Вчинення представником на підставі довіреності, виданої щодо правовідносин із питань користування та розпорядження земельними ділянками, третейського застереження (третейської угоди) у договорі купівлі-продажу земельних ділянок є виходом представника за межі наданих йому повноважень відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК.

Повноваження, що виникли на підставі такої довіреності, не включають укладення третейської угоди у зв'язку з тим, що за змістом статей 2, 5, 12 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-ІV «Про третейські суди» її укладення, а в подальшому участь у третейському розгляді, передбачає домовленість сторін як на визначення спору, який буде розглядатись, так і на визначення третейського суду, його регламенту, а також місця розгляду справи (постанова Верховного Суду України від 30 травня 2011 р. у справі № 6-13цс11).

1. Відповідно до ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 3 Закону України від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ «Про приватизацію майна державних підприємств», а також п. 9 ч. 2 ст. 8 Закону України від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» (зазначені закони в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) на момент проведення приватизації орендного підприємства гуртожитки не належали до об'єктів державного житлового фонду, що підлягав приватизації громадянами України чи передачі в комунальну власність відповідних рад, і у зв'язку з відсутністю законодавчої заборони могли бути включені до складу майна підприємств, які підлягали приватизації (постанова Верховного Суду України від 30 травня 2011 р. у справі № 6-12цс11).

2. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом пред'явлення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову у разі, якщо існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК, що дають право витребувати майно у добросовісного набувача (постанова Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 р. у справі № 6-36цс11).

3. До правовідносин, що виникли у зв'язку з виходом члена колективного підприємства з підприємства, утвореного в процесі приватизації шляхом викупу, застосовуються статті 20, 21, 23, 30 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ «Про власність» (чинний на час виникнення спірних правовідносин), згідно з якими суб'єктом права колективної власності є колективне підприємство, а не члени колективу цього підприємства. У зв'язку з цим член колективного підприємства, який припинив трудові відносини з підприємством, має право на одержання вартості визначеного вкладу в придбання об'єкта приватизації, а не частки в майні підприємства, пропорційного вкладу.

Проте у разі, якщо законодавством, чинним на час виникнення спору, чи статутом колективного підприємства визначено, що члени трудового колективу є власниками майна колективного підприємства у вигляді паїв, суд при стягненні частки майна підприємства має керуватися ст. 41 Конституції України, статтями 4, 5, 356, ч. 3 ст. 358 ЦК (постанова Верховного Суду України від 28 листопада 2011 р. у справі № 6-50цс11).

1. За змістом ст. 21 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV «Про оренду землі» розмір та умови орендної плати, що зазначені в договорі оренди, не можуть суперечити чинному на час укладання договору законодавству.

У зв'язку з тим, що Указ Президента України від 19 серпня 2008 р. № 725/2008 «Про невідкладні заходи щодо захисту власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)», яким встановлено розмір орендної плати не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, має рекомендаційний характер та набрав чинності після укладання договору оренди між сторонами, зміна розміру орендної плати можлива лише за згодою сторін (постанова Верховного Суду України від 25 червня 2011 р. у справі № 6-17цс11).

2. У разі систематичного невиконання орендарем обов'язків, передбачених статтями 24, 25 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV «Про оренду землі» та умовами договору оренди земельної ділянки, несплати орендної плати в установлений договором строк позовні вимоги в частині розірвання договору оренди земельної ділянки підлягають задоволенню (постанова Верховного Суду України від 25 червня 2011 р. у справі № 6-17цс11).

3. Відповідно до вимог п. 12 розд. X «Перехідні положення» ЗК селищна рада не має права розпоряджатися земельною ділянкою та передавати її в оренду, якщо земельна ділянка знаходиться в адміністративних межах селищної ради, проте розташована поза межами населеного пункту цього селища (постанова Верховного Суду України від 19 вересня 2011 р. у справі № 6-23цс11).

4. За змістом ч. 3 ст. 30 ЗК від 25 жовтня 2001 р. (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при передачі підприємствами, установами й організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом із цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.

При цьому положення п. 6 розд. X «Перехідні положення» ЗК щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення визнано неконституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005.

Пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 2 квітня 2002 р. № 449 «Про затвердження форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» встановлює, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю, державні акти на право власності на земельну ділянку та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

У зв'язку з цим право постійного користування земельною ділянкою, набуте в установленому законом порядку, не втрачається (постанова Верховного Суду України від 26 вересня 2011 р. у справі № 6-14цс11).

5. У разі встановлення незаконності вибуття земельних ділянок із державної власності та визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними у зв'язку з тим, що спірні земельні ділянки первинним власникам у встановленому законом порядку не надавалися; рішення селищної ради, на підставі якого видані зазначені державні акти, було підробленим; спірні земельні ділянки належать до земель водного фонду та знаходяться в межах прибережної захисної смуги і згідно зі статтями 60, 61 ЗК не могли надаватися для зазначеного в державних актах цільового призначення; порушенням вимог п. 12 розд. X «Перехідні положення» ЗК (земельні ділянки знаходяться поза межами населеного пункту і не могли надаватися селищною радою), позов про їх витребування з чужого незаконного володіння підлягає задоволенню відповідно до положень статей 387, 388 ЦК (постанова Верховного Суду України від 26 вересня 2011 р. у справі № 6-34цс11).

- спори, що виникають із договору застави

1. Позовні вимоги вкладника про стягнення депозитних вкладів, права грошової вимоги за якими передані банку в заставу на забезпечення кредитних договорів, за якими вкладник є майновим поручителем, не підлягають задоволенню у разі, якщо відповідно до вимог статей 1, 50 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ «Про заставу», статей 572, 599, 1058 ЦК на момент звернення до банку з вимогами про повернення депозитних вкладів зобов'язання за зазначеними кредитними договорами були дійсними та залишались невиконаними, а термін дії права, що складає предмет застави, не закінчився (постанова Верховного Суду України від 31 жовтня 2011 р. у справі № 6-47цс11).

2. Відповідно до ст. 32 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права. Обтяжувач зобов'язаний повідомити в порядку, встановленому ст. 27 цього Закону, боржника та інших обтяжувачів відповідного права грошової вимоги про свій намір набути на свою користь таке право.

Після закінчення строку, зазначеного в ч. 2 ст. 28 цього Закону, обтяжувач з вищим пріоритетом, який висловив намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, надсилає письмове повідомлення всім особам, які повинні виконати вимоги за відповідним правом грошової вимоги боржника, яке є предметом забезпечувального обтяження, після чого набуває права кредитора в зобов'язанні, право вимоги за яким відступлене на його користь.

У зв'язку з цим положення частин 3, 4 ст. 32 Закону № 1255-ІV щодо необхідності направлення письмового повідомлення підлягають застосуванню тільки в разі наявності інших обтяжувачів із відповідним пріоритетом (постанова Верховного Суду України від 31 жовтня 2011 р. у справі № 6-47цс11).

- спори, що виникають із договору іпотеки

3. Відповідно до ст. 578 ЦК та ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-ІV «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

У разі, якщо на момент укладення оспорюваного правочину особа у шлюбі не перебувала, фактичного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю не встановлено, особа є єдиним власником нерухомого майна, діє на власний розсуд у відповідності до норм чинного законодавства, підстав для визнання укладеного нею договору іпотеки недійсним у зв'язку з відсутністю згоди усіх співвласників немає (постанови Верховного Суду України від 19 вересня 2011 р. у справі № 6-33цс11, від 7 листопада 2011 р. у справі № 6-44цс11).

- спори, що виникають із договору поруки

4. Позовні вимоги юридичної особи до іншої юридичної особи, що виникли з укладеного ними кредитного договору, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства (ст. 12 ГПК); вимоги юридичної особи до фізичних осіб, що виникли з окремих договорів поруки, укладених на забезпечення виконання кредитного договору, згідно з положеннями ст. 543 ЦК можуть бути самостійним і окремим предметом позову (постанова Верховного Суду України від 28 лютого 2011 р. у справі № 6-5цс10).

5. За змістом положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК, поручитель пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

У зв'язку з тим, що банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення договору поруки, підстав для покладання відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанови Верховного Суду України від 21 листопада 2011 р. у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 р. у справі № 6-67цс11).

6. Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-якого з них окремо. У зв'язку з цим за законом у такому випадку відсутня обов'язкова процесуальна співучасть.

З огляду на те, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (ст. 554 ЦК); поручителі несуть самостійну відповідальність перед кредитором за порушення зобов'язань боржником, оскільки вони перебувають у самостійних договірних відносинах, кредитор має право вимагати виконання обов'язку в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо, зокрема лише від поручителів, які солідарно відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2011 р. у справі № 6-84цс11).

1. Позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю і фізичною особою, підлягають задоволенню, якщо директор товариства не мав належним чином оформлених повноважень на укладення такого договору у зв'язку з тим, що відповідно до п. «і» ст. 41, статей 59, 62 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» та статуту товариства укладення оспорюваного правочину належить до виключної компетенції зборів учасників товариства, й для подальшого визнання такого договору дійсним необхідним є його затвердження саме зборами учасників товариства. У разі, якщо подальші дії товариства не свідчать про схвалення договору учасниками товариства, підстави для визнання такого договору дійсним відповідно до ст. 63 ЦК УРСР (ч. 2 ст. 241 ЦК) відсутні (постанова Верховного Суду України від 28 лютого 2011 р. у справі № 6-2цс10).

2. За змістом статей 203, 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, що встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Кожна із цих вимог є самостійною підставою недійсності правочину.

У разі, якщо на час укладення оспорюваних договорів відчуження об'єктів нерухомого майна районна спілка споживчих товариств мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, не входила до складу обласної спілки споживчих товариств й не повинна була погоджувати відчуження основних фондів із правлінням обласної спілки споживчих товариств, підстави для визнання таких договорів недійсними відсутні (постанова Верховного Суду України від 23 травня 2011 р. у справі № 6-10цс11).

3. Недотримання умови ч. 2 ст. 158 ЖК щодо реєстрації договору найму жилого приміщення у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється, за відсутності вказівки на необхідність державної реєстрації договорів найму (оренди) житла у ст. 810 ЦК та ст. 4 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не тягне недійсність такого договору (постанова Верховного Суду України від 21 листопада 2011 р. у справі № 6-53ц11).

4. Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого в ст. 627 ЦК, сторони є вільними в укладенні договору та самостійно визначають розмір плати і порядок розрахунків. Чинне законодавство не містить заборони на визначення розміру плати (гонорару) за надані послуги (правова допомога) у вигляді відсотків від досягнутого кінцевого результату (фактично стягнутої заборгованості). Правила адвокатської етики поширюються виключно на адвокатів і види їх професійної діяльності та не є актом цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦК. У зв'язку з цим підстави для визнання договору про надання правової допомоги недійсним відсутні (постанова Верховного Суду України від 28 листопада 2011 р. у справі № 6-55цс11).

Питання відключення від мереж централізованого опалення регулюються Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою КМУ від 21 липня 2005 р. № 630, які з метою захисту прав усіх мешканців багатоквартирних будинків передбачають відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води не окремих квартир багатоквартирного будинку з ініціативи їх власників або наймачів, а відключення цілих багатоквартирних будинків з ініціативи споживачів.

Відповідно до п. 25 зазначених Правил відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженим наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 р. № 4 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 9 грудня 2005 р. за № 1478/11758 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, зі змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 6 листопада 2007 р. № 169), установлено, що таке відключення відбувається на підставі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади.

У зв'язку з цим за змістом зазначених норм під час розгляду справ про зобов'язання організації видати технічні умови для відключення квартири від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води судам необхідно з'ясувати та дати оцінку: об'єкту відключення (весь багатоквартирний будинок чи квартира); змісту рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, зокрема, умові, за наявності якої комісія дозволила відключити приміщення від мережі (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2011 р. у справі № 6-9цс11).

Статтею 33 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-ІV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено зобов'язання учасника дорожньо-транспортної пригоди повідомити страховика про дорожньо-транспортну пригоду. У разі невиконання цього обов'язку страхувальник позбавляється права на відшкодування шкоди страховиком за його винні дії у порядку, передбаченому ст. 1194 ЦК (постанова Верховного Суду України від 24 грудня 2010 р. у справі № 6-1цс10).

1. Банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, що є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті (п. 2 ст. 5 Декрету від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», чинного на час виникнення спірних правовідносин).

Стосовно вимог підпункту «в» п. 4 ст. 5 цього Декрету, що передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті (постанова Верховного Суду України від 21 березня 2001 р. у справі № 6-7цс11).

2. У зв'язку з тим, що підвищення банком в односторонньому порядку процентної ставки за укладеним договором відбулося до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 р. № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» дії банку щодо зміни процентної ставки за кредитним договором є правомірними (постанови Верховного Суду України від 26 вересня 2011 р. у справі № 6-32цс11, від 19 грудня 2011 р. у справі № 6-63цс11, від 12 вересня 2011 р. у справі № 6-16цс11).

3. Набуття особами корпоративних прав у господарському товаристві не позбавляє їх права на укладення між собою цивільно-правового договору позики (ст. 1046 ЦК), не пов'язаного зі статутною діяльністю товариства. Зазначені правовідносини не є корпоративними, до них не застосовується ст. 167 ГК (постанова Верховного Суду України від 14 листопада 2011 р. у справі № 6-43цс11).

4. Відповідно до ст. 5 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-ІV «Про третейські суди», ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. На час виникнення спірних правовідносин зазначений Закон не містив заборони на укладення третейської угоди, яка була викладена у вигляді третейського застереження у кредитному договорі.