Обговоривши матеріали узагальнення судової практики, Пленум відмічає, що суди України в основному правильно застосовують законодавство, що регламентує призначення мір кримінального покарання.

Разом з тим в діяльності судів в цьому питанні все ще мають місце істотні недоліки.

Не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше були судимі, а також особливо небезпечним рецидивістам необгрунтовано призначаються м'які міри покарання. Мають місце факти неправильного застосування ст.44 КК України.

Допускаються помилки при застосуванні статей 25-1 і 46-1 КК України. Зокрема, ці норми безпідставно застосовуються до осіб, які вказані в ч.3 ст.25-1 КК України, або питання про їх застосування вирішується без належного врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, тяжкості наслідків, що настали, і даних про особу винного.

Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства.

Окремі суди всупереч вимогам ст.334 КПК України не мотивують призначення покарання у вигляді позбавлення волі, коли санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі.

Не завжди обговорюється питання про можливість застосування умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, відстрочки виконання вироку і штрафу, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупністю злочинів і вироків.

Призначаючи покарання за правилами ст.42 КК України, суди не завжди враховують, що вчинення особою декількох злочинів свідчить про її підвищену суспільну небезпечність, і не у всіх необхідних випадках застосовують повне або часткове складання покарань, призначених за окремі злочини.

При призначенні покарання за кількома вироками окремі суди недостатньо враховували тяжкість раніше і знову вчиненого злочинів, дані про особу винного і обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Мають місце й інші помилки при призначенні покарання за правилами статей 42 і 43 КК України.

Інколи, призначаючи покарання, суди враховують обтяжуючі відповідальність обставини, які не передбачені законом.

В окремих випадках суди ще недооцінюють значення додаткових мір покарання, а при їх призначенні допускають істотні помилки.

Суди касаційної та наглядної інстанцій не завжди своєчасно виправляють помилки, які допускають суди першої інстанції при призначенні кримінального покарання.

Пленум Верховного Суду України

1. Зобов'язати суди усунути указані недоліки в практиці призначення мір кримінального покарання. Відповідно до ст.39 КК України суди повинні забезпечити суворо індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Винним, які вчинили тяжкі злочини, особливо такі, як розкрадання державного або громадського майна у великих та особливо великих розмірах, одержання хабара, посередництво в хабарництві або дача хабара за обтяжуючих обставин, спекуляція за обтяжуючих обставин, розбій, умисні тяжкі тілесні ушкодження, а також особам, раніше судимим і вперто не бажаючий залучатися до чесного трудового життя, керівникам, організаторам і активним учасникам організованих злочинних угруповань повинні призначатись передбачені законом суворі міри покарання.

Разом з тим, щодо осіб, які вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства, потрібно ширше використовувати надані законом можливості для призначення покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

2. Вирішуючи питання про вид і розмір покарання в кожному конкретному випадку, суд повинен визначати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, виходячи із сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотивів, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину та ін.).

Враховуючи, що дані про особу підсудного мають істотне значення для визначення виду і розміру покарання, суди повинні всебічно, повно і об'єктивно їх досліджувати. Зокрема, необхідно виявляти ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінку на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості. Всі указані обставини повинні бути досліджені і оцінені судом.

При відсутності у справі даних, що достатньо повно характеризують підсудного, або коли ці обставини недостатньо повно досліджені на попередньому слідстві, суд повинен усунути ці прогалини.

Якщо ж в умовах судового розгляду зробити це неможливо, то справу належить повернути на додаткове розслідування.

В мотивувальній частині вироку суд не може посилатися на обтяжуючі відповідальність обставини, які не передбачені ст.41 КК України (наприклад, невизнання підсудним своєї вини, нерозкаяння, несприяння розкриттю злочину, невідшкодування заподіяної шкоди, відсутність обставин, що пом'якшують відповідальність, і та ін.).

Недопустимо додатково враховувати при призначенні покарання пом'якшуючі чи обтяжуючі обставини, що містяться в диспозиції статті Особливої частини кримінального закону, як ознаки злочину.

3. Судам необхідно мати на увазі, що призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, можливе лише за наявності виняткових обставин справи в сукупності з даними про особу винного.

Суд не може допустити таке пом'якшення покарання без встановлення по справі і наведення у вироку конкретних підстав застосування ст.44 КК України, а у випадках прийняття такого рішення має вказати у вироку, які саме обставини він визнає винятковими і які дані про особу підсудного він бере до уваги.

4. Звернути увагу судів на те, що відповідно до вимог статей 25-1 і 46-1 КК України за наявності передбачених законом підстав суди мають обговорювати питання про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці або застосування відстрочки виконання вироку і мотивувати своє рішення, як того вимагає ст.334 КПК України. Разом з тим суди не повинні застосовувати умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці або відстрочку виконання вироку, якщо з урахуванням обставин справи і особи винного можливе умовне засудження (ст.45 КК України) або покарання, не пов'язані з позбавленням волі (виправні роботи, штраф).

Судам необхідно виключити помилки, пов'язані з застосуванням ст.25-1 КК України до осіб, указаних в ч.3 ст.25-1 КК України та ст.46-1 КК України до осіб, указаних у пунктах 1 і 2 ч.3 ст.25-1 КК України.

Особам, відносно яких є формальні підстави для застосування статей 25-1 і 46-1 КК України, але виправлення яких неможливе без ізоляції від суспільства, суди відповідно до вимог закону повинні призначати покарання у вигляді позбавлення волі з наведенням відповідних мотивів прийнятого рішення.

5. Указати судам на необхідність неухильного виконання вимог ст.334 КПК України про те, що в мотивувальній частині вироку повинні бути вказані обставини як пом'якшуючі, так і обтяжуючі відповідальність, мотиви призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі; мотиви застосування умовного засудження, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин.

6. Судам необхідно мати на увазі, що суворе додержання вимог статей 42 та 43 КК України є однією з важливих умов виконання принципу індивідуалізації покарання особам, винним у вчиненні кількох злочинів, або які вчинили новий злочин після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання.

7. Правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються, коли особа, визнана винною у вчиненні двох або більше злочинів, ні за один з яких її не було засуджено, а також коли після винесення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення вироку по першій справі.

Призначення покарання за кількома вироками застосовується, коли особа уже засуджена і після проголошення вироку, але до повного відбуття основного і додаткового покарання вчинила новий злочин.

Вимоги ст.43 КК України застосовуються і тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили.

8. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, суд в силу ст.42 КК України та ч.1 ст.335 КПК України повинен спочатку призначити і вказати в резолютивній частині вироку вид і розмір основного і додаткового покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити міру покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Додаткові покарання, в тому числі й передбачені статтями 31 і 38 КК України, не можуть бути визначені тільки за сукупністю злочинів, якщо вони не призначені ні за жоден із злочинів, що входять у сукупність.

9. Принцип повного або часткового складання покарань за сукупністю злочинів може застосовуватись як у випадках призначення однорідних, так і різних видів покарань за окремі злочини. При цьому судам слід керуватися правилами заміни покарань, передбаченими ч.3 ст.43 КК України.

Остаточне покарання повинно бути визначене по найбільш суворому виду і в межах санкцій тієї статті, яка передбачає більш суворе покарання.

Якщо за злочини, які входять в сукупність, призначені покарання різних видів, які не підлягають заміні, суд може або застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, або визначити кожне з них до самостійного виконання.

Призначивши за найбільш суворим законом, який передбачає відповідальність за злочин, що входить в сукупність, максимальне покарання, а за інші злочини покарання, які не підлягають заміні, у тому числі і штраф в якості основного покарання, суд при визначенні остаточної міри покарання зобов'язаний застосувати принцип поглинення покарань.

10. Визначаючи покарання за правилами ч.3 ст.42 КК України, судам треба мати на увазі, що остаточне покарання за сукупністю злочинів не може бути нижче покарання, призначеного за першим вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити із розміру всього покарання, призначеного за першим вироком, а не з його невідбутої частини.