Однією з умов прийняття законного та обгрунтованого судового рішення є неухильне дотримання судом встановлених законом вимог до його форми й змісту.

Згідно із ч. 5 ст. 124 Конституції України та ч. 1 ст. 11 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-III "Про судоустрій України" (далі - Закон № 3018-III) судове рішення ухвалюється іменем України, завдяки чому воно сприймається як воля держави, а вирок, зокрема, визнається засудженим як правова оцінка державою його діяння. Бланк, на якому виготовлено судове рішення, обов'язково має містити державну символіку України, тобто герб, і напис "Iменем України". Відсутність бланків судових рішень, що відповідають чинному законодавству, та недостатнє забезпечення ними судів призводить до неоднакового оформлення цих документів. Зокрема, постанови про закриття справ у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності нерідко складаються у довільній формі на самостійно розроблених судами бланках без державної символіки.

У чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) немає статті, в якій було б передбачено ухвалення судами іменем України постанов у справах про адміністративні правопорушення. Однак виходячи зі змісту конституційної норми (ч. 5 ст. 124) та ч. 1 ст. 11 Закону № 3018-III судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Отже, в таких випадках суди повинні враховувати принцип дії верховенства права та виносити постанови від імені України, що й передбачено у проекті нового Кодексу.

Iноді судді неправильно зазначають назву місцевого суду, тому буває незрозуміло, це районний чи міський суд. Відповідно до п. 1 ст. 21 Закону № 3018-III місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів, тобто "місцевий суд" є узагальнюючою назвою.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5 "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993 р. № 3, від 3 грудня 1997 р. № 12; далі - постанова Пленуму 1990 р. № 5) зверталася увага суддів на те, що вирок, постановлений іменем України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення належить ставитися з винятковою відповідальністю, оскільки наспіх, непослідовно, неохайно написаний вирок може викликати сумніви в його законності, обгрунтованості і справедливості. Судді повинні постійно вдосконалювати стиль написання вироку, який має бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним та ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду. Проте судді не завжди дотримуються зазначених рекомендацій.

Оскільки оригінал судового рішення виготовляється в єдиному екземплярі та зберігається у справі, важливе значення має якість виготовлення і правильність оформлення його копій. Вимоги до оформлення копій судових рішень і процес їх видачі регламентуються відповідно до загальних правил діловодства. Копію судового рішення потрібно видавати із зазначенням, що це - "копія" та що вона звірена з оригіналом, підписана посадовою особою, яка її звіряла і видавала. Підпис посадової особи на копії судового рішення має бути завірений печаткою того суду, який її видав. Якщо копія складається з кількох аркушів, її потрібно прошити певним способом, що робиться не завжди.

У ст. 10 Конституції визначено, що державною мовою в Україні є українська мова, яка відповідно до ст. 10 Закону № 3018-III є й мовою судочинства. Виходячи з положень статей 18, 19 Закону від 28 жовтня 1989 р. № 8312-ХI "Про мови в Українській РСР", ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості. У зазначених статтях також передбачено, що слідчі та судові документи вручаються особам, які беруть участь у справі, на їхню вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Роз'яснення про необхідність додержання вимог закону щодо мови, якою провадиться судочинство, дано судам у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" (далі - постанова Пленуму 2003 р. № 8), зокрема в п. 15 зазначено, що особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою судочинства, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною або іншою мовою, якою вони володіють, і користуватися послугами перекладача. Позбавлення або обмеження цих прав особи відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, яке тягне скасування судових рішень.

Під час розгляду справ суди в основному дотримуються вимог законодавства про мову судочинства, однак мають місце випадки допущення судами порушень щодо цього.

Так, Фрунзенський районний суд м. Харкова розглянув справу щодо громадянина Грузії О. за відсутності перекладача і захисника, що відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону. Апеляційний суд цей вирок скасував.

Загалом суди при здійсненні правосуддя додержуються вимог статей 321 - 339 КПК та враховують роз'яснення, дані у постанові Пленуму 1990 р. № 5 у частині, що не суперечить чинному законодавству.

Вирок суду відповідно до ст. 323 КПК має бути законним і обгрунтованим. Суд обгрунтовує вирок лише тими доказами, які були розглянуті в судовому засіданні, та оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що базується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Як роз'яснено у п. 10 постанови Пленуму 2003 р. № 8, порушення при складанні вироку вимог статей 332 - 335 КПК може бути підставою для його скасування.

Згідно зі ст. 332 КПК вирок має бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні, та складатися з трьох частин - вступної, мотивувальної і резолютивної.

У вступній частині вироку вказується ряд важливих даних, що логічно підводять до викладу його мотивувальної частини. Зокрема, відповідно до ст. 333 КПК зазначаються назва суду, який постановив вирок, місце і час постановлення вироку, склад суду, секретар, учасники судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь у судовому засіданні, прізвище, ім'я і по батькові підсудного, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу підсудного, що мають значення для справи, і кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.

Суди повинні керуватися положенням про те, що датою постановлення вироку є день його підписання складом суду, незалежно від тривалості часу, протягом якого відбувалася нарада суддів, а місцем його постановлення - місто чи інший населений пункт, де це фактично мало місце.

У п. 14 постанови Пленуму 1990 р. № 5 роз'яснено судам, що у вступній частині вироку належить зазначати крім складу суду, секретаря і перекладача також всіх учасників судового розгляду: обвинувача, захисника, потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача та їх представників, законного представника неповнолітнього підсудного, - якщо вони брали участь у судовому розгляді, вказуючи їхні прізвища й ініціали. Трапляються випадки, коли при одноособовому розгляді деяких категорій кримінальних справ (наприклад, про застосування примусових заходів медичного характеру) судді допускають порушення вимог закону і замість постанов виносять ухвали. Терміни "ухвала" і "постанова" визначені відповідно у пунктах 13, 14 ст. 32 КПК.

Так, суддя Врадіївського районного суду Миколаївської області, розглянувши одноособово справу про застосування примусових заходів медичного характеру щодо Н., виніс у цій справі ухвалу.

Iноді судді представника потерпілого називають "захисником потерпілого", а захисника підсудного - "адвокатом", що не відповідає вимогам закону.

При зазначенні відомостей про особу підсудного судді не завжди правильно вказують його прізвище, ім'я, по батькові, дату народження.

Деякі судді у вступній частині вироку зазначають зайві відомості про особу підсудного, які не мають значення для правильного вирішення справи.

Наприклад, суддя Дніпровського районного суду м. Києва у вироку від 13 лютого 2002 р. щодо С., засудженої за ч. 1 ст. 122 Кримінального кодексу України (далі - КК), серед даних про особу підсудної вказав не лише рік народження, а й імена дітей, які перебувають на її утриманні, а також те, що С. не має інвалідності, не є учасником ліквідації катастрофи на Чорнобильській АЕС, не є потерпілою від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, не має державних нагород України та відзнак Президента України, не брала участі у бойових діях.

Якщо суд вважає за необхідне призначити підсудному відповідно до ст. 54 КК додаткове покарання у виді позбавлення військового чи іншого спеціального звання або ввійти до відповідного органу з поданням про позбавлення державних нагород, почесних звань, у вступній частині вироку необхідно зазначити, які саме військове чи інше спеціальне або ж почесне звання, державні нагороди має підсудний.

Викладаючи дані про непогашену і не зняту судимість, належить вказувати точну дату попереднього вироку, назву суду, який його постановив, кримінальний закон (статтю та її частину чи пункт), за яким підсудного було раніше засуджено, міру покарання, дату і підставу звільнення від нього. Це має значення для правильного призначення покарання за сукупністю вироків.

У більшості проаналізованих вироків, якщо особа раніше не засуджувалася, вказується, що вона не судима. Відповідно до абзацу третього п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 "Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості" встановивши, що попередня судимість погашена, суди повинні зазначати у вироку з посиланням на відповідні норми КК, що особа не має судимості.

У деяких випадках суди не беруть до уваги те, що попередні судимості були погашені відповідно до вимог закону, тому у вступній частині вироку зазначають, що особа судима, а це призводить до помилок у кваліфікації дій засуджених. За повідомленнями апеляційних судів, при постановленні вироку стосовно особи, яка раніше була засуджена вироком іншої держави, суди не завжди перевіряють, чи існують міжнародно-правові акти між Україною та цією державою, згідно з якими Україна визнає судимості осіб на території іншої країни, і помилково зазначають у вироку про наявність в особи судимості.

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатися на кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого його було обвинувачено, із зазначенням частини чи пункту відповідної статті. Коли у справі притягнуто до кримінальної відповідальності кількох осіб, які обвинувачуються у вчиненні одного й того ж злочину, деякі суди з метою уникнення повторень після викладення даних про особу кожного з підсудних вказують, що їх усіх обвинувачено за одним і тим же законом.

Деякі суди при зміні обвинувачення прокурором у суді згідно зі ст. 277 КПК у вступній частині вироку вказують не статтю, відповідно до якої прокурор змінив обвинувачення, а ту статтю КК, за якою особі було пред'явлено обвинувачення органом досудового слідства.

Трапляється, що судді у випадку, коли особа обвинувачується у готуванні чи замаху на злочин (ст. 15 КК) або у співучасті в злочині (ст. 27 КК), зазначають, що особа обвинувачується, наприклад, за ст. 15 і через тире - за статтею КК, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин ("за ст. 15 - ч. 2 ст. 200 КК"). У таких випадках правильним є зазначення статей у переліку через кому.

Мотивувальна частина обвинувального вироку згідно зі ст. 334 КПК має містити чітке формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. Але мають місце випадки викладення на початку мотивувальної частини вироку не того обвинувачення, що визнане судом доведеним.

Так, 25 червня 2003 р. Апеляційний суд м. Києва скасував вирок Подільського районного суду м. Києва щодо Л., засудженого за ч. 1 ст. 186 КК, у зв'язку з тим, що суд у мотивувальній частині вироку на порушення вимог ст. 334 КПК виклав те обвинувачення, яке було пред'явлено Л. органами досудового слідства за ч. 1 ст. 187 КПК, а не формулювання обвинувачення за ч. 1 ст. 186 КК, визнане судом доведеним.

Iноді суд замість формулювання доведеного обвинувачення дослівно переносить у мотивувальну частину вироку зміст обвинувального висновку.

Обвинувачення слід формулювати так, щоб не було упущено жодної з наведених у ч. 1 ст. 334 КПК істотних обставин вчинення злочину і водночас без зазначення фактів, які не мають правового значення у справі та є зайвими подробицями.

Так, Оболонський районний суд м. Києва вироком від 4 березня 2002 р. за ч. 2 ст. 190 КК засудив Г., яка отримала право на майно (квартиру) шляхом обману та зловживанням довірою. Незважаючи на те, що ця справа одноепізодна, обставини, за яких вчинено злочин, викладено на шести аркушах із зайвою деталізацією дій не лише підсудної, а й потерпілого.

Але іноді у формулювання обвинувачення не вносяться важливі обставини, що уточнюють місце, час, спосіб, мету і мотиви вчинення злочину, його наслідки. Такі недоліки можуть призвести до скасування вироку.

Коли у вчиненні злочину брали участь декілька осіб, обвинувачення слід формулювати таким чином, щоб була зрозуміла роль кожного зі співучасників у вчиненні злочину, форма його співучасті (виконавець, організатор, підбурювач, пособник), які конкретно дії він вчинив, а також були наведені обставини, що визначають ступінь вини кожного зі співучасників. Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються винними у багатьох епізодах злочинної діяльності, формулювання доведеного обвинувачення доцільно викласти не окремо щодо кожного з підсудних, а за епізодами злочинної діяльності, зазначаючи роль усіх співучасників у кожному з них.

Відповідно до ст. 275 КПК розгляд справи в суді відбувається тільки щодо обвинувачених і лише в межах пред'явленого їм обвинувачення. Однак мають місце випадки порушення зазначених вимог закону.

Наприклад, Апеляційний суд м. Києва 16 квітня 2002 р. розглянув справу щодо Ч. та інших, якому було пред'явлено обвинувачення у використанні ним підробленого паспорта, і його дії були кваліфіковані за ч. 2 ст. 194 КК 1960 р., але суд у мотивувальній частині вироку зазначив, що Ч. не тільки використав підроблений паспорт, а ще й сам підробив його, таким чином допустивши порушення вимог ст. 275 КПК, оскільки вийшов за межі пред'явленого Ч. обвинувачення. Більше того, у цій частині вироку суд зазначив, що Ч. повинен нести відповідальність за частинами 1 та 3 ст. 358 КК, а в резолютивній частині вироку вказав, що його засуджено за вчинення злочину, відповідальність за який передбачена ч. 3 ст. 358 КК.

При зміні обвинувачення у суді на підставі ст. 277 КПК суд повинен викласти на початку мотивувальної частини вироку формулювання зміненого обвинувачення.

Формулювання обвинувачення, що визнане судом доведеним, необхідно викладати у ствердній формі, зазначаючи, хто, де, коли, яким способом та з яких мотивів і які дії вчинив, які наслідки від цього настали. При цьому у вироку не вказується, яке обвинувачення було пред'явлено підсудному (чи він обвинувачується) у вчиненні злочину. З викладу пред'явленого обвинувачення потрібно починати лише мотивувальну частину виправдувального вироку чи ухвалу (постанову) про повернення справи на додаткове розслідування.

У деяких випадках, формулюючи обвинувачення, суди зазначають у мотивувальній частині вироку прізвище особи, справу щодо якої виділено в окреме провадження у зв'язку з її розшуком тощо. Але виходячи з принципу презумпції невинуватості в обвинувальному вироку не слід вказувати конкретні прізвища осіб, вину яких не доведено.

Відповідно до п. 15 постанови Пленуму 1990 р. № 5 судам необхідно мати на увазі, що формулювання недоведеної частини пред'явленого підсудному обвинувачення з наведенням підстав, з яких воно визнане недоведеним, повинно бути викладено після доказів, якими обгрунтовано доведену частину обвинувачення.

Згідно із зазначеною постановою Пленуму обвинувачення має бути обгрунтовано конкретними доказами, за кожним епізодом, визнаним судом доведеним. Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які підтверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи. З показань підсудного, потерпілого, свідка у вироку слід наводити лише ті, в яких йдеться про фактичні дані, що стосуються доказуваної обставини. В основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засіданні.

Керуючись законом, суд повинен дати остаточну оцінку доказам щодо їх стосовності, допустимості, достовірності та достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК, котрі вирішуються судом при постановленні вироку. Висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку в точних і категоричних судженнях, які б виключали сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу. Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути обов'язково мотивованим у вироку.

На порушення вимог ст. 334 КПК деякі суди не наводять доказів, на яких грунтується висновок про доведеність обвинувачення, або ж обмежуються перерахуванням доказів, не аналізуючи їх.

Iнколи суди, викладаючи у вироку як докази показання підсудних, потерпілих, свідків, наводять усі показання цих осіб, а не тільки ті, що мають значення у справі, у зв'язку з чим вирок перетворюється на повторення протоколу судового засідання, є складним для сприйняття, що погіршує якість судового документа. Допитавши свідків, деякі судді викладають їх показання дослівно - як у протоколі судового засідання, хоча доцільно викладати їх узагальнюючий зміст, що підтверджує ту чи іншу обставину, яка має значення у справі, сформулювати діловою, юридичною мовою та зазначати, що "обставина підтверджується".

Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв'язку з цим у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" роз'яснено, що судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обгрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК. Якщо суд встановить, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, то суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обгрунтуванні обвинувального вироку. Проте трапляється, що суди не досліджують інших доказів і постановляють вирок тільки на показаннях підсудного, зазначаючи загальною фразою, що вони "нічим не спростовані".

Визнаючи підсудного винним у замаху на вчинення злочину, суди не в усіх випадках вказують причини, з яких злочин не доведено до кінця, а крім того, не завжди враховують, що згідно з частинами 2, 3 ст. 15 КК замах на злочин є двох видів - закінчений та незакінчений, допускають помилки та плутають ці поняття при формулюванні обвинувачення.

Згідно з частинами 3, 4 і 5 ст. 299 КПК при визначенні обсягу доказів, що підлягають дослідженню, суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд повинен з'ясувати, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснює їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку. Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які досліджуватимуться, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного. Допит підсудного, якщо тільки він не відмовляється від дачі показань, провадиться обов'язково. Але у деяких випадках суди порушують вимоги зазначеної норми закону і розглядають справу без допиту підсудного.

Так, під час розгляду апеляцій на вирок Деснянського районного суду м. Києва щодо засудженого Б. та інших встановлено, що суд на підставі ч. 3 ст. 299 КПК визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин справи, які ніким не оспорювалися. При цьому суд повинен був обов'язково допитати підсудних, які не відмовлялися давати показання, та безпосередньо у них з'ясувати обставини вчинення злочину. Однак суд постановив вирок без допиту підсудних, не дослідивши докази у справі, що Апеляційний суд м. Києва визнав істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону. Зазначена підстава, а також деякі інші стали причиною скасування вироку.

При проведенні відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК так званого скороченого судового слідства суди по-різному формулюють мотивувальну частину вироку. Так, деякі суди обгрунтовують вирок лише показаннями підсудного, який визнав себе винним у суді, інші - посилаються як на показання підсудного, так і на те, що обвинувачення доведено матеріалами кримінальної справи, а є й такі, що наводять усі докази, котрі містяться в обвинувальному висновку, але які не досліджувалися в судовому засіданні, або ж їх оголошують у судовому засіданні, що відображається у протоколі.

Правильною слід визнати практику тих судів, які, у разі застосування положень ч. 3 ст. 299 КПК, обгрунтовують свої висновки лише доказами, що досліджувались у судовому засіданні (відповідно до ст. 323 КПК), із зазначенням, що показання підсудного відповідають фактичним обставинам справи і ним не оспорюються.