1. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) патентуванню підлягають операції з надання послуг у сфері грального бізнесу, які здійснюються суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами. В абз. 1 ч. 4 ст. 5 цього Закону визначено, що торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути видано на кожне окреме гральне місце (гральний автомат, гральний стіл). За змістом цієї статті гральне місце - це місце, на якому проводиться одночасно лише одна азартна гра.

Згідно з підпунктом 8 п. 4 ст. 267 ПК України для здійснення діяльності у сфері розваг торговий патент придбається для кожного окремого грального місця. Якщо окреме гральне місце має декілька незалежних гральних місць, торговий патент придбається окремо для кожного з них (постанова Верховного Суду України від 9 жовтня 2012 р. у справі № 21-336а12).

2. Згідно з вимогами ч. 2 ст. 17 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 1952-IV) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться, зокрема, за наявності даних технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, речові права стосовно яких підлягають реєстрації. У разі реєстрації переходу права власності на нерухоме майно дані стосовно нерухомого майна, в тому числі його технічні характеристики, право щодо якого реєструється, вже містяться у Державному реєстрі прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до п. 1.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна (затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 р. № 127; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 р. за № 582/5773) технічна інвентаризація, яка проводиться з метою визначення фактичної площі та об'єму будівлі, споруди, оцінки технічного стану та установлення вартості, передбачає первинну технічну інвентаризацію та поточні інвентаризаційно-оцінювальні роботи для встановлення змін за певний період часу після первинної інвентаризації.

За змістом наведених норм проведення поточної технічної інвентаризації нерухомого майна у разі реєстрації переходу права власності відповідно до Закону № 1952-IV і Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно (затверджений наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за № 157/6445 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)) є обов'язковою за умови встановлення обставин щодо змін у його технічному стані. Крім того, положення ст. 24 Закону № 1952-IV не містять такої підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності, а в ч. 3 ст. 24 Закону № 1952-IV встановлено заборону відмовляти у її проведенні з непередбачених цим Законом підстав (постанова Верховного Суду України від 23 жовтня 2012 р. у справі № 21-310а12).

3. За змістом пунктів 1, 7 ч. 1 ст. 10 Закону України від 26 січня 1993 р. № 2939-XII "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2939-XII) контрольно-ревізійним управлінням в областях надається право перевіряти у підконтрольних установах грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо); пред'являти керівникам та іншим службовим особам підконтрольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів.

Згідно із ч. 1 ст. 2 Закону № 2939-XII головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання державного сектора економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, що перевіряється) державне чи комунальне майно за виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

За змістом зазначених положень встановлені у ст. 2 Закону № 2939-XII завдання щодо контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, презюмують надання контрольно-ревізійній службі права проводити перевірки стосовно дотримання законодавства при нарахуванні та виплаті установою державної форми власності заробітної плати працівникам (постанова Верховного Суду України від 13 листопада 2012 р. у справі № 21-358а1).

1. За змістом ст. 266 МК України , положень постанови Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 9 квітня 2008 р. № 339 "Про затвердження Порядку здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості товарів" та Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей для її підтвердження (затверджений постановою КМУ від 20 грудня 2006 р. № 1766) митні органи мають виключну компетенцію в питаннях перевірки, контролю правильності обчислення декларантом та визначення митної вартості. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 265 МК України у разі якщо у митного органу виникає сумнів щодо правильності визначення декларантом митної вартості товару, то він своїм рішенням має право зобов'язати останнього визначити митну вартість іншим способом, ніж він використав для її визначення. З урахуванням наведеного суд, постановляючи стягнути суму надмірно сплаченого податку на додану вартість (далі - ПДВ), фактично визначив митну вартість ввезеного товару, чим підмінив митний орган (постанова Верховного Суду України від 7 вересня 2012 р. у справі № 21-242а12).

2. За змістом ст. 313 МК України класифікація товарів, тобто віднесення товарів до класифікаційних групувань, визначених в Українській класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі - УКТЗЕД), є виключною компетенцією митних органів.

Незалежно від закінчення операцій митного контролю, оформлення та пропуску товарів і транспортних засобів митний контроль за ними може здійснюватися, якщо є достатні підстави вважати, що мають місце порушення законодавства України чи міжнародного договору України, контроль за виконанням яких покладено законом на митні органи. Такий контроль здійснюється на підставі письмового розпорядження керівника митного органу або особи, яка його заміщує (ст. 69 МК).

Аналіз наведених норм свідчить про можливість митного контролю після завершення митного оформлення (за умови обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України та на підставі письмового розпорядження керівника митного органу або особи, яка його заміщує).

Однак, зважаючи на обставини справи, Суд, враховуючи зазначені вище норми законодавства, дійшов висновку про те, що коли митні органи внесли товар до певного коду номенклатури та пропустили товар, то в подальшому вони не мали підстав для прийняття податкових повідомлень у зв'язку з виявленням помилки у класифікації товарів, в тому числі з посиланням на результат камеральної перевірки та на положення підпункту "в" підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", чинного на час виникнення спірних правовідносин (постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2012 р. у справі № 21-203а12, від 6 листопада 2012 р. у справі № 21-330а12).

За змістом статей 36, 37 Закону України від 11 січня 2001 р. № 2210-III "Про захист економічної конкуренції" (далі - Закон № 2210-III) вирішення питань щодо прийняття розпорядження про початок розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції або про відмову заявнику у розгляді справи належить до виключної компетенції органів Антимонопольного комітету України (далі - АМК) та є способом реалізації покладених на них законодавством владних управлінських функцій у сфері забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель відповідно до ст. 1 Закону України від 26 листопада 1993 р. № 3659-XII "Про Антимонопольний комітет України".

У зв'язку з цим прийняття АМК розпорядження про початок розгляду справи не може порушувати права або законні інтереси суб'єкта господарювання, оскільки застосування до нього будь-яких санкцій (заходів відповідальності), встановлених статтями 51 - 54 Закону № 2210-III, таке рішення не передбачає (постанова Верховного Суду України від 9 жовтня 2012 р. у справі № 21-173а12).

1. Відповідно до ст. 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, установлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача споруди переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 125 ЗК України право власності та право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності та право постійного користування земельною ділянкою і його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. У ст. 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються КМУ. Право оренди землі оформлюється договором, який реєструється відповідно до закону.

За змістом зазначених норм у законодавстві розмежовуються поняття "надання" та "придбання" земельної ділянки в користування або у власність. Наданням земельної ділянки в користування або у власність законодавець розуміє як прийняття органом відповідного рішення про надання землі у власність або в користування, так і подальше оформлення документа, який згідно зі ст. 126 ЗК України посвідчує право на землю. Придбання земельної ділянки у власність - це виникнення права на земельну ділянку, яка раніше надавалася і на яку є правовстановлюючі документи, визначені ст. 126 ЗК України, на підставі цивільно-правового договору.

До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, установлених договором. У разі якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування, при цьому документами, що посвідчують право на землю, є відповідні документи, що видавалися при її наданні (постанова Верховного Суду України від 6 листопада 2012 р. у справі № 21-335а12).

2. Відповідно до ст. 43 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. Ця норма узгоджується з положеннями ч. 8 ст. 118 Конституції України про те, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути скасовані відповідно до закону Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Крім цього, в Рішенні від 16 квітня 2009 р. № 7-рп/2009 (у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 19, ст. 144 Конституції України, ст. 25, ч. 14 ст. 46, частин 1, 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України визначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є гарантією стабільності суспільних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

За змістом наведених норм скасування головою місцевої державної адміністрації власного розпорядження, на підставі якого в осіб уже виникло право власності на земельні ділянки, є виходом за межі його повноважень. Ненормативні правові акти органів місцевого самоврядування є актами разового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені цими органами після їх виконання (постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2012 р. у справі № 21-412а12).

Справи щодо адміністрування окремих податків, зборів та обов'язкових платежів:

- бюджетного відшкодування з ПДВ

1. Згідно з підпунктом 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) якщо платник податку придбаває матеріальні та нематеріальні активи, які не призначалися для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням, не включається до складу податкового кредиту (постанова Верховного Суду України від 3 липня 2012 р. у справі № 21-126а12).

- податку на прибуток підприємств

2. Віднесення до складу витрат на придбання векселів в окремому податковому обліку фінансових результатів операцій з цінними паперами та деривативами вартості векселів, емітованих покупцями цінних паперів та інших товарів у платника податку, якими здійснено розрахунок за поставлені цінні папери та інші товари, ґрунтується на підпункті 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Якщо на момент придбання простого векселя та формування витрат відповідно до п. 7.6 ст. 7 цього Закону векселедавця не було визнано банкрутом, то віднесення вартості придбання до витрат у відповідному звітному податковому періоді є правомірним (постанова Верховного Суду України від 9 жовтня 2012 р. у справі № 21-280а12).

- податку з доходів фізичних осіб

3. За змістом статей 1, 4 Закону України від 10 грудня 1991 p. № 1956-XII "Про товарну біржу" (далі - Закон № 1956-XII) мета діяльності товарної біржі - надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування та полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій та забезпечення, зокрема, умов для проведення біржової торгівлі, надання членам і відвідувачам біржі організаційних та інших послуг без права здійснювати біржові операції, оскільки таке право мають лише її члени або брокери, які зобов'язані провадити розрахунки за своїми угодами відповідно до правил біржової торгівлі. Відповідно до ч. 7 ст. 279 ГК та частин 3, 4 ст. 1 Закону № 1956-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) товарна біржа не займається посередництвом і не має на меті одержання прибутку, а її діяльність здійснюється згідно з цим Законом та чинним законодавством України, статутом біржі, правилами біржової торгівлі та біржового арбітражу.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що товарна біржа не нараховує (не виплачує) оподаткований дохід на користь платника податку, не здійснює посередницьких функцій під час продажу об'єкта рухомого майна, а також не є податковим агентом при засвідченні договорів купівлі-продажу рухомого майна та не є нотаріусом, який при здійсненні операцій з продажу або обміну об'єкта рухомого майна, визначених ст. 12 Закону України від 22 травня 2003 р. № 889-IV "Про податок з доходів фізичних осіб", є податковим агентом (постанова Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 р. у справі № 21-340а12).

- плати за землю

4. Закон України від 3 липня 1992 р. № 2535-XII "Про плату за землю" (чинний на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 2535-XII) визначає розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та порядок контролю за правильністю обчислення і справляння земельного податку. Закон України від 14 вересня 2000 р. № 1953-III "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" (далі - Закон № 1953-III) спрямований на вдосконалення механізму та прискорення приватизації об'єктів незавершеного будівництва.

Таким чином, Законом № 2535-XII регулюються розміри і порядок плати за використання земельних ресурсів, а також встановлюється відповідальність платників земельного податку та орендної плати за порушення норм цього Закону; Законом № 1953-III визначено особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва, включаючи законсервовані об'єкти, у тому числі за ініціативою органів, уповноважених здійснювати управління відповідним державним майном, об'єктів незавершеного будівництва, що утримуються на балансах підприємств, які не підлягають приватизації. У зв'язку з цим саме Законом № 1953-III регулюється механізм придбання чи оренди земельної ділянки, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, і, відповідно, порядок справляння орендної плати за таку земельну ділянку. Зокрема, відповідно до ст. 28 цього Закону покупець об'єкта незавершеного будівництва з моменту придбання об'єкта протягом строку будівництва, визначеного умовами приватизації, звільняється відповідно до закону від плати за землю щодо земельної ділянки, на якій знаходиться цей об'єкт, на строк будівництва, визначений умовами приватизації (постанова Верховного Суду України від 4 вересня 2012 р. у справі № 21-199а12).

Функції державних податкових органів визначені в статтях 8 - 10 Закону України від 4 грудня 1990 р. № 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 509-XII). Державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції забезпечують, зокрема, облік платників податків. Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності є одним із заходів, спрямованих на запобігання порушення податкового законодавства або його припинення, а не засобом забезпечення обліку платників податків.

Суб'єкт владних повноважень має діяти виключно в межах та у спосіб, що встановлені законом, оскільки він виконує державні функції та лише держава шляхом законодавчого регулювання визначає його завдання, межі його повноважень та спосіб, у який він здійснює ці повноваження. Розширене тлумачення суб'єктом владних повноважень способів здійснення своїх повноважень не допускається. У зв'язку з цим визначений законом предмет позову, з яким суб'єкт владних повноважень може звернутися до суду під час здійснення ним владних управлінських функцій, не підлягає розширеному тлумаченню. У зв'язку з цим органи державної податкової служби відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 11 Закону № 509-XII мають право звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності виключно у випадках, прямо передбачених законом, з метою виконання покладених на них завдань і функцій (постанова Верховного Суду України від 9 жовтня 2012 р. у справі № 21-177а12).