Обговоривши внесений судовою палатою у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ проект звернення до Верховного Суду України про направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо відповідності Конституції України положень пункту 13 частини другої статті 3, пункту 5 частини сьомої статті 3, підпункту 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень, а також частин третьої, дев'ятої, десятої статті 3 у частині притягнення до юридичної відповідальності суддів та застосування до них заборони, передбаченої частиною четвертою статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" , керуючись статтею 150 Конституції України, статтями 13, 38 - 40, 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" , пунктом 4 частини другої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" , пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Звернутися до Верховного Суду України про направлення до Конституційного Суду України конституційного подання щодо визнання такими, що не відповідають Конституції України , положень пункту 13 частини другої статті 3, пункту 5 частини сьомої статті 3, підпункту 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень, а також частин третьої, дев'ятої, десятої статті 3 в частині притягнення до юридичної відповідальності суддів та застосування до них заборони, передбаченої частиною четвертою статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" .

Судова палата у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на нараді, що відбулася 17 жовтня 2014 року (витяг із протоколу від 17 жовтня 2014 року № 23), розглянувши опублікований цього дня у 198 випуску газети Верховної Ради України "Голос України" Закон України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон України № 1682-VII), вважає, що окремі його положення не відповідають Конституції України , у зв'язку з чим ініціювала це звернення перед пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Зокрема, наведене стосується положень п. 13 ч. 2 ст. 3, п. 5 ч. 7 ст. 3, підп. 2 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень, а також частин 3, 9,10 ст. 3 у частині притягнення до юридичної відповідальності суддів та застосування до них заборони, передбаченої ч. 4 ст. 1 Закону України № 1682-VII.

Так, положення п. 13 ч. 2 ст. 3, п. 5 ч. 7 ст. 3 Закону України № 1682-VII в частині встановлення заборони, передбаченої ч. 4 ст. 1 цього Закону , суддям, стосовно яких встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, а також положення підп. 2 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень, статей 9, 10 Закону № 1682-VII , які не повною мірою відповідають Конституції України, мають бути предметом аналізу суду конституційної юрисдикції для прийняття відповідного рішення з огляду на таке.

I. Україна є соціальною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним зі складових принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності закону. Термін "закон" несе якісні вимоги, включно із тими, що стосуються доступності та передбачуваності (див., з-поміж інших джерел, рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France), п. 29, Reports of Judgments and Decisions 1996-V; рішення у справах "Коеме та інші проти Бельгії" (<...>), п. 145, рішення від 07 лютого 2002 року у справі "Е. К. проти Туреччини" (Е.К. v. Turkey), заява № 28496/95, п. 51). Ці якісні вимоги повинні бути дотримані як у розрізі визначення правопорушення, так і покарання, яке це правопорушення тягне за собою (рішення у справі "Ашур проти Франції" (Achour v. France) [ВП], п. 41).

Гарантії самостійності судів та незалежності і недоторканності суддів як носіїв судової влади визначено у статтях 6, 126, 129 Основного Закону України , згідно з якими державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Рекомендації СМ/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи від 17 листопада 2010 року щодо незалежності, ефективності та обов'язків суддів виконавча та законодавча влада повинні гарантувати незалежність суддів і утримуватися від дій, що можуть підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї.

Незалежність і недоторканність суддів є невід'ємними складовими їхнього статусу. При цьому:

1) Незалежність суддів є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, що забезпечується, крім іншого, забороною будь-якого впливу на суддів, захистом їх професійних інтересів. Заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді (Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004 ). Саме належне законодавче визначення гарантій принципу незалежності суддів є вирішальним кроком до становлення дійсно самостійної судової влади, здатної забезпечити надійний захист прав і основних свобод людини і громадянина. Правосуддя не може бути незалежним, якщо не є незалежними самі судді. Незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов'язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею (абз. 1 підп. 4.1 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004). Відповідно до положення ч. 2 ст. 126 Конституції України "вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється" треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв'язку зі здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.

Згідно із пунктами 1 та 2 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, незалежність судових органів гарантується державою та закріплюється у Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів та дотримуватися її. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів та відповідно до закону без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукань, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання з будь-якого боку і хоч би з яких причин.

2) Недоторканність суддів має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов'язків відповідно до положення ч. 1 ст. 126 Конституції України не обмежується визначеною у ч. 3 цієї статті гарантією (Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004) і додатково реалізується іншими чинними нормативно-правовими актами України. Реалізація конституційної вимоги щодо недоторканності суддів (ст. 126 Конституції України) забезпечується, крім іншого, тим, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Він не зобов'язаний, крім випадків, установлених законом, надавати жодних пояснень щодо суті розглянутих справ та справ, які перебувають у його провадженні (ст. 65 КПК), а також надавати їх будь-кому для ознайомлення (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 "Про незалежність судової влади" ). Витребування від судді пояснень щодо питань, які підлягають чи були предметом обговорення у нарадчій кімнаті, або спроби розкриття таємниці постановлення рішення в інший спосіб, витребовування чи вилучення судових справ, розгляд яких не завершено, а також отримання матеріалів судових справ (копій документів, які містяться у справі, виписок із неї тощо) з порушенням встановленого законом порядку (неповноважним суб'єктом, без належного документального оформлення тощо) слід визнавати порушенням принципів самостійності судів та незалежності суддів. Спеціальний правовий статус судді обумовлено виконанням професійними суддями конституційної функції - здійснення правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 05 квітня 2011 року № 3-рп/2011), у зв'язку з чим притягнення судді до юридичної відповідальності має певні особливості.

Відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Суди здійснюють правосуддя самостійно, при цьому вони є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Саме виходячи з цих положень Конституції та законів України, суддя при здійсненні правосуддя будує свої відносини із представниками влади, у тому числі і з органами слідства та прокуратури.

На підставі ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 "Про незалежність судової влади" ).

Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається ( абз. 2 п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 "Про незалежність судової влади" ).