28 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 192-VIII), яким викладено в новій редакції всі положення Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI).

Законом № 2453-VI було закріплено визначені Конституцією України гарантії незалежності суддів, до яких відноситься належне матеріальне й соціальне забезпечення суддів як під час виконання обов'язків, так і після виходу у відставку, що пов'язано з їх статусом і є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим та безстороннім судом. Саме тому статтею 141 Закону № 2453-VI передбачався особливий порядок визначення соціального забезпечення судді після виходу у відставку та встановлення особливого розміру такого забезпечення, що пов'язано з довічним збереженням за суддею у відставці статусу судді.

Однак 1 січня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-УПІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (далі - Закон № 911-УІІІ), положеннями якого було внесено зміни, зокрема, до статті 141 Закону № 2453-VI щодо умов нарахування та виплати пенсій або довічного грошового утримання судді у відставці.

Зазначеними законодавчими змінами не тільки звужено зміст та обсяг наявних прав суддів, але й суттєво порушено встановлені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів.

З метою забезпечення конституційного порядку у сфері функціонування судової влади в Україні, забезпечення гарантій незалежності суддів, недопущення звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів, а також реалізуючи повноваження, надане пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України, статтями 39, 40, 71 та 82 Закону України "Про Конституційний Суд України", пунктом 5 частини другої статті 38 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Пленум Верховного Суду України вважає, що положення абзаців першого, другого, четвертого й шостого частини п'ятої статті 141 Закону № 2453-VI мають бути перевірені на предмет їх відповідності положенням частини першої статті 8, статті 21, частин першої та п'ятої статті 126 Конституції України. Це обґрунтовується нижченаведеним:.

1. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається й діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011).

Стабільність правового регулювання проявляється в неприпустимості внесення довільних змін до наявної системи норм і є віддзеркаленням підтримання довіри громадян до законів та дій держави. Збереження розумної стабільності означає, серед іншого, обов'язок законодавця враховувати при зміні умов набуття права на отримання соціальних благ законні очікування, пов'язані з виконанням (повністю або частково) умов набуття такого права. Рівність усіх перед законом, що випливає із статті 21 Конституції України, впливає на регулювання всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й безпідставну заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які знаходяться в однакових чи споріднених ситуаціях).

Частиною першою статті 126 Основного Закону України передбачено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Зазначений конституційний принцип знайшов відображення і в положеннях Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII. Так, у пунктах 8, 11 частини четвертої статті 48 цього Закону зазначено, що незалежність судді, зокрема, забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді й після виходу у відставку. Крім того, згідно із частиною шостою статті 48 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Тобто гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані при прийнятті нових законів і внесенні змін до чинних, про що неодноразово було наголошено в правових позиціях Конституційного Суду України (зокрема, у рішеннях від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Водночас згідно із Законом № 911-VIII змінами до частини п'ятої статті 141 Закону № 2453-VI передбачено:

1) в абзацах другому та четвертому:

- тимчасову на 2016 рік невиплату суддям у відставці призначених пенсій або щомісячного довічного грошового утримання в разі роботи на посадах та на умовах, передбачених Законом № 2453-VI, законами України "Про державну службу", "Про прокуратуру";

- повне припинення з 1 січня 2017 року виплати суддям у відставці призначеного щомісячного довічного грошового утримання в разі роботи на посадах, які дають право на його призначення або право на призначення пенсії в порядку та на умовах, передбачених законами України "Про прокуратуру", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про статус народного депутата України", "Про державну службу" з установленням, що в цей період зазначеним особам призначається і виплачується пенсія відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Отже, унесені зміни стосуються прав суддів, які вже вийшли у відставку і за своїм вибором отримують пенсію на умовах, передбачених статтею 37 Закону України "Про державну службу", або щомісячне довічне грошове утримання та працюють у суді, органах прокуратури чи: інших визначених законом посадах в органах державної влади.

2) в абзаці шостому:

- постійне обмеження максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність:

- тимчасове обмеження з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) фіксованою сумою 10740 гривень.

Отже, зміни до абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону № 2453-VI щодо постійного та тимчасового обмеження розміру соціального забезпечення стосуються прав суддів, які тільки вийшли у відставку або планують вийти в майбутньому (як працездатних, так і тих, що втратили працездатність). Також установлення фіксованої суми щомісячного довічного грошового утримання ставить суддів у відставці в нерівне становище один до одного.

Таким чином, указаними положеннями частини п'ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону №911-VIII істотно звужується обсяг матеріального забезпечення суддів у відставці, чим допущено суттєве порушення конституційних гарантій незалежності суддів як самостійної складової їх правового статусу, що свідчить про неконституційність указаних положень цієї статті.

Установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям, що призначені (обрані) на посаду раніше введеного в дію нового правового регулювання, порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені при призначенні (обранні) їх на посаду, за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Так, питання довічного грошового утримання суддів неодноразово було предметом конституційного розгляду за поданням Верховного Суду України (зокрема, рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Конституційний Суд України в мотивувальній частині Рішення від 14 грудня 2011 року № 18-рп/2011 указав, що щомісячне довічне грошове утримання є самостійною гарантією незалежності судді та складовою його правового статусу (абзац четвертий пункту 3.2).

Крім того, Рішенням Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 окремі положення статті 138 Закону № 2453-VI у редакції Закону України від 8 липня 2011 року № 3668-VI "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" та певні інші положення Закону № 3668-УІ визнано неконституційними.

При цьому в зазначеному Рішенні Конституційний Суд України наголосив, що "враховує попередні правові позиції стосовно гарантій незалежності суддів, викладені ним у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року№ 10-рп/2008", та встановив:

"Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід 'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості. Щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу. Конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.

Таким чином, конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання). Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя".

Окремо в Рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 Конституційний Суд України зауважив:

"Вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень стосовно встановлення максимального розміру пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) суддів у відставці, виходить з того, що у рішенні від 18 червня 2007 рок)' № 4-рп/2007 Конституційний Суд України вже вирішував питання про недопустимість встановлення в законі максимального розміру пенсії суддів або їх щомісячного довічного грошового утримання, наголошуючи, що це обмежить їх обсяг, а також зазначав, що, залишивши незмінним зміст права на пенсію та щомісячне довічне грошове утримання суддів, закон звузив обсяг цього права, встановивши граничну межу для таких виплат суддям" (абзаци п'ятий, шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

"Враховуючи, що однією з гарантій незалежності суддів є заборона при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звужувати зміст та обсяг визначених Конституцією України таких гарантій,

Конституційний Суд України вважає, що положення третього речення частини п'ятої статті 138 Закону № 2453, статті 2 Закону № 3668 стосовно встановлення максимального розміру пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) суддів суперечать частині першій статті 126 Основного Закону України" (абзац третій пункту 6.1 мотивувальної частини Рішення).

Таким чином, Конституційний Суд України неодноразово формував сталу позицію щодо неможливості припинення виплати щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та призначення і виплати на цей період пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та встановлення максимального розміру пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) суддів у відставці.

2. Соціальні гарантії незалежності судді після завершення ним кар'єри постійно були предметом перегляду зі сторони законодавця, що призвело до зміни підходів до гарантій матеріального та соціально-побутового забезпечення суддів у бік звуження цих гарантій, а саме мали місце постійні зміни (зменшення) щодо розміру суддівської винагороди, розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці та скасування виплати вихідної неоподатковуваної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою ( Закон України від 27 березня 2014 року № 1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні").

Водночас положеннями Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII приведено у відповідність до міжнародних стандартів у сфері судочинства розмір суддівської винагороди та щомісячного довічного грошового утримання. У зв'язку з цим судді, які набули права на відставку відповідно до наявного стажу не менше 20 років, однак не досягнули віку відставки судді - 65 років, відмовилися від відставки до досягнення ними пенсійного віку, очікуючи в майбутньому при виході у відставку отримати гарантований належний розмір щомісячного довічного утримання.

Тому склалася об'єктивна ситуація, відповідно до якої держава Україна протягом певного строку (понад двадцять років) на конституційному рівні (пункти 2, 9 частини п'ятої статті 126 Основного Закону України) та на законодавчому рівні (стаття 43 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ "Про статус суддів", стаття 138 Закону № 2453-VI, стаття 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону 192-VIII) гарантувала право судді на відставку та отримання за наявності стажу судді не менше 20 років виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі максимально наближеному до розміру суддівської винагороди. Судді, у свою чергу, мали законні правомірні очікування отримувати задекларований державою розмір щомісячного довічного грошового утримання як одну зі складових гарантії їх незалежності.

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України. Крім того, стосовно суддів у частині другій статті 127 Основного Закону України окремо визначено вимоги щодо несумісності. Так, відповідно до положень цієї статті професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати: участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Зазначені конституційні положення щодо несумісності суддів законодавець також відобразив у частинах другій і третій статті 54 Закону № 2453-VI у редакції Закону 192-VIII.

Тобто принцип несумісності для суддів закріплено на конституційному рівні та в спеціальному законі стосовно суддів. На противагу забороні займатися іншою оплачуваною роботою суддям установлюються належні умови матеріального та соціально-побутового забезпечення, у тому числі гарантується високий рівень щомісячного довічного грошового утримання, який має бути наближений до рівня суддівської винагороди.

Матеріальне та соціально-побутове забезпечення, у тому числі й суддівська винагорода, є елементами правового статусу судді (статті 133- 139 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII). Збереження наявного статусу судді, недопущення скасування цього статусу або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності судді. Саме на реалізацію й утвердження гарантій незалежності суддів у зазначеному аспекті Закон № 2453-VI у редакціях від 7 липня 2010 року до 1 січня 2015 року запровадив особливий порядок обчислення розміру суддівської винагороди та розміру щомісячного довічного утримання суддів. Цей порядок є своєрідним механізмом, передбаченим також і в міжнародних документах з питань організації судової влади та судочинства, що зможе захистити суддів від тиску або мінімізувати вплив на їхню незалежність і неупередженість.

щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу "правомірних або законних очікувань" та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах "Пайн Белі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 Рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від von MALTZAN and Others v. Germany). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII "Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території

України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому Пленум Верховного Суду України наголошує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого "права власності", а саме розміру щомісячного довічного грошового утримання як гарантії незалежності суддів, складовою якого є особливий порядок призначення соціального забезпечення після виходу судді у відставку, повинна застосовуватися в Україні.

Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності "правомірних очікувань" у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, "правомірні (законні) очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Крім того, практикою ЄСПЛ сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у Рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 61). Також у Рішенні від 13 грудня 2001 року в справі "Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови" ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним: та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109). Зазначеним обґрунтовується невідповідність змін, унесених Законом № 911-VIII, конституційним принципам, закріпленим у статті 8 та частині п'ятій статті 126 Конституції України.

3.. У законодавстві України та в судовій практиці простежується тенденція щодо спорідненості понять "пенсія" і "щомісячне довічне грошове утримання". Водночас аналіз положень чинного законодавства та наукової літератури дає підстави стверджувати про різнонаправлене призначення пенсій громадян за загальними законами про пенсійне забезпечення та щомісячного довічного грошового утримання судді за спеціальними законами, а отже, про їх різну правову природу.

Не заперечуючи доктринальних та законодавчих підходів щодо форм соціального забезпечення різних категорій працюючих осіб в Україні після виходу їх на пенсію, стосовно суддів зауважуємо, що частина перша статті 141 Закону № 2453-VI надає право вибору судді, який виходить у відставку, обрати виплату щомісячного довічного грошового утримання або пенсію на умовах, передбачених статтею 37 Закону України "Про державну службу".

Отже, Пленум Верховного Суду України наголошує, що для судді у відставці пенсія або щомісячне довічне грошове утримання є однаковою гарантією його незалежності та самостійною складовою правового статусу судді незалежно від того, призначені вони на умовах, передбачених статтею 37 Закону України "Про державну службу", чи згідно зі статтею 141 Закону 2453-VI, виходячи з універсального принципу рівності, гарантованого статтею 21 Основного Закону України.

Так, конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення як під час здійснення суддею своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці. Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення після припинення повноважень, не є особистим привілеєм судді, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду й очікують неупередженого правосуддя.