1. Частиною 1 ст. 365 ЦК передбачено підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов про припинення права особи на частку у спільному майні, зокрема: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

За змістом зазначеної норми для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (постанова Верховного Суду України від 16 січня 2012 р. у справі № 6-81цс11).

2. Відповідно до ст. 330 ЦК якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Захист права особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК. Зокрема, право власника майна підлягає захисту відповідно до вимог зазначеної статті шляхом витребування спірного майна в останнього набувача, якщо на час укладення договору дарування відчужувач не був власником спірного майна (постанова Верховного Суду України від 30 січня 2012 р. у справі № 6-61ц11).

3. Відповідно до ст. 12 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ "Про власність" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) у приватній власності громадян можуть перебувати жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах.

За змістом ст. 17 ЗК та ст. 14 зазначеного Закону земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину в приватну власність, а тому участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, передбачених законом.

У зв'язку з цим будівництво будинку на земельній ділянці, яка забудовнику не відводилась, не дає підстав для визнання за ним права власності на вже збудований будинок (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2012 р. у справі № 6-42цс12).

4. За змістом статей 2, 3 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень даних про право власності особи на об'єкт нерухомого майна, збудований до набрання чинності зазначеним Законом, не породжує в особи права власності, а засвідчує офіційне визнання і підтвердження державою факту наявності в особи цього права. Право власності на збудований до набрання чинності цим Законом об'єкт нерухомого майна виникає в порядку, який існував на час його будівництва (постанова Верховного Суду України від 13 червня 2012 р. у справі № 6-54цс12).

5. За змістом п. 6.4 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно (далі - Тимчасове положення), затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 (у редакції, чинній на час видачі дубліката свідоцтва про право власності) передбачено видачу БТІ дубліката свідоцтва про право власності лише у разі крадіжки, втрати чи пошкодження оригіналу свідоцтва про право власності з обов'язковим дотриманням встановленої процедури, яка передує такій видачі, та визнанням у зв'язку з цим недійсним втраченого свідоцтва.

БТІ не вправі видавати співвласнику дублікат свідоцтва про право спільної часткової власності на об'єкт нерухомого майна за наявності в інших співвласників оригіналу свідоцтва про право власності на цей об'єкт нерухомого майна без зазначення розміру часток кожного з них у праві власності (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2012 р. у справі № 6-62цс12).

1. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є, у тому числі, умови, що визначені законом як істотні.

Істотні умови договору оренди землі встановлені ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі".

Згідно з ч. 2 ст. 792 ЦК відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

У разі відсутності в договорі оренди землі хоча б однієї з його істотних умов, зокрема умов збереження стану об'єкта оренди, такий договір визнається недійсним за правилами ч. 2 ст. 15 зазначеного Закону (постанови Верховного Суду України від 6 лютого 2012 р. у справі № 6-104ц11, від 14 березня 2012 р. у справі № 6-7цс12, від 4 квітня 2012 р. у справі № 6-21цс12).

2. За змістом п. 12 розд. X "Перехідні положення" ЗК селищна рада не має права розпоряджатися земельною ділянкою та передавати її в оренду, якщо земельна ділянка знаходиться в адміністративних межах селищної ради, проте розташована поза межами населеного пункту цього селища (постанова Верховного Суду України від 23 квітня 2012 р. у справі № 6-22цс12).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК 1990 р. (чинного на час виникнення спірних правовідносин) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені ст. 23 цього Кодексу. Проте дію зазначеної статті зупинено стосовно власників земельних ділянок, визначених ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин).

Пунктом 3 зазначеного Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених ст. 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю. Отже, цією нормою визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах.

Згідно з п. 7 розд. X "Перехідні положення" ЗК 2001 р. громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки (постанова Верховного Суду України від 30 травня 2012 р. у справі № 6-31цс12).

4. Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і здійснюється на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У зв'язку з тим, що садівницьке товариство здійснює свою діяльність на земельній ділянці, вилученій відповідно до вимог ЗК УРСР 1970 р. (чинного на час прийняття відповідного рішення виконавчим комітетом обласної Ради народних депутатів) за рішенням виконавчого комітету обласної Ради народних депутатів з користування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів і наданій підприємствам та організаціям для розміщення колективних садів, зазначене товариство набуло право користування цією земельною ділянкою, і з урахуванням положень ст. 3 ЦПК у нього виникло право на судовий захист порушених прав та інтересів щодо цієї земельної ділянки (постанова Верховного Суду України від 6 червня 2012 р. у справі № 6-40цс12).

1. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном (ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 319 ЦК). У зв'язку з цим власник майна має право самостійно вирішити питання про передачу цього майна в іпотеку, отримання згоди від будь-якої особи на розпорядження своєю власністю в такий спосіб законом не вимагається.

Зазначений висновок ґрунтується як на нормах статей 316, 319, ч. 2 ст. 583 ЦК, так і абз. 3 ч. 1 ст. 3 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-ІV "Про іпотеку", відповідно до якого предметом іпотеки може бути нерухоме майно, зареєстроване в установленому порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як окремий об'єкт нерухомості відповідно до ч. 3 ст. 5 зазначеного Закону (постанова Верховного Суду України від 23 травня 2012 р. у справі № 6-37цс12).

2. У разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов'язання за договором поруки, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК, таке право підлягає судовому захисту за позовом поручителя шляхом визнання поруки припиненою на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК, виходячи із загальних засад цивільного законодавства і судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (статті 3, 12 - 15, 20 ЦК, статті 3 - 5, 11, 15, 31 ЦПК).

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом (постанови Верховного Суд України від 21 травня 2012 р. у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 р. у справі № 6-20цс11).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 251 та ч. 1 ст. 252 ЦК строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, і визначається він роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не посиланням на подію, яка має настати. Вказівкою на подію, яка має неминуче настати, визначається термін - певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 2 ст. 251, ч. 2 ст. 252 ЦК). Таким чином, умова договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором не може вважатися встановленим сторонами договору поруки строком припинення поруки.

У зв'язку з цим порука на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя (постанови Верховного Суду України від 21 травня 2012 р. у справі № 6-48цс11, від 21 травня 2012 р. у справі № 6-68цс11, від 23 травня 2012 р. у справі № 6-33цс12).

4. У разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов'язання за договором поруки, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК, таке право підлягає судовому захисту за позовом поручителя шляхом визнання поруки припиненою на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК, виходячи із загальних засад цивільного законодавства і судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (статті 3, 12 - 15, 20 ЦК, статті 3 - 5, 11, 15, 31 ЦПК).

За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов'язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.

Право поручитея підлягає судовому захисту за позовом поручителя шляхом визнання поруки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору поруки відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК, оскільки це суперечило б положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу (постанови Верховного Суду України від 21 травня 2012 р. у справі № 6-69цс11, від 21 травня 2012 р. у справі № 6-88цс11).

5. За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки, здійснене за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Верховного Суду України від 18 червня 2012 р. у справі № 6-73цс12).

1. Чинним законодавством імперативно не передбачено зобов'язання поручителя укладати договір поруки на відплатній основі, а також не заборонено виступати поручителем безвідплатно на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Зазначений висновок відповідає загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі права особи відмовитися від свого майнового права (п. 3 ч. 1 ст. 3, ст. 12 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК.

У зв'язку з тим, що договір поруки не може бути визнаний недійсним з підстав відсутності згоди боржника на його укладення та положень щодо відплатності або безвідплатності послуг поручителя, до зазначеного договору не можуть бути застосовані наслідки недійсності правочинів (постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 р. у справі № 6-51цс11).

2. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 цього Кодексу не може бути застосована щодо повернення майна (реституції), переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом віндикаційного позову, зокрема від добосовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

У разі якщо майно, яке належало особам на законних підставах, поза їх волею відчужено іншою особою за нікчемним правочином, а потім за кількома договорами продано третім особам, позов осіб-власників майна про витребування майна із чужого незаконного володіння підлягає задоволенню (постанова Верховного Суду України від 25 квітня 2012 р. у справі № 6-25цс12).

3. Відповідно до ст. 578 ЦК та ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-ІV "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

У разі якщо на момент набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, переданого в іпотеку, особа у шлюбі не перебувала, фактичного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю не встановлено, особа є єдиним власником нерухомого майна, діє на власний розсуд відповідно до норм чинного законодавства, підстав для визнання укладеного нею договору іпотеки недійсним у зв'язку з відсутністю згоди усіх співвласників немає (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2012 р. у справі № 6-36цс12).

4. Відповідно до положень ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

У разі якщо споживач сплачував кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, а суб'єкт підприємницької діяльності без залучення власних коштів формував групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності відповідної системи, укладений між сторонами договір не є угодою про посередницьку діяльність; діяльність підприємця з реалізації такої системи є такою, що вводить споживача в оману (постанова Верховного Суду України від 23 травня 2012 р. у справі № 6-35цс12).

5. Згідно зі ст. 169 ЦК УРСР грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, також містить заборону здійснення оплати платежів в іноземній валюті у розрахунках між резидентами.

У зв'язку з тим, що згідно з умовами спірних договорів покупна ціна, тобто грошові зобов'язання покупців за цими договорами виражені в національній валюті України - гривні, визначення в договорах грошового еквівалента цих зобов'язань в умовних одиницях законом не заборонено (постанова Верховного Суду України від 30 травня 2012 р. у справі № 6-29цс12).

6. За змістом частин 1, 3 ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 586 ЦК, ч. 2 ст. 17 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ "Про заставу" заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

У зв'язку з цим закон прямо покладає на заставодавця обов'язок запитати згоду заставодержателя на відчуження обтяженого майна, йому кореспондує право заставодержателя на судовий захист шляхом визнання правочину недійсним у разі відчуження майна без його згоди.

Відповідно до ст. 9 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" предмет обтяження, право власності на який належить боржнику, може бути відчужений останнім, якщо інше не встановлено законом або договором. У зв'язку з тим, що спірним договором застави відчуження заставленого майна допускається за згодою заставодержателя, позов заставодержателя про визнання недійсним договору купівлі-продажу заставленого майна, укладеного без його згоди, підлягає задоволенню (постанова Верховного Суду України від 6 червня 2012 р. у справі № 6-64ц12).

1. Частина 2 ст. 652 ЦК встановлює умови, за одночасної наявності яких договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.

Відповідно до ч. 4 зазначеної статті зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

Настання світової фінансової кризи не є істотною зміною обставин, якими сторони договору керувалися при його укладенні, у зв'язку з тим, що економічна криза має загальний характер та стосується обох договірних сторін, відтак це не може бути підставою для зміни або розірвання договору в судовому порядку (постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 р. у справі № 6-93цс11).

2. У зв'язку з тим, що договір купівлі-продажу товару з розстроченням платежу може бути укладений між фізичними особами, у разі несплати покупцем у строк, установлений договором, повної ціни переданого товару продавець має право вимагати розірвання такого договору продажу товару в кредит на підставі статей 651, 692, 695 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 чрвня 2012 р. у справі № 6-46цс12).

За змістом статей 990, 997 ЦК, ч. 2 ст. 8, ч. 1 ст. 25 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР "Про страхування" обов'язок страховика здійснити виплату страхового відшкодування страхувальнику виникає у разі, якщо такий страховий випадок прямо передбачений умовами договору страхування.

У разі якщо подія, що настала, не може бути кваліфікована як страховий випадок відповідно до вимог договору страхування або закону, обов'язок здійснити страхову виплату у страховика не виникає (постанова Верховного Суду України від 23 квітня 2012 р. у справі № 6-101цс11).

1. За змістом ч. 1 ст. 1059 ЦК, п. 1.4. Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516 (далі - Положення), п. 8 гл. 2 розд. ІІІ Інструкції про касові операції у банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 р. № 337 (чинної на час виникнення спірних правовідносин), письмова форма договору банківського вкладу (депозиту) вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки (сертифіката) чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту, які, у свою чергу, є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

При цьому відкриття банківських рахунків та обліковування на них грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу (депозиту), є обов'язком банку (ч. 3 ст. 1058, ч. 2 ст. 1068 ЦК, п. 2.1. Положення).

У зв'язку з цим відсутність реєстрації договору банківського вкладу і, як наслідок, необліковування грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу, не можна вважати недодержанням письмової форми договору банківського вкладу за наявності ощадної книжки (сертифіката) чи іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту, і є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Відповідні юридичні факти (відсутність банківських рахунків і, як наслідок, необліковування на них грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу) слід кваліфікувати як невиконання банком свох обов'язків за договором банківського вкладу (постанови Верховного Суду України від 25 квітня 2012 р. у справі № 6-20цс12, від 6 червня 2012 р. у справі № 6-17цс12).

2. У зв'язку з тим, що підвищення банком в односторонньому порядку процентної ставки за укладеним кредитним договором відбулося відповідно до умов зазначеного договору, до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 р. № 661-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку", а також повідомлення банком про це позичальника у строк, передбачений Законом України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" та кредитним договором, дії банку щодо зміни процентної ставки за кредитним договором є правомірними (постанова Верховного Суду України від 23 травня 2012 р. у справі № 6-38цс12).