Національний банк України за результатами узагальнення матеріалів перевірки банків з питань фінансового моніторингу виявив деякі недоліки, які призводять до підвищення ризику використання банків з метою легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, та в окремих випадках свідчать про недоліки внутрішньобанківської системи управління ризиком.

Оскільки ринкові умови і внутрішні структури банків є різними, немає єдиної системи управління ризиками, прийнятної для всіх банків. Кожен банк розробляє власну систему управління ризиками, відповідно до своїх потреб і обставин.

Національний банк України під час розроблення Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.05.2003 N 189 (далі - Положення N 189), урахував окремі елементи оцінки ризику, надавши банкам змогу самостійно приймати рішення про доцільність ведення анкет стосовно категорії клієнтів, які проводять операції на незначні суми та операції з низьким ризиком їх використання з метою легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Однак, як свідчать результати перевірок, окремі банки під час проведення операцій на досить значні суми (у тому числі валютно-обмінні операції), незважаючи на вимоги пункту 3.1 Положення 189, не ведуть анкети клієнта.

Ураховуючи те, що перелік послуг, які банки надають клієнтам, установлюється кожним банком індивідуально, згідно з пунктом 2.3 Положення N 189 банкам надається змога самостійно визначати додаткові ознаки фінансових операцій, які становлять підвищений ризик, відповідно до специфіки та напрямів їх діяльності. На жаль, окремі банки формально підходять до визначення таких ознак, що не завжди дає змогу своєчасно виявити нетипові операції та призводить до підвищення юридичного ризику і ризику репутації.

Крім того, відповідно до пункту 3.1 Положення N 189 банки зобов'язані здійснювати аналіз фінансових операцій за всіма відкритими рахунками в банку щодо їх відповідності фінансовому стану та суті діяльності клієнта. Проте вимога цього пункту в деяких випадках виконується не за всіма рахунками, унаслідок чого банки не мають змоги проводити адекватний аналіз та оцінку всіх операцій, і система управління ризиками є неефективною.

Зазначені вище проблеми мають місце через відсутність належного контролю з боку керівників банків за виконанням підлеглими працівниками своїх функціональних обов'язків, низький рівень підготовки персоналу з питань запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансування тероризму, безвідповідальне ставлення окремих працівників до виконання своїх посадових обов'язків і неадекватну систему управління ризиками.

З урахуванням викладеного вище, відповідно до підпункту 5 пункту I статті 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон про банки) Національний банк України вважає за необхідне рекомендувати таке:

Що стосується визначення терміну "незначні суми".

З метою недопущення неоднозначного тлумачення терміну"незначні суми" кожна банківська установа, беручи до уваги характер здійснюваних нею операцій, їх структуру та обсяги, самостійно визначає граничний рівень незначних сум, однак, на нашу думку, ця сума не має перевищувати 50000 гривень - максимально дозволену суму для здійснення операцій з готівкою без проведення ідентифікації клієнта (частина третя статті 64 Закону про банки).

Що стосується оцінки фінансового стану та аналізу фінансових операцій клієнтів банку.

Стаття 6 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" установлює вимоги до банку як суб'єкта первинного фінансового моніторингу на підставі наданих оригіналів або належним чином завірених копій документів ідентифікувати осіб, які здійснюють фінансові операції, що згідно з цим законом підлягають фінансовому моніторингу.

Згідно з вимогами статті 64 Закону про банки банк зобов'язаний ідентифікувати відповідно до законодавства своїх клієнтів. Клієнти зобов'язані надати документи і відомості необхідні для з'ясування їх особи, суті діяльності, фінансового стану.

Під фінансовим станом слід розуміти сукупність показників, що відображають наявність, розміщення і використання ресурсів клієнта банку, а також його реальні й потенційні фінансові можливості.

Також нормами цієї статті встановлено, що банк має право збирати інформацію для вжиття заходів, достатніх, на його думку, для підтвердження особи клієнта та для забезпечення спроможності виконувати правила та програми внутрішнього фінансового моніторингу.

Національний банк України з метою належного виконання банками вимог законодавства щодо визначення фінансового стану клієнта рекомендує на етапі встановлення ділових стосунків з клієнтами (за результатами ідентифікації та за інформацією, наданою клієнтами на вимогу банку) здійснити попередню класифікацію клієнтів за критеріями, які слід визначити у внутрішніх нормативних документах.

Банк повинен самостійно розробити внутрішні процедури оцінки фінансового стану клієнта, які затверджуються органом управління банку. Це може бути окремий документ чи розділ (глава) Правил внутрішнього фінансового моніторингу або відповідної Програми здійснення фінансового моніторингу. Внутрішні процедури повинні забезпечувати належний рівень оцінки і контролю за фінансовим станом клієнта та відповідати специфіці й обсягам здійснюваних клієнтом операцій.

Зокрема, рекомендуємо банкам установити для певних категорій клієнтів окремі показники, які сприятимуть максимально ефективному визначенню фінансового стану клієнтів, що дасть змогу мінімізувати ризик використання клієнтом своїх рахунків з метою легалізації (відмивання) коштів, отриманих злочинним шляхом.

Внутрішні процедури банку щодо оцінки фінансового стану клієнта мають забезпечувати визначення реального фінансового стану клієнта та свідчити про його фінансові можливості, які можуть бути:

достатніми для проведення операцій, що здійснюються банком за дорученням, або на користь клієнта, або

недостатніми і можуть свідчити про неспроможність проводити фінансові операції за рахунок власних ліквідних активів.

Крім того, увага банку до такого клієнта має зростати зі збільшенням сум здійснюваних ним фінансових операцій та періодичності їх проведення.

Для здійснення зазначеної вище оцінки банк може використовувати такі джерела інформації:

дані, отримані банком внаслідок письмового опитування клієнта банку;

квартальну фінансову звітність клієнта - юридичної особи та фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, складену відповідно до вимог законодавства та отриману банком безпосередньо від клієнта;

дані щодо руху коштів за рахунками клієнта, відкритими в банку;

фінансову звітність клієнта - юридичної особи, опубліковану в засобах масової інформації відповідно до вимог законодавства;

фінансову звітність клієнта та інформацію щодо його фінансового стану, отриману зі спеціалізованих веб-сайтів у мережі Інтернет;

фінансову інформацію, отриману від третіх осіб (спеціалізованих компаній);

інформацію, отриману від державних органів.

Національний банк України вважає ризиковою практику, коли окремі банки для проведення оцінки фінансового стану обмежуються лише використанням даних щодо оборотів за рахунками клієнта за попередній період, оскільки в такому випадку банк не володіє інформацією про ліквідні активи клієнта та не в змозі здійснити оцінку відповідності обсягів проведених операцій наявним у клієнта ліквідним активам. За таких обставин клієнт може проводити операції за рахунок коштів третіх осіб, які не ідентифіковані банком, що свідчить про підвищення ризику використання банку з метою легалізації коштів.