У порядку інформації доводяться до відома відповіді Вищого Арбітражного Суду України на запити щодо застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів.

1. При розгляді справ, пов'язаних з банкрутством, виникли питання щодо участі фізичних осіб у цих справах; накладення арешту на майно боржника - товариства з обмеженою відповідальністю.

На порушені питання Вищий Арбітражний Суд України повідомив таке.

1.1. Законом України "Про банкрутство" визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом віднесено виключно до компетенції арбітражного суду. Кредитором, за чиєю заявою може порушуватись справа про банкрутство, названий закон визнає як юридичну, так і фізичну особу, яка має підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. Отже за такої умови громадянин може брати участь у процесі як кредитор незалежно від того, чи справу порушено за його заявою, чи він вступає до неї з підстав, передбачених статтею 10 Закону України "Про банкрутство".

1.2. Вирішуючи питання про застосування до боржника-товариства з обмеженою відповідальністю заходів забезпечення майнових вимог кредиторів, слід виходити з того, що відповідно до статті 18 Закону України "Про банкрутство" стягнення (а отже і арешт) може бути звернене на все майно банкрута, яке належить йому на праві власності. Товариству з обмеженою відповідальністю на праві власності належить майно, перелік якого зазначений у статті 12 Закону України "Про господарські товариства".

Отже за необхідності накладення арешту на майно боржника-товариства з обмеженою відповідальністю слід враховувати, що учасники його несуть відповідальність тільки в межах їх вкладів (стаття 50 Закону України "Про господарські товариства"), а не особистим майном.

2. На запитання, чи є відділ, управління або інший виконавчий орган ради юридичними особами, Вищий арбітражний суд України повідомив таке.

З метою вирішення наведеного питання арбітражному суду слід витребувати від відповідного відділу (управління, іншого виконавчого органу) належним чином затверджене положення (див. статтю 54 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"), в якому має міститися й припис щодо правового статусу цього структурного підрозділу. У разі невизначеності такого статусу в положенні про відділ, управління чи інший виконавчий орган ради необхідно керуватися статтями 1 і 21 Арбітражного процесуального Кодексу України (далі - АПК).

3. У зв'язку з затвердженням Укрзалізницею підвищуючого коефіцієнту до тарифів на вантажні перевезення і пов'язані з ними послуги виникло питання щодо правомірності вимог залізниці підвищити орендну плату за користування вільними ділянками землі у смузі відводу для складування вантажів підприємств і організацій тощо, на яке Вищим Арбітражним Судом України дано таку відповідь.

Згідно зі статтею 36 Земельного кодексу України та статтею 18 Закону України "Про плату за землю" орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін в договорі оренди. Таким чином законодавство України регулює усі питання, пов'язані з орендною платою за землю для будь-яких землекористувачів, не виключаючи залізниць.

На підставі постанови Верховної Ради України від 12.09.91 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" у арбітражного суду немає правових підстав для застосування статті 13 Статуту залізниць, якою встановлення ставок плати за землю віднесене до компетенції Міністерства шляхів сполучення (в Україні - Мінтрансу).