З метою забезпечення конституційного порядку у сфері функціонування судової влади в Україні, дотримання принципів верховенства права, основних засад здійснення судочинства в Україні, поваги до прав й основних свобод людини, реалізуючи повноваження, надане Конституційному Суду України пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України від 28 червня 1996 року (зі змінами, унесеними згідно із Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)"), пунктом 5 частини другої статті 36 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) у взаємозв'язку з положеннями підпункту 3 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та пункту 2, окремими положеннями пункту 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII, керуючись статтями 39, 40, 71 і 82 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР "Про Конституційний Суд України", Пленум Верховного Суду України звертається з поданням щодо необхідності тлумачення сполучення слів "як неправосудного", ужитого в частині четвертій статті 62 Конституції України.

Зазначене обґрунтовується нижченаведеним.

1. Необхідність офіційного тлумачення сполучення слів "як неправосудного", ужитого в частині четвертій статті 62 Конституції України

Відповідно до частини четвертої статті 62 Основного Закону України "у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням".

Водночас зазначена норма Основного Закону України не розкриває змісту поняття "як неправосудного", унаслідок чого практична реалізація цього поняття призводить до неоднакового тлумачення, зокрема, органами досудового розслідування конкретних дій суддів з ухвалення судових рішень та, з іншого боку, формує щоденне неоднозначне (довільне) тлумачення цього поняття при практичному його застосуванні.

Практична необхідність офіційного тлумачення сполучення слів "як неправосудного", ужитого в частині четвертій статті 62 Конституції України, у взаємозв'язку з наслідками скасування вироку, зумовлена тим, іцо зазначене поняття не дістало конкретизації в поєднанні з поняттями "незаконність" і "необґрунтованість" у жодному законодавчому акті України, а це є ризиком порушення прав громадян на справедливий судовий захист і гарантій незалежності суддів під час здійснення ними правосуддя.

Крім того, до Верховного Суду України надійшло звернення суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, які констатують необхідність офіційного тлумачення поняття "неправосудного", який, зокрема, міститься в статті 375 Кримінального кодексу України.

Так, забезпечення правової визначеності під час вирішення питань, пов'язаних з матеріальними та процесуальними підставами кримінальної відповідальності судді за постановлення завідомо неправосудного рішення, має істотне значення для створення належних умов здійснення правосуддя в державі. При цьому з огляду на практику Європейського суду з прав людини невід'ємним елементом принципу правової визначеності є єдність та стабільність судової практики, завдяки якій можуть бути подолані прогалини, зумовлені недосконалим та недостатньо чітким формулюванням правових норм, зокрема тих, які визначають засади кримінальної відповідальності.

Зважаючи на відсутність офіційного тлумачення поняття "неправосудного" в Конституції України та відсутність розкриття змісту цього поняття в законах України, Пленум Верховного Суду України наголошує, що саме Конституційний Суд України повинен надати офіційне тлумачення сполучення слів "як: неправосудного", ужитого в частині четвертій статті 62 Конституції України, з метою формування правопорядку в Україні на засадах принципу верховенства права й неухильного забезпечення принципу правової визначеності як його складової, недопущення втручання в здійснення суддею його функцій особами, які незадоволені прийнятим рішенням, з метою забезпечення майбутньої практичної дієвості судово-конституційної реформи щодо правосуддя в частині неухильного забезпечення дотримання незалежності суддів під час здійснення ними правосуддя, а також з метою забезпечення дієвості державного захисту права будь-якої особи й громадянина на справедливий і незалежний суд. Таке офіційне тлумачення дасть змогу кожному судді й суду під час здійснення правосуддя визначитися, яке саме рішення є неправосудним, оскільки наразі при практичній реалізації відповідних положень законодавства формується неоднакове розуміння поняття "неправосудний" органами досудового розслідування та судами.

На переконання Пленуму Верховного Суду України, з'ясовуючи значення цього поняття, слід виходити з тлумачення іменника "неправосудність". Це, у свою чергу (для практичного застосування цього поняття), вимагає з'ясування змісту поняття "правосудність". Зміст зазначених понять не розкрито ні на конституційному, ні на законодавчому рівнях.

Однією з ключових вимог до судового рішення є його правосудність. Це юридичний критерій, дотримання якого перевіряють суди вищих інстанцій. Правосудність є основною вимогою якості судового рішення, порушення якої є підставою для скасування чи зміни судового рішення.

Правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Так, згідно із частиною першою статті 7 Закону № 1402-VIII кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Крім того, учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (частина перша статті 14 Закону № 1402-VIII).

Єдиний закон, у якому вжито, але не розкрито поняття "неправосудний", є стаття 375 Кримінального кодексу України, положеннями частини першої якої передбачено, що "постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанов -карається обмеженням волі на строк до п 'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п 'яти років".

При цьому всі інші законодавчі акти матеріального й процесуального права не оперують поняттями "неправосудне рішення", "неправосудний вирок", а містять у своєму змісті поняття "незаконне рішення", що підкреслює практичну необхідність тлумачення сполучення слів "як неправосудного", ужитого в частині четвертій статті 62 Конституції України.

Так, згідно із частиною першою статті 1176 Цивільного кодексу України "шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду". Зазначена норма має сім частин, і в кожній ідеться про незаконне судове рішення. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю ... суду, визначений частиною сьомою цієї статті, передбачає, що відшкодування такої шкоди встановлюється законом. Таким є Закон України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду". Практична реалізація забезпечення відшкодування зазначеної шкоди гарантується щорічним закріпленням певної суми коштів у коді програмної класифікації № 3504030 у додатку 3 до законів України "Про Державний бюджет України на відповідний рік".

Отже, практична реалізація порядку відшкодування шкоди, завданої незаконним судовим рішенням, у цілому відповідає частині четвертій статті 62 Конституції України, що дає змогу дійти висновку про певне ототожнення понять "неправосудність" і "незаконність" під час їх застосування, незважаючи на відсутність офіційної інтерпретації останніх.

Також чинні процесуальні кодекси України містять вимоги до судового рішення. Так, відповідно до частини першої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, частини першої статті 213 Цивільного процесуального кодексу України, частини першої статті 370 Кримінального процесуального кодексу України судове рішення повинно бути законним й обґрунтованим.

Аналізуючи закріплені процесуальними кодексами вимоги до законного судового рішення шляхом формування висновку від протилежного, слід зробити висновок, що незаконним є рішення: ухвалене некомпетентним судом; ухвалене не відповідно до норм матеріального права та з порушенням вимог щодо кримінального провадження, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України (частина друга статті 370 цього Кодексу); ухвалене не відповідно до норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права (частина друга статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України); яким суд, не виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу з порушенням закону (частина друга статті 213 Цивільного процесуального кодексу України).

Водночас необгрунтованим слід вважати рішення, ухвалене: на підставі не об'єктивно з'ясованих обставин, які не підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та не оціненими судом відповідно до статті 94 Кримінальним процесуальним кодексом України (частина третя статті 370 цього Кодексу); на підставі не повно й не всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які не були досліджені в судовому засіданні (частина третя статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України); на основі не повно і не всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які не були досліджені в судовому засіданні (частина третя статті 213 Цивільного процесуального кодексу України).

Також про незаконність судового рішення свідчать істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Відповідно до частини першої статті 412 Кримінального процесуального кодексу України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Неповнота судового розгляду й невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження свідчать про необґрунтованість судового рішення (стаття 409 цього Кодексу).

Отже, з аналізу статей процесуальних кодексів України випливає, що в усіх випадках, коли суд вищого рівня скасовує судове рішення суду нижчої інстанції, він установлює порушення судом норм матеріального та/або процесуального права, унаслідок чого судове рішення, яке скасовується, є незаконним. Або ж суд вищого рівня установлює неповноту судового розгляду та/або невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, унаслідок чого судове рішення скасовується як необгрунтоване.

Ототожнення поняття "неправосудність" із поняттям "незаконність" та/або "необґрунтованість" призведе до того, що всі судові рішення, які були скасовані судами апеляційної чи касаційної інстанцій, у тому числі рішення, у яких суд помилково чи передчасно, однак за відсутності грубої недбалості чи злочинного наміру, дійшов певних висновків і які вплинули на ухвалення ним рішення, повинні визнаватися неправосудними. Проте зазначене суперечить конституційно-правовим засадам існування правосуддя в цілому.

Так, практична реалізація підпункту "а" пункту 1 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII, зокрема, щодо "іншого істотного порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило учасникам судового процесу реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обоє 'язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду" може призвести до підміни понять "дисциплінарна відповідальність судді" та "кримінальна відповідальність судді" в розрізі питання притягнення судді до відповідальності внаслідок недбалості.

Зазначене також переконує в необхідності офіційного тлумачення поняття "як неправосудного" в частині четвертій статті 62 Основного Закону України. Адже відповідно до пункту 66 Рекомендацій СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів установлено, що тлумачення суддями закону, оцінювання фактів та доказів не повинно бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру чи грубої недбалості.

Викладене підкреслює необхідність чіткого розмежування понять "неправосудність", "незаконність" та/або "необґрунтованість" задля досягнення мети захисту суддів від необгрунтованого обвинувачення.

На переконання Пленуму Верховного Суду України, з метою дотримання конституційного принципу "обов'язковості судового рішення, що набрало законної сили", під час офіційного тлумачення сполучення слів "як неправосудного" потребує з'ясування також момент виникнення "неправосудності", зокрема, у разі скасування судового рішення, у разі набрання судовим рішенням законної сили та в разі якщо таке рішення не оскаржувалося таї/або не підлягає оскарженню згідно з приписами чинного процесуального законодавства.

У частині четвертій статті 62 Конституції України закріплено застереження про обов'язкові наслідки постановлення суддею особливого рішення - скасування вироку як неправосудного.

Отже, якщо сторони не оскаржили судове рішення, виникає необхідність офіційного тлумачення моменту виникнення неправосудності, виходячи із законної сили рішення та конституційної вимоги скасування вироку як неправосудного та зважаючи на такий конституційний принцип забезпечення стабільності правопорядку, як обов'язковість судового рішення.

Водночас зазначений аспект порушує також принцип рівності громадян перед законом та створює правову невизначеність, оскільки за наслідками ухвалення аналогічних судових рішень суддя, рішення якого було оскаржено і скасовано, та суддя, рішення якого не оскаржувалося, опиняться в різному правовому становищі. Діяння першого буде вважатися злочинним, а діяння другого - ні.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що згідно із частиною першою статті 8 Основного Закону в Україні визнається її діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основою якого є ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися

передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011).