування, порушують протиепідемічний режим, що ставить під загрозу зараження туберкульозом інших осіб, з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду вони можуть бути примусово госпіталізовані до протитуберкульозних закладів, що мають відповідні відділення (палати) для розміщення таких хворих.

Примусова госпіталізація до протитуберкульозного закладу не тільки уберігає особу від погіршення її здоров'я, а так само попереджає поширення хвороби, чим захищає необмежене коло суб'єктів.

Ситуація, що склалася в державі, потребує вжиття заходів, ефективність яких залежить від багатьох чинників, зокрема й від правового забезпечення примусового лікування туберкульозу, яке дасть можливість визначити реальні засоби такої протидії, не порушуючи загальновизнаних основних прав та свобод людини.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про протидію захворювання на туберкульоз" протидія захворюванню є складовою державної політики щодо забезпечення якісної і доступної медичної допомоги, реалізації державних цільових програм лікування найбільш поширених небезпечних для здоров'я і життя людини захворювань, проведення обов'язкових профілактичних медичних оглядів з метою ранньої діагностики захворювань, надання гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги.

Здійснення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину в разі захворювання на туберкульоз безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання відповідної медичної допомоги належать до завдань центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Отже, виходячи з пріоритету прав і свобод людини і громадянина, медична допомога та проведення протитуберкульозних заходів, у тому числі за допомогою судових процедур, має здійснюватися на основі принципів законності, гуманності, добровільності, доступності, відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями.

Предметом судової діяльності є визначення підстав для примусового поміщення хворого до протитуберкульозного закладу. Опосередковано це стосується суб'єктивних прав особи, а тому їх розгляд у позасудовому порядку органом, який не відповідає вимогам незалежності й неупередженості, може створювати загрозу їх порушення.

Отже, законодавче встановлення саме судової юрисдикції розгляду цих справ з метою забезпечення найбільш ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб, хворих на туберкульоз, є правильним і виправданим.

За даними Державної судової адміністрації України протягом 2014 року до судів першої інстанції надійшло 469 заяв про примусову госпіталізацію до туберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу (найбільша кількість заяв надійшла в суди Дніпропетровської області - 78, Харківської області - 67 та Луганської області - 56, а судами Івано-Франківської та Чернівецької областей справи цієї категорії не розглядались), 464 заяви було розглянуто, з яких 437 - задоволено, а 22 - залишено без розгляду. При цьому у 6 випадках було зафіксовано порушення судами встановлених Цивільним процесуальним кодексом України ( ЦПК) строків розгляду справ.

До апеляційних судів протягом 2014 року надійшло 4 апеляційні скарги на рішення судів першої інстанції у цій категорії справ (Донецька, Сумська, Харківська та Хмельницька області), з яких 1 апеляційну скаргу відхилено, а рішення залишено без змін; 1 апеляційну скаргу задоволено зі скасуванням рішення суду першої інстанції і ухваленням нового рішення, а у 2 випадках рішення суду першої інстанції змінено.

У 2015 році залишок нерозглянутих заяв про примусову госпіталізацію до туберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу з 2014 року становив 6 заяв, надійшло 425 заяв (найбільша кількість заяв надійшла в суди Дніпропетровської області - 78, Харківської області - 59, Житомирської області - 52, а судами Львівської та Чернівецької областей справи цієї категорії не розглядались), 421 заяву було розглянуто, з яких 399 - задоволено, 18 - залишено без розгляду, 1 - передано в інший суд, а щодо однієї - закрито провадження. При цьому у 5 випадках було зафіксовано порушення судами встановлених ЦПК строків розгляду справ.

У 2015 році було оскаржено в апеляційному порядку лише одне судове рішення у цій категорії справ. Апеляційну скаргу, яка розглядалась апеляційним судом Дніпропетровської області, було відхилено, а рішення залишено без змін.

Варто підсумувати, що в 2015 році порівняно з 2014 роком надійшло на 44 заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу менше та судами розглянуто на 43 заяви менше. Це свідчить як про зменшення рівня захворюваності на туберкульоз, так і про підвищення мотивації населення до своєчасного та добровільного проходження стаціонарного лікування.

Згідно зі ст. 49 Конституції України охорона здоров'я, медична допомога є правом кожного.

Медична допомога у примусовому порядку - це вид медичної діяльності спеціалізованих лікувальних закладів, що здійснюється у порядку, визначеному законом, на підставі рішення суду щодо осіб, які хворіють на соціально-небезпечні захворювання і не бажають добровільно лікуватись.

Під час розгляду справ зазначеної вище категорії суди повинні керуватися:

Конституцією України;

Законом України "Про протидію захворюванню на туберкульоз";

Законом України від 16 жовтня 2012 року № 5451-VI "Про затвердження Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 роки";

Основами Законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року № 2801-ХII;

Законом України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення";

Законом України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ "Про захист населення від інфекційних хвороб";

постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 926 "Деякі питання протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДУ";

постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року № 667 "Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом";

наказом Міністерства охорони здоров'я України від 28 жовтня 2002 року № 385 "Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров'я" (зі змінами);

наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 2006 року № 882 "Про затвердження примірного статуту та переліку державних закладів спеціалізованих (спеціальних) санаторіїв Міністерства охорони здоров'я України";

наказом Міністерства охорони здоров'я України від 23 липня 1996 року № 233 "Про затвердження Інструкцій щодо надання медико-санітарної допомоги хворим на туберкульоз" (зі змінами);

наказом Міністерства охорони здоров'я України від 21 грудня 2012 року № 1091 "Про затвердження та впровадження медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги при туберкульозі".

процесуальними нормами, відповідно до яких суд розглядає справи такої категорії, а саме статтями 283 - 286 ЦПК.

Суди мають застосовувати й інші нормативно-правові акти, прийняті на підставі зазначених законів.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" туберкульоз - це соціально небезпечна хвороба, що викликається мікобактеріями туберкульозу. Ця інфекційна хвороба протікає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, вражає переважно найбідніші, соціально дезадаптовані групи населення (біженці, мігранти, особи, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, особи без постійного місця проживання, алкоголіки, наркомани тощо), спричиняє високу тимчасову та стійку втрату працездатності, вимагає тривалого комплексного лікування та реабілітації хворих. Негативні соціально-економічні наслідки, що спричиняються туберкульозом, дали підстави віднести цю хворобу до групи соціально небезпечних.

Протитуберкульозні заклади - лікувально-профілактичні заклади охорони здоров'я (протитуберкульозні диспансери, лікарні, санаторно-курортні, інші заклади) чи їх структурні підрозділи, в яких надається медична допомога хворим на туберкульоз. Перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.

Госпіталізація - це поміщення особи, хворої на туберкульоз, або особи, стосовно якої існує підозра захворювання на туберкульоз, до стаціонарного відділення протитуберкульозного закладу з метою діагностики, лікування чи ізоляції (ст. 1 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз").

Здійснення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину в разі захворювання на туберкульоз безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання відповідної медичної допомоги належить до завдань центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

У разі якщо хворі на заразні форми туберкульозу громадяни України, у тому числі під час амбулаторного чи стаціонарного лікування, порушують протиепідемічний режим, що ставить під загрозу зараження туберкульозом інших осіб, з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду вони можуть бути примусово госпіталізовані до протитуберкульозних закладів, що мають відповідні відділення (палати) для розміщення таких хворих.

Хворі на туберкульоз іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а також іммігранти мають право на медичну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених Законом України "Про протидію захворюванню на туберкульоз", іншими законами або міжнародними договорами України.

Згідно зі ст. 283 ЦПК заява про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу подається до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

До внесення змін Законом України від 22 березня 2012 року № 4565-ІV зазначена норма ЦПК передбачала обов'язкову госпіталізацію хворого на заразну форму туберкульозу, який ухиляється від лікування, на підставі заяви, що подається до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого. Заміна терміна "обов'язковий" на термін "примусовий" є позитивним, оскільки передбачає застосування примусу до особи, хворої на заразну форму туберкульозу, яка ухиляється від лікування з метою поміщення її до протитуберкульозного диспансеру та ізолювання від суспільства.

ЦПК не визначає суб'єктів, які мають право звернутися до суду із заявою про примусову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу. Опосередковано відповідь на це запитання міститься у ч. 2 ст. 285 ЦПК, за якою участь у розгляді справи представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію, є обов'язковою. Але ця норма регулює розгляд справи, а не порядок звернення до суду.

Натомість ч. 2 ст. 11 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" встановлює, що заява про примусову госпіталізацію чи про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу подається до суду представником протитуберкульозного закладу, що здійснює відповідне лікування цього хворого, протягом 24 годин з моменту виявлення порушення хворим протиепідемічного режиму.

Слід зазначити, що законодавче встановлення строку для подання заяви про примусову госпіталізацію чи про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу не означає, що заява, подана з порушенням встановленого строку, підлягає залишенню без розгляду. Питання про примусову госпіталізацію чи про продовження строку примусової госпіталізації на підставі такої заяви має бути вирішене судом по суті, однак суд може вказати на порушення строків звернення до суду в окремій ухвалі, постановленій у справі в порядку ст. 211 ЦПК.

Так, наприклад, Кремінський районний суд Луганської області 03 квітня 2013 року в цивільній справі № 414/681/13-ц за заявою головного лікаря КУ Кремінського РТМО про обов'язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу ухвалив рішення, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі та піддано особу обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозного закладу - Лисичанського обласного протитуберкульозного диспансеру строком на 3 місяці. У рішенні зазначено, що оскільки заява лікаря КУ Кремінського РТМО про обов'язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу всупереч приписам законодавства про подання такої заяви протягом 24 годин з моменту виявлення порушення хворим протиепідемічного режиму надійшла лише 28 березня 2013 року, а те, що особа хворіє на заразну форму туберкульозу згідно з мотивованим висновком лікарської комісії та відмовляється від добровільного лікування, виявлено 07 березня 2013 року, суд вважає, що на зазначені порушення закону слід відреагувати окремою ухвалою.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" протитуберкульозним закладом є лікувально-профілактичний заклад охорони здоров'я (протитуберкульозний диспансер, лікарня, санаторно-курортний, інший заклад) чи його структурний підрозділ, в якому надається медична допомога хворим на туберкульоз. Перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я. Аналіз зазначеної норми, а також ст. 283 ЦПК свідчить про те, що відповідна заява може бути подана представником протитуберкульозного закладу, який має відповідати двом взаємопов'язаним критеріям:

це має бути протитуберкульозний лікувальний заклад;

цей протитуберкульозний лікувальний заклад має здійснювати медичний (диспансерний) нагляд за хворим (щодо якого подається заява).

Отже, спеціальним суб'єктом звернення до суду можуть бути лише спеціалізовані заклади охорони здоров'я та структурні підрозділи закладів охорони здоров'я, які здійснюють діагностику туберкульозу та надають медичну допомогу хворим на туберкульоз.

Заклади охорони здоров'я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практикою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підозрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов'язані направити зазначених осіб до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення та терміново повідомити про них цей заклад.

Вивчення судової практики свідчить про те, що у переважній більшості з заявами про примусову госпіталізацію чи про продовження строку примусової госпіталізації хворого до суду звертаються головні лікарі протитуберкульозних закладів (диспансерів, міських лікарень або інших закладів охорони здоров'я, в яких надається медична допомога хворим на туберкульоз) або представники цих закладів, які діють за довіреністю.

Разом із тим на практиці існують випадки, коли заява про примусову госпіталізацію хворого на заразну форму туберкульозу подається до суду представником медичного закладу без належних на те повноважень.

Так, ухвалою судді Богодухівського районного суду Харківської області від 20 червня 2014 року в цивільній справі № 613/1029/14-ц залишено без руху заяву Комунальної установи охорони здоров'я Богодухівська ЦРЛ, заінтересована особа ОСОБА_1 про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, оскільки заява підписана районним лікарем -фтізіатром ОСОБА_2, але в порушення вимог ч. 8 ст. 119 ЦПК до заяви не додано довіреності чи іншого документа, що підтверджує повноваження представника на її пред'явлення.

Виходячи з того, що коло посадових осіб медичних закладів, які мають право ініціювати розгляд питання про примусову госпіталізацію, законодавчо не встановлене, судам слід керуватися, перш за все, положеннями чинного процесуального законодавства, зокрема ч. 3 ст. 38 ЦПК, відповідно до якої юридичних осіб представляють їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Таким чином, вважається правильним відкриття провадження у справах цієї категорії за заявами керівників протитуберкульозних закладів, які згідно зі статутом (положенням) діють від імені установи без доручення, або інших представників закладів, повноваження яких посвідчуються документами, в порядку, визначеному ч. 3 ст. 42 ЦПК. Відповідно до Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.

На підставі ч. 1 ст. 45 ЦПК та на виконання завдань і функцій прокуратури, визначених Законом України "Про прокуратуру", прокурор має право в інтересах держави, що полягають у збереженні генофонду нації та здоров'я громадян України,звертатися до суду із заявами про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації осіб, хворих на заразну форму туберкульозу.

Як свідчить судова практика, прокурори широко використовують своє право на звернення до суду для вирішення питання про примусову госпіталізацію осіб до протитуберкульозного закладу. Звертаємо увагу на те, що прокурор вправі звертатися до суду із відповідною заявою лише у випадках, коли керівники протитуберкульозних закладів проявляють бездіяльність у цьому питанні, враховуючи, що родичі чи інші особи, які контактують з хворим, не наділені правом на звернення до суду із заявою про його примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Аналіз судової практики свідчить про те, що прокурори, використовуючи своє право на звернення до суду в справах про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, часто ігнорують зазначені вище вимоги законодавства щодо підстав для здійснення представництва у такій категорії справ, а обґрунтування заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу зводиться лише до констатації факту ухилення хворого на заразну форму туберкульозу від лікування.

Так, ухвалою судді Білозерського районного суду Херсонської області від 02 вересня 2015 року у цивільній справі № 648/3187/15-ц заяву прокурора Білозерського району Херсонської області в інтересах держави в особі Білозерської центральної районної лікарні до ОСОБА_1 про примусове направлення на госпіталізацію до протитуберкульозного закладу залишено без руху.

Зі змісту цієї ухвали вбачається, що заява прокурора у цій справі не містила, зокрема, обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва в суді, передбачених частинами 2, 3 ст. 25 Закону України "Про прокуратуру", в тому числі необхідності подання заяви в інтересах комунального підприємства (Білозерської центральної районної лікарні), а також у заяві не зазначені докази того, що Білозерська районна центральна лікарня є протитуберкульозним закладом, який повинен здійснювати нагляд за хворими на туберкульоз. У зв'язку з цим судом першої інстанції правильно постановлено ухвалу про залишення заяви без руху із наданням строку для усунення недоліків.

Слід наголосити, що відповідно до п. 12. ч. 2 ст. 3 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI "Про судовий збір" судовий збір не справляється за подання заяви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Звертаємо увагу, що ця норма закону поширюється на всіх суб'єктів, які наділені правом звернення до суду із відповідною заявою, а не лише на представника лікувального закладу (протитуберкульозного диспансеру, лікарні чи іншого закладу).

Разом із тим у судовій практиці мають місце випадки, коли суд постановляє ухвалу про залишення заяви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу без руху, зокрема з підстав несплати судового збору відповідним закладом охорони здоров'я чи прокурором.

1. Так, суддя Володарського районного суду Київської області 18 листопада 2015 року постановив ухвалу про залишення заяви без руху в цивільній справі № 364/1483/15-ц за заявою головного лікаря Володарської районної центральної лікарні Київської області ОСОБА_1 про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу громадянина ОСОБА_2.

В ухвалі зазначено, що всупереч вимогам статей 119, 120, 284 ЦПК, заявником при зверненні до суду допущено ряд недоліків, зокрема не оплачено судовий збір за подання до суду заяви окремого провадження або не надано доказів про звільнення від сплати судового збору за розгляд цієї категорії справи.

2.Суддею Білозерського районного суду Херсонської області в цивільній справі № 648/3511/15-ц постановлено ухвалу від 24вересня 2015 року про залишення заяви прокурора Білозерського району Херсонської області в інтересах держави в особі КП "Білозерська центральна районна лікарня", заінтересовані особи: ОСОБА_1, Кізомиська сільська рада Білозерського району Херсонської області про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу без руху. В ухвалі зазначається, що заява не відповідає вимогам статей 119, 284 ЦПК, зокрема вона не оплачена судовим збором у розмірі, встановленому Законом України "Про судовий збір". У зв'язку з тим, що прокурором Білозерського району Херсонської області недоліки заяви не було усунуто, ухвалою судді від 02 жовтня 2015 року її повернуто заявнику.

Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 02 листопада 2015 року в цій справі апеляційну скаргу прокурора Білозерського району Херсонської області відхилено, а ухвалу судді Білозерського районного суду Херсонської області від 02 жовтня 2015 року залишено без змін.

Загальні правила щодо форми і змісту позовної заяви (статті 119, 120 ЦПК) та про залишення позовної заяви без руху або її повернення (ст. 121 ЦПК) застосовуються також до заяв у справах окремого провадження (ч. 3 ст. 235 ЦПК). У зв'язку з цим недотримання правил щодо форми і змісту заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації (статті 119, 120, 284 ЦПК) має наслідком залишення такої заяви без руху, а у разі неусунення зазначених недоліків - повернення її заявнику (ст. 121 ЦПК).

Разом із тим у справі № 182/4342/15-ц в ухвалі судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 червня 2015 року, постановленої за результатами розгляду заяви Комунального закладу "Нікопольська центральна районна лікарня" про зобов'язання Особа_1 з'явитись на госпіталізацію та пройти курс лікування в стаціонарних умовах, зазначено, що ЦПК не передбачено залишення без руху для усунення недоліків заяв, поданих на підставі статей 283, 284, 285 ЦПК. Тому заяву Комунального закладу "Нікопольська центральна районна лікарня" слід повернути заявнику.

Залежно від вимог, які ставляться заявниками у зазначеній категорії справ, їх заяви можна поділити на два види:

про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (хворий на заразну форму туберкульозу виявлений медичним закладом, але відмовляється чи ухиляється від лікування);

про продовження строку примусової госпіталізації у протитуберкульозному закладі (хворому вже надається медична допомога, але він потребує продовження примусового лікування на визначений лікарем строк).

У заяві про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації повинні бути зазначені встановлені законом підстави для такої госпіталізації (порушення протиепідемічного режиму, ухилення хворого від лікування, загроза зараження туберкульозом інших осіб, злісне порушення лікарняного режиму) та строк, на який особа підлягає примусовій госпіталізації до протитуберкульозного закладу, чи строк, необхідний для продовження примусового лікування.