Апеляційним судом м. Києва проведено узагальнення практики за 2002 рік - перше півріччя 2003 року застосування районними судами м. Києва та Апеляційним судом м. Києва законодавства, що забезпечує захист потерпілих у кримінальному судочинстві.

Апеляційним судом м. Києва в 2002 році було розглянуто 37 кримінальних справ, по яких визнано потерпілими 83 особи, в тому числі яким заподіяно: шкоди життю - 43 особи, здоров'ю - 13 осіб, заподіяно матеріальної і моральної шкоди - 27 фізичним особам та 1 юридичній особі на загальну суму 4822804 гривень. У першому півріччі 2003 року Апеляційним судом м. Києва розглянуто 15 кримінальних справ, по яких визнано потерпілими 28 осіб, серед яких заподіяно шкоди життю - 21 особі, здоров'ю - 7 особам, заподіяно матеріальної і моральної шкоди на суму 560998 гривень.

У 2002 році районними судами м. Києва закінчено провадженням 8784 кримінальних справ, по яким винесено 7387 вироків. Потерпілими визнано 5573 особи, яким заподіяно шкоди життю 115 осіб, здоров'ю - 540 осіб, заподіяно матеріальної і моральної шкоди 4918 особам та 478 - юридичним особам, матеріальної і моральної шкоди заподіяно на суму 22841743 гривень.

У першому півріччі 2003 року в судах першої інстанції на розгляді перебувало 6073 кримінальні справи, що на 5,7% більше порівняно з першим півріччям 2002 р. Із них 6052 або 99,7% справи публічного обвинувачення, 21 (0,3%) - приватного обвинувачення. Закінчено провадження 4354 кримінальних справ, або 71,7%, що на 2,2% менше, ніж розглянутих справ за перше півріччя 2002 р. Потерпілими визнано 2494 особи, яким заподіяно шкоди життю 56 особам, здоров'ю - 250 особам, заподіяно матеріальної і моральної шкоди 2 188 особам і 258 юридичним особам на суму 15894043 гривень.

Результати перегляду в апеляційному порядку вироків, ухвал і постанов місцевих судів за апеляціями потерпілих такі:

Період

Згідно з наведеними статистичними даними, наприклад, у 2002 році потерпілими подано апеляції на 67 вироків, що становить 0,9% від загальної кількості постановлених за цей період вироків.

Зазначене свідчить про те, що суди виконують вимоги закону щодо застосування законодавства, що забезпечує захист потерпілих у кримінальному судочинстві.

Завжди злочини завдають шкоди інтересам держави, законним інтересам і правам громадян. Кримінально-процесуальний закон надає можливість особам, що потерпіли від злочину, брати активну участь у процесі як повноправним суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності. Закон стає на захист порушених злочином прав цих осіб.

У ч.1 ст. 49 КПК України зазначено, що потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, а в ч.2 цієї статті - що про визнання особи потерпілою або про відмову в цьому особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу. У випадку заподіяння їй шкоди вона, відповідно до ст. 50 КПК України, визнається цивільним позивачем.

При попередньому розгляді справи суддя, відповідно до вимог п.3 ч.1 ст. 253 КПК України, повинен з'ясувати по справі, чи всі особи, яким злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, визнані потерпілими. Якщо буде встановлено, що хтось з цих осіб не визнаний потерпілим, представником потерпілого, позивачем і його представником у стадії досудового розслідування, суддя своєю постановою визнає таку особу потерпілим, позивачем та їхнім представником по справі, повідомляє її про прийняте рішення, роз'яснює їй права за ст.ст. 49, 50 КПК України і забезпечує можливість здійснення їх.

Вивчення практики показало, що органи досудового слідства, як правило, своєчасно визнають осіб потерпілими. Про це свідчать дані про відсутність за період 2000 р. - перше півріччя 2003 р. випадків про визнання судом осіб потерпілими на стадії попереднього розгляду справи.

Після визнання осіб потерпілими, їм роз'яснюються права, передбачені ст.ст. 122, 123 КПК України. Постанова про визнання особи потерпілою має бланкову форму. Слід зазначити, що за інформацією, наданою районними судами, випадків роз'яснення потерпілому, цивільному позивачеві змісту ст. 121 КПК України виявлено не було, оскільки згідно ч.2 ст. 121 КПК України слідчий у разі необхідності попереджає вказаних осіб про нерозголошення даних попереднього слідства, тобто має альтернативу застосування даної норми права.

Як правило, потерпілими визнавалися особи, які саме потерпіли від злочину.

В силу ч.5 ст. 49 КПК України у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі, які повинні визнаватись потерпілими. Оскільки в п.2 ст. 32 КПК України міститься вичерпний перелік близьких родичів (ними є батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки) органи досудового слідства і суди не вправі визнавати інших осіб потерпілими по цих справах.

Потерпілими по таких справах переважно визнаються батьки, чоловік, дружина, діти.

Проте мають місце поодинокі випадки порушення зазначених вимог закону. Так, органом досудового слідства Е.С.М., якого звинувачували у вчиненні умисного вбивства М.М.Д., слідчий визнав потерпілою гр. В.Ж.Б., колишню дружину двоюрідного брата М.М.Д., а дружину останнього потерпілою не визнав. Повертаючи справу на додаткове розслідування з інших підстав, суд вказав і на це порушення, як на неповноту, яку не можна усунути в ході судового розгляду справи. З висновком суду в цій частині апеляційна інстанція не погодилась, зазначивши, що суд першої інстанції не позбавлений можливості визнати потерпілим іншу належну особу.

По справі щодо О.В.І., який визнаний винним у спричиненні тяжкого тілесного ушкодження гр. С.О.П., внаслідок якого сталася її смерть, слідчий і суд потерпілою особою нікого не визнав, незважаючи на те, що в матеріалах справи містяться дані про наявність у С.О.П. доньки Ф.О.М. Це порушення було підставою для скасування вироку і повернення справи на додаткове розслідування відповідно до вимог п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1978 року N 8 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів".

У кримінальному процесі існує два види представництва законних інтересів потерпілого - за законом і за угодою. Інститут представництва потерпілого свідчить про прагнення законодавця створити для потерпілого всі необхідні умови, аби він міг практично реалізовувати свої права у процесі.

Виходячи із змісту статей 60, 131 і 132 Кодексу про шлюб та сім'ю України, орган досудового слідства і суд у справі, по якій потерпілим визнано неповнолітній або недієздатного внаслідок душевної хвороби чи недоумства, забезпечують участь його законного представника (представництво по закону). Відповідно до п.10 ст. 32 КПК України, законними представниками таких потерпілих визнаються лише батьки, опікуни, піклувальники або представники установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебувають ці особи. Для того, щоб узяти участь у кримінальному процесі, законному представникові згоди потерпілого не потрібно. Він вступає у справу, подаючи слідчому документ, який засвідчує, що він є батьком, опікуном чи іншою особою, під опікою якої перебуває потерпілий. При умові, якщо у неповнолітнього потерпілого батьки або інші законні представники відсутні, орган досудового слідства і суд вживають заходів до забезпечення участі в справі представника серед інших осіб, зазначених у ст. 52 КПК України. Слід визнати правильною практику, застосовану районними судами, про визнання законним представником інших осіб, зазначених у ст. 52 КПК України у випадках, коли законний представник неповнолітнього потерпілого займає антисоціальну позицію, веде паразитичний спосіб життя і вихованням дитини не займається, права і законні інтереси неповнолітнього потерпілого не захищає.

Представником потерпілого за угодою може бути особа, яка в змозі надати юридичну допомогу потерпілому. Найчастіше це адвокат. І правильним є те, що закон першим серед осіб, котрі мають право брати участь у кримінальній справі як представники потерпілого, називає саме адвоката. Однак адвокати поки що занадто рідко представляють інтереси потерпілих. Це, на думку суддів, пояснюється, з одного боку, тим, що потерпілі не знають свого права запросити адвоката як представника своїх прав і законних інтересів, порушених злочином, а з іншого - тим, що не всі потерпілі в змозі оплатити послуги адвоката.

Згідно з наданими районними судами даними, суд в обов'язковому порядку потерпілих, цивільних позивачів або їхніх представників забезпечує правами заявляти клопотання, зокрема про допит свідків, про призначення експертиз, задавати питання експерту тощо, брати участь у судових дебатах. Разом з тим, на думку автора узагальнення, права потерпілого на досудовому слідстві заявляти певні клопотання на практиці не в усіх випадках реалізовуються. Так, згідно з діючим Кримінально-процесуальним кодексом особа стає потерпілим і цивільним позивачем лише після винесення слідчим постанови. З моменту порушення кримінальної справи до моменту визнання особи потерпілим, цивільним позивачем спливає певний час. Особа, яка постраждала від злочину, в цей період не наділена процесуальними правами, в тому числі позбавлена права заявляти клопотання про здійснення первинних оперативно-розшукових заходів (про здійснення обшуку, огляду). І ця можливість на момент визнання особи потерпілим втрачається (злочинець знищує сліди, знаряддя злочину, переховує викрадене майно або майно, яке підлягає арешту і т.п.). Наприклад, при проведенні слідчої дії, як призначення експертизи, потерпілий, на відміну від обвинуваченого, немає тут ніяких прав, його не знайомлять з постановою про призначення експертизи, він не може заявляти клопотання про призначення експертів з кола вказаних ним осіб, заявляти відводи експертові (незважаючи на те, що право прямо передбачено ст.ст. 49, 122 КПК України, бути присутнім з дозволу слідчого під час проведення експертизи й давати пояснення експертові, ставити питання перед експертом, знайомитися з висновками експертизи відразу після її проведення. Потерпілий набуває такого права лише при виконанні вимог ст. 217 КПК України, тобто після закінчення досудового слідства. Набуття таких прав потерпілим у ході судового розгляду справи або унеможливлює реалізацію їх, або приводить до тривалого розгляду справи. Тому наявність прав потерпілого заявляти клопотання про здійснення обшуку, огляду, призначення експертиз, відводу експерта в ході досудового слідства на практиці не реалізовується, що потребує законодавчого вирішення щодо збільшення прав потерпілого на цих стадіях.

Згідно з практикою, заяви про відвід слідчого, прокурора, судді, експерта, спеціаліста, як правило, надходять з боку обвинуваченого і підсудного. Випадки таких звернень з боку потерпілих, цивільних позивачів та їхніх представників є поодинокі. Так, у справі по обвинуваченню М.В.П. за ст. 101 ч.1 КК потерпілий Р.І.О. звернувся з заявою про відвід судді, посилаючись на те, що, на думку потерпілого, суддя зацікавлений в результатах справи без зазначення конкретних обставин. У задоволенні відводу було відмовлено на підставі ст.ст. 54, 56 КПК України.

Практика показала, що мають місце випадки усунення близьких родичів, допущених до участі у справі як захисників обвинуваченого, підсудного за перешкоджання встановленню істини у кримінальній справі. Так, у справі по обвинуваченню Б.С.В. за ст. 190 ч.2 ККусунено від участі у справі захисника - дружину підсудного, яка вчиняла тиск на свідків з метою давання показань на користь чоловіка. Доводи апелянта Б.С.В. про порушення його права на захист з вказаних обставин апеляційна інстанція визнала безпідставними.

У справі по обвинуваченню Б.О.О. суд усунув за клопотанням потерпілого захисника підсудного, який на стадії досудового слідства раніше подавав юридичну допомогу потерпілому, і замінив іншим захисником підсудного згідно ст. 47 КПК.

Дані про застосування ст. 63 КПК органом досудового слідства, районними судами м. Києва та Апеляційним судом м. Києва зафіксовані не були.

Таким чином, слід зазначити, що дії норм ст.ст. 61, 61-1, 63 КПК України при реалізації прав потерпілими не можна вважати поширеними.

Кримінально-процесуальне законодавство регламентує процесуальні права потерпілого в суді, забезпечує всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи, винесення судом законного та обгрунтованого рішення. Громадянинові, визнаному потерпілим у справі, має бути забезпечена можливість здійснення в суді прав, наданих йому законом. У чинному кримінально-процесуальному законодавстві чітко регламентовано питання про обов'язкову участь прокурора при попередньому розгляді справи (ст. 240 КПК. Про день досудового розгляду справи повідомляють і інших учасників процесу, однак їхня явка не перешкоджає розгляду справи. На практиці в цій стадії участь потерпілого пов'язана з розглядом заявлених ним клопотань. Для потерпілого особливо важливо, щоб суддя на стадії попереднього розгляду з'ясував такі обставини: чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, чи правильно обрано запобіжний захід до обвинуваченого, про визнання потерпілого цивільним позивачем, якщо позов не був заявлений під час розслідування справи, чи вжито заходів до забезпечення цивільного позову.

Потерпілий на стадії попереднього розгляду справи має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову. За клопотанням потерпілого суд з'ясовує питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено.

На практиці суди рідко викликають потерпілого для участі у попередньому розгляді справи. Як правило, потерпілого викликають у разі надходження його письмового клопотання. Тому він на стадії попереднього розгляду справи участі не бере. Відмова в задоволенні клопотання потерпілого оскарженню не підлягає, але потерпілий має право знову заявити таке клопотання у стадії судового розгляду. Визнавши, що справа може бути призначена до судового розгляду, суд вирішує питання про виклик потерпілого.

У комплексі прав потерпілого істотна роль належить його праву брати участь у судовому розгляді. Суд зобов'язаний вжити всіх заходів аби своєчасно повідомляти потерпілого про час і місце розгляду справи. Ці вимоги закону суди виконують.

Статтею 72 КПК передбачено обов'язок потерпілого з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. Потерпілого після роз'яснення йому прав попереджують про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК за завідомо неправдиві показання. Допит потерпілого допускається за правилами допиту свідків.

За даними, наданими районними судами, органи досудового слідства і суд дотримуються вимог ст.ст. 72, 307, 308 КПК. Проблемних питань з цього приводу на практиці не виникає. Допит неповнолітнього або недієздатного потерпілого завжди проводять у присутності законного представника. Допит неповнолітнього потерпілого віком до 14 років, а за розсудом слідчого і суду - віком до 16 років проводять у присутності педагога.

Як правило, кримінальні справи, в яких беруть участь потерпілі, розглядаються за їх участю. Але є випадки розгляду кримінальних справ у відсутності потерпілого. Навести кількість розглянутих судами кримінальних справ без їхньої участі складно у зв'язку з великою кількістю розглянутих районними судами кримінальних справ. Вивчення практики показало, що підставами такого розгляду є випадки, коли підсудний не оспорює фактичні обставини справи та розмір цивільного позову, у зв'язку з чим суд визнає недоцільним дослідження доказів, які ніким не оспорюються (ч.3 ст. 299 КПК і в даних випадках допит потерпілого не здійснюють; у разі визнання судом причин неявки потерпілого в судове засідання поважними (хвороба, відрядження тощо), суд оголошує показання потерпілого, які він дав під час досудового слідства; в разі надходження до суду заяви, якщо не заперечують учасники процесу, з проханням слухати справу в його відсутність і оголосити його показання на досудовому слідстві, які потерпілий підтримує. У випадках, коли потерпілий не з'явився без поважних причин, районні суди, як правило, застосовують привід відповідно до вимог ч.3 ст. 72 КПК України.

Разом з тим судді висловлюють слушну думку, згідно з якою вимога до потерпілих з боку суду про обов'язкову участь у засіданні суду і давання показань є порушенням прав потерпілого. Ця позиція обгрунтовується тим, що згідно з ч.3 ст. 49 КПК громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Тобто він є учасником процесу, має право відмовитись від давання показань і не несе за це відповідальності, а тому примушувати його давати показання недопустимо. В разі відмови від давання показань, суду належить дослідити його показання, які він дав на досудовому слідстві, проаналізувати їх в сукупності з іншими доказами і залежно від цього вирішити справу. Слід зазначити, що випадків застосування суддями м. Києва ст.ст. 185-3, 185-4 КУпАП за злісне ухилення потерпілого від явки до суду не зафіксовані. На думку автора узагальнення, дії норм ч.3 ст. 72 КПК, ст.ст. 185-3, 185-4 КУпАП суперечать міжнародно-правовим нормам, згідно з якими явка потерпілого до суду є його правом, а не обов'язком і застосування до жертви злочину будь-яких примусових заходів з боку держави неприпустимо.

Відсутні й випадки перебування в провадженні районних судів м. Києва кримінальних справ, порушених за ст. 384 КК за давання завідомо неправдивих показань з боку потерпілих.

Відповідно до вимог ст. 92 КПК, потерпілі і законні представники потерпілих мають право на відшкодування їм витрат по явці за викликом в органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Зазначені виплати провадяться з коштів цих органів. Порядок виплати і розмір сум, що підлягають виплаті, визначаються відповідною інструкцією.

Здебільшого, потерпілими по кримінальних справах, розглянутих судами м. Києва, виступають особи, які проживають в м. Києві і будь-яких ускладнень щодо неявки їх до суду з причин відсутності грошей на проїзд на практиці не було. Якщо іногородні потерпілі в судове засідання не з'явилися з причин відсутності грошей на проїзд і проживання, про що повідомили суд письмовою заявою з проханням слухати справу в відсутність їх, суди визнають причини неявки потерпілих поважною і оголошують їх показання, які вони дали на досудовому слідстві. Проте таку практику не слід визнавати обгрунтованою, оскільки в такому випадку потерпілий позбавлений права при попередньому розгляді справи та в судовому засіданні реально реалізувати свої права, передбачені ст.ст. 88, 240, 267, 268, ч.5 ст. 277 КПК. Зазначені ускладнення виникають, на думку суддів, за таких причин: юридичної необізнаності потерпілих мати такі права, внаслідок формального роз'яснення органом досудового слідства про наявність у потерпілих і законних представників потерпілих прав, передбачених ст. 92 КПК; відсутність оперативного дієвого механізму виплати цих коштів потерпілим. Отже, таке право потерпілі набувають після явки їх до суду і участі в судовому розгляді справи, тобто іногородньому потерпілому треба спочатку використати свої кошти на проїзд і проживання, а потім лише вимагати компенсацію їх. Потерпілі таких коштів не мають. Районні суди свого розрахункового рахунку не мають, рішення суду про відшкодування зазначених сум потерпілим направляється на виконання до іншого компетентного органу, що приводить до затягування процесу одержання грошей, і є ускладненим для іногороднього потерпілого. За таких обставин дія норми ст. 92 КПК на практиці потерпілими і законними представниками потерпілих не реалізовується. Про це свідчить і відсутність надходження таких заяв від потерпілих і законних представників потерпілих до районних судів м. Києва і Апеляційного суду м. Києва за період 2002 року і перше півріччя 2003 року. Тому, на думку суддів, ст. 92 КПК підлягає законодавчому доопрацюванню зі спрощенням механізму одержання потерпілими витрат по явці за викликом до суду.

Щодо випадків відшкодування (ст. 93 КПК) судових витрат при закритті справ у зв'язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим у справах про злочини, зазначені у ч.1 ст. 27 КПК, вивчення практики показало, що в таких випадках потерпілі з такими вимогами до суду не звертаються внаслідок одержання їх в добровільному порядку від обвинуваченого, або в зв'язку з небажанням потерпілого заявляти такі вимоги, що є його правом.

Так, у зв'язку з примиренням сторін закрито на підставі ст.ст. 12, 46 КК, 27 КПК провадження по справі по обвинуваченню П.Г.М. за ч.1 ст. 286 КК, щодо О.Т.В. за ч.1 ст. 296 КК справа закрита на підставі ст. 46 КК, п.2 ч.1 ст. 7-1 КПК, щодо К.С.С. за ч.1 ст. 190 КК справу закрито на підставі ст.ст. 46 КК, ст.8 КПК (Печерський районний суд м.Києва), на підставі ст.ст. 6 КК, 8 КПК закрито справу щодо А.С.В. за ч.1 ст. 190 КК (Дніпровський районний суд м. Києва). По всіх справах вимоги потерпілих про стягнення понесених ними витрат відсутні.

Відповідно до вимог ст. 87-1 КПК учасники судового розгляду мають право вимагати здійснювати повне фіксування судового процесу за допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів. Проте, як показало вивчення практики, ця норма закону потерпілими, цивільними позивачами та їхніми представниками не реалізовується. Причинами цього, на думку суддів, є правова необізнаність їх та формальне роз'яснення їм суддями про наявність у них таких прав. З метою реального і повного захисту потерпілого у кримінальному судочинстві заслуговує думка окремих суддів про доцільність скласти для потерпілого "Пам'ятку", де були б зазначені всі права та обов'язки, якими наділив його законодавець. Цю пам'ятку слід вручати потерпілому одночасно з ознайомленням його з постановою про визнання його потерпілим або вручати копію постанови з переліком прав і обов'язків.

Аналіз вивчення практики застосування органом досудового слідства і судом ст. 52-1 КПК показав, що забезпечення безпеки потерпілого здійснюється по особливо тяжким насильницьким злочинам. Так, органом досудового слідства в ході розслідування кримінальної справи по обвинуваченню К.М.Л., В.А.М., Н.Н.М., Г.О.В., В.Ю.Є. за ст.ст. 189 ч.4, 127 ч.2, 263 ч.1 КК винесено постанову про застосування заходів безпеки до потерпілого. Дані заходи безпеки вжиті в зв'язку з тим, що злочини скоєні організованою групою та заявою потерпілого про погрози його життю з боку знайомих обвинувачених .

По справі відносно В.М.А., С.О.А., Н.С.В., Б.В.М. за ст. 93 п.п. "а", "й", 145 ч.2 ККУ з урахуванням конкретних обставин справи, представлених у матеріалах справи документів, заяви потерпілої про вчинення на неї психологічного тиску і погроз з боку матері підсудного Вітрука, яку визнано свідком по справі, суд застосував заходи безпеки до потерпілої, прийнято рішення про розгляд справи в закритому судовому засіданні. Справу по суті не розглянуто. Разом з тим мати підсудного Вітрука звернулася до районного суду з позовом до потерпілої про захист честі і гідності, стягнення моральної шкоди. Цей позов був прийнятий до розгляду Деснянським районним судом м. Києва. Судді Апеляційного суду м. Києва дотримуються однакової думки про неправильність дій районного суду, який прийняв вищевказаний позов, оскільки постанова про застосування заходів безпеки до потерпілої підлягає оскарженню і ревізуванню тільки в порядку кримінального судочинства, при оскарженні остаточного рішення суду по кримінальній справі. Подача такого позову суперечить вимогам ст. 52-3 КК про нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, є завуальованою формою тиску на потерпілу, яка в такому випадку як відповідач підлягає виклику і допиту в присутності позивача, в даному випадку - в присутності свідка по кримінальній справі. Суддя, до якого надійшов такий позов, повинен був відмовити в його прийнятті або залишити його без розгляду. Прийняття Деснянським районним судом м. Києва до провадження такого позову ускладнює розгляд кримінальної справи по суті Апеляційним судом м. Києва. Питання про порядок розгляду позовів про захист честі і гідності, які пов'язані із застосуванням заходів безпеки у кримінальній справі, потребує додаткового роз'яснення Верховним Судом України.

Змінами, внесеними в Кримінально-процесуальний кодекс України згідно із Законом України від 21.06.2001 року, значно розширено обсяг прав потерпілого на стадії судового розгляду справи. Новелою стало введення норми ч.4 ст. 277 КПК, якою передбачено право потерпілого та його представника підтримувати обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі, в разі зміни прокурором обвинувачення, який передбачає відповідальність за менш тяжкий закон, чи про зменшення обсягу обвинувачення. Ця норма спрямована на захист прав потерпілого. Разом з тим вивчення практики показало, що ця норма ще не знайшла свого повного поширення. Такі випадки є поодинокі. На думку суддів, причиною такого стану є правова необізнаність потерпілих, відсутність у потерпілих коштів для оплати послуг адвоката. Судді дотримуються єдиної думки, згідно з якою з метою забезпечення принципу рівності сторін, у разі бажання потерпілого підтримати раніше пред'явлене обвинувачення, доцільно ввести інститут обов'язкової участі захисника як представника потерпілого, при умові, що потерпілий хоче цього захисту, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.

Так, органом досудового слідства О.А.М., Д.Т.В., Щ.І.І. звинувачувались у вчиненні за попереднім зговором вбивства двох осіб, У.О.О. - у пособництві цього злочину. В судовому засіданні прокурор змінив обвинувачення на нове, вважаючи, що Р.О.О. приховував особливо тяжкий злочин. Потерпілі Г.Н.М. і З.Н.В. підтримали обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі, за яким суд і засудив винних. Ухвалою Верховного Суду України вирок суду змінено, дії У. О.О. перекваліфіковано зі ст. 19 ч.6, 93 п.п."г", "і" КК України 1960 року на ст. 396 ч.1 КК України 2001 року.

По справі відносно К.Б.П. і К.С.І. за ст. 166 ч.2 КК прокурор у судовому засіданні відмовився від підтримання обвинувачення. Судовий розгляд було продовжено, оскільки потерпілі М.С.І. і М.М.П. підтримали пред'явлене обвинувачення. Суд по справі постановив обвинувальний вирок.

Залежно від обставин справи, відповідно до п.п.1, 2 ст. 6 КПК, кримінальна справа закривається за відсутністю події злочину чи відсутністю в діянні складу злочину. За цими підставами згідно зі ст.ст. 109, 213, 229, 244, 248, 376, 400-1, 400-4 КПК у межах своїх повноважень кримінальну справу мають право закрити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя першої інстанції при попередньому розгляді справи, суд апеляційної, касаційної та виключної інстанції. Також відповідно до ст. 282 КПК суд першої інстанції під час судового розгляду може закрити кримінальну справу за відсутністю події злочину чи складу злочину лише в тому разі, коли прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не хоче скористатися правом, передбаченим ст. 267 КПК. Суд сам, за своєю ініціативою, ініціативою підсудного чи його захисника у процесі судового розгляду не має права на закриття справи із зазначених підстав. У таких випадках суд постановляє виправдувальний вирок.

Закриття справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину передбачено п.2 ст. 213 КПК, є третьою реабілітуючою обставиною. Згідно з чинним КПК, за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину кримінальну справу мають право закрити лише слідчий (ст.ст. 213, 214 КПК), прокурор (п.3 ч.1 ст. 229 КПК) та суд у судовому засіданні (ст. 282 КПК. Всі інші обставини, передбачені ст. 6 КПК (крім передбачених п.п. 9-11 ч.1 ст. 6 КПК, які не можна вважати ні реабілітуючими, ні нереабілітуючими), а також обставини закриття кримінальних справ, вказаних у ст.ст. 7 - 11-1 КПК, є нереабілітуючими обставинами, рішення по яких приймає суд за підставі вмотивованої постанови слідчого, погодженої з прокурором. Такими обставинами визначено: у зв'язку з дієвим каяттям, з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому ст. 447 КПК, з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації, із закінченням строків давності.

Закриття справи за реабілітуючими обставинами здійснюється органом дізнання (за винятком п.2 ст. 213 КПК), слідчим, прокурором, які після всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи і оцінки всіх зібраних і перевірених доказів у сукупності їх приймають таке рішення. Чинний КПК закриття справ на даній стадії з реабілітуючих підстав не передбачив обов'язкове з'ясування думки потерпілого. На думку суддів, законодавець виходив з того, що потерпілий не є фахівцем у галузі юриспруденції та немає належних правових знань. Права потерпілого в цих випадках не порушуються, оскільки потерпілий та його представник не позбавлений можливості оскаржити постанову органу досудового слідства про закриття справи до суду в порядку, передбаченому ст.ст. 236-5, 236-6 КПК.

Відповідно до вимог ст. 12 КПК при вирішенні питання про закриття кримінальної справи до ст.ст. 7, 7-1, 7-2, 7-3, 8, 9, 10, 11-1 КПК, суд зобов'язаний з'ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника шляхом обов'язкового направлення або вручення потерпілому копії відповідної постанови. Потерпілий та його представник можуть оскаржити рішення про закриття справи в апеляційному порядку. Є непоодинокі випадки, коли районні суди повертають кримінальні справи прокуророві на дооформлення, оскільки в порушення вимог ст. 7-1 КПК потерпілі та їхні представники не ознайомлені з постановою про направлення справи до суду для її закриття по нереабілітуючим обставинам. Потерпілим лише направлено повідомлення про направлення справи до суду, в той час, як, згідно із зазначеною статтею, потерпілого або його законного представника повинні ознайомити з названою постановою, а в разі їх вимоги - з усіма матеріалами справи, що не було зроблено.

Згідно з ч.1 ст. 27 КПК України, справи цієї категорії підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим. Практика свідчить, що майже п'яту частину справ цієї категорії суди закривають за примиренням (Дарницький районний суд м. Києва). Зауважень така практика не викликає, оскільки рішення виносяться з урахуванням думки потерпілого.

Слід зазначити, що думку потерпілого у більшості випадків суди заслуховують і враховують.

Проте на практиці трапляються випадки, коли суди належним чином не враховують заперечення потерпілого проти закриття кримінальної справи, не перевіряють обгрунтованість їх у сукупності із зібраними по справі доказами. У таких випадках право потерпілого на судовий захист не забезпечується.

Так, постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 18.03.2002 р. П.Л.В., якого обвинувачували за ст. 222 ч.1 КК, звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Справу розглянуто у відсутності потерпілого. В апеляції представник потерпілого посилався на те, що П.Л.В. вчинив шахрайство з фінансовими ресурсами в сумі 1400000 грн., що завдало АКБ великої матеріальної шкоди, і в його діях вбачається склад злочину, передбачений ч.2 ст. 222 КК. Ухвалою апеляційної інстанції від 29.05.2002 р. апеляцію задоволено, постанову суду скасовано з направленням справи прокуророві на додаткове розслідування.

Постановою слідчого від 27.06.2002 р. за відсутністю складу злочину було закрито кримінальну справу, порушену по факту ДТП, внаслідок якої малолітній Т.М.О. отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження. Постановою суду скаргу законного представника потерпілого Т.О.В. на рішення слідчого залишено без задоволення. Апеляційна інстанція, задовольнивши апеляцію законного представника потерпілого, скасувала прийняті рішення, вказавши на неповноту досудового слідства, наявність суперечностей по справі, які не усунуто. При розгляді справи суд першої інстанції не звернув увагу на те, що потерпілий заперечував дані, викладені в акті судово-медичної експертизи, не перевірив достовірності таких даних та їх узгодженість з іншими матеріалами справи, зокрема, з документами про тривалість лікування потерпілого.

Апеляційною інстанцією скасовано постанову Святошинського районного суду від 6.06.2002 р. про закриття кримінальної справи відносно С.П.М. на підставі п.2 КПК, ст. 5 КК 2001 року. Справу направлено на додаткове розслідування. С.П.М. обвинувачували у вчиненні ДТП, внаслідок якої неповнолітньому Г.М.Р. заподіяно легкі тілесні ушкодження, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ст. 215 ч. 1 КК 1960 року. Заперечуючи проти закриття справи, законний представник неповнолітнього потерпілого, зазначив, що внаслідок ДТП дитина стала інвалідом 3-ї групи, має додаткові медичні документи про перебування дитини на лікування, які не були предметом експертного дослідження, просив справу направити на додаткове розслідування. Помилку суду першої інстанції виправив апеляційний суд.

З аналогічних мотивів Апеляційний суд скасував постанову суду про закриття кримінальної справи відносно В.О.П. за ст. 122 ч.1 КК. Справу розглянуто у відсутності потерпілого, який не був повідомлений про час розгляду подання про застосування до В.О.П. амністії і фактично був позбавлений можливості подати відповідні медичні документи (Печерський районний суд м. Києва).

Апеляційний суд задовольнив апеляцію потерпілого і скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва про закриття кримінальної справи на підставі ст. 7, 7-1, 28. ч.4 КПК, ст. 48 КК відносно Науменка В.П., якого обвинувачували за ст. 125 ч.2 КК, оскільки суд належним чином не перевірив доводи потерпілого про спричинення йому Науменком більш тяжких тілесних ушкоджень.

Як вказують статистичні дані, близько 80% загальної кількості оскаржуваних потерпілими постанов стосуються постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки відмова в порушенні кримінальної справи утруднює або унеможливлює жертві злочину в подальшому звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів, відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

Так, згідно з наданими районними судами статистичними даними, в 2002 році та у першій половині 2003 року до районних судів надійшло 259 скарг на постанови слідчих органів про відмову в порушенні кримінальної справи, з них 72 скарги задоволені з направленням матеріалів прокурору для додаткової перевірки, відмовлено - 81, залишено без розгляду 38 скарг, 5 скарг направлено за підсудністю.

Основною причиною залишення скарг осіб, які постраждали від злочину, є те, що скаржники оскаржують постанови слідчих органів про відмову в порушенні кримінальної справи, хоча в цих випадках постанови не виносилися, а особам повідомляли про відмову в порушенні справи лише листом, що не є процесуальним документом, який підлягає оскарженню.

За період, що перевірявся до районних судів надійшло 33 скарги на постанови про закриття кримінальної справи, з них задоволено 12 скарг, відмовлено - 11.

Чинним КПК, зокрема ст. 251 КПК передбачені особливості досудового розгляду в справах, які порушуються за скаргою потерпілого. Законодавець зобов'язав потерпілого звернутися до суду зі скаргою, яка повинна відповідати вимогам, встановленим щодо обвинувального висновку (статті 223 і 224 КПК). Ці вимоги законодавця спрямовані на те, щоб усі звернення до суду були юридично грамотними, конкретними і обгрунтованими.

Зазвичай потерпілі юридично необізнані, коштів для оплати юридичних послуг адвоката не мають, що утруднює або унеможливлює звернення потерпілих до суду згідно ст. 27 КПК України. Право потерпілих на судовий захист у цих випадках не гарантоване. Наприклад, у 2002 році до Солом'янського районного суду м. Києва надійшло 23 скарги в порядку ст. 27 КПК України, з яких 18 скарг залишено без розгляду і повернуто особам, які постраждали від злочину; у першому півріччі 2003 року до суду надійшло 22 скарги, з яких 17 скарг залишено без розгляду і повернуто особам з підстав, що скарги не відповідають вимогам ст.ст. 223, 224 КПК. Згідно з вимогами ст. 347 КПК, постанови про залишення скарги без розгляду апеляційному оскарженню не підлягають. За таких обставин права і законні інтереси особи, яка постраждала від злочину і згідно ч.1 ст. 27 КПК бажає звернутися за судовим захистом, здебільшого не знаходять свого вирішення, що суперечить ст. 55 Конституції України.

Судді висловлюють міркування, що згідно з принципом рівності громадян перед законом, захист усіх осіб, які постраждали від злочинів, у тому числі й потерпілих за скаргами приватного обвинувачення, мають здійснювати органи внутрішніх справ і прокуратура. Це узгоджується з іншою позицією суддів про те, що суд наділений не властивою йому функцією: порушувати по цій категорії справ кримінальну справу, формулювати фабулу звинувачення, збирати докази, яким потім давати юридичну оцінку, приймати кінцеве рішення щодо доведеності вини особи. Законодавець Законом України від 21.06.2001 р. переклав з суду на прокурора обов'язок порушувати кримінальну справу за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, залишивши цей обов'язок суду лише по справах приватного обвинувачення, що суперечить засадам судочинства. Тому ці питання потребують правового врегулювання.

Глава 35 КПК передбачає порядок здійснення провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Існують особливості реалізації прав потерпілого за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Статтею 425 КПК встановлено порядок провадження у справах про злочини, передбачені ч.1 ст. 133, ст. 164, ч.1 ст. 185, ч.1 ст. 186, ч.1 ст. 188, ч.1 ст. 190, ч.1 ст. 194, ч.1 ст. 202, ч.1 ст. 203, ч.1 ст. 205, ч.1 ст. 212, ч.1 ст. 213, ч.1 ст. 225, ч.1 ст. 226, ч.1 ст. 245, ст.ст. 246, 247, ч.1 ст. 248, 41 ст. 249, ст. 250, ч.1 ст. 296, ст. 395 КК визначається загальними правилами цього Кодексу окрім винятків, встановлених статтями цієї глави.

Стаття 426 КПК регулює порядок надіслання матеріалів до суду. Згідно з цією нормою у справах про злочини, перелічені в ст. 425 КПК, органи дізнання не пізніше як у 10-денний строк (цей строк може бути продовжено прокурором, але не більше як до 20-ти днів) встановлюють обставини злочину і особу правопорушника, одержують пояснення від правопорушника, очевидців та інших осіб, збирають матеріали, що характеризують правопорушника та інші матеріали, які мають значення для розгляду справи в суді. Про обставини вчиненого злочину складається протокол. Після чого всі матеріали пред'являють правопорушникові для ознайомлення, про що робиться відповідна відмітка в протоколі, яка засвідчується підписом правопорушника. Протокол разом з матеріалами надсилається прокуророві.

Прокурор згідно зі ст. 430 КПК, визнавши матеріали про вищевказані злочини достатніми для розгляду в судовому засіданні, виносить постанову про порушення кримінальної справи, складає обвинувальний висновок і направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства, а в разі відсутності підстав - відмовляє в порушенні кримінальної справи.

Наведені норми глави 35 КПК не містять якихось посилань на права заявника. Особу, яка потерпіла від злочину, не знайомлять із зібраними матеріалами, не з'ясовують наявність у неї вимог майнового і морального характеру, наявність клопотань щодо витребування інших доказів, не направляють йому копію обвинувального висновку прокурора (в разі порушення ним справи). І взагалі законом не передбачено повідомляти цю особу про направлення матеріалів до суду. В КПК чітко не зазначено, хто повинен прийняти рішення про визнання особи потерпілим і цивільним позивачем, ефективно застосовувати заходи по забезпеченню можливого цивільного позову: прокурор, який порушив справу і склав обвинувальний висновок, чи суддя при попередньому розгляді справи. Судді вважають, що протокольна форма провадження обмежує законні інтереси учасників процесу, особливо осіб, які потерпіли від злочину, тобто заявників. Оскільки при протокольній формі досудової підготовки матеріалів порушуються права правопорушника і заявника на забезпечення повного і реального захисту своїх прав і законних інтересів, то при таких обставинах введення цієї форми з метою розвантаження слідчих, на думку автора узагальнення, себе не виправдовує. Протокольна форма підготовки матеріалів потребує законодавчого удосконалення.