Другий сенат Конституційного Суду України у складі:

Головатий Сергій Петрович (голова засідання, доповідач),

Городовенко Віктор Валентинович,

Лемак Василь Васильович,

Мойсик Володимир Романович,

Первомайський Олег Олексійович,

Сліденко Ігор Дмитрович,

Юровська Галина Валентинівна,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" щодо відповідності Конституції України (конституційності) припису першого речення частини першої статті 1050 Цивільного кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Головатого С.П. та дослідивши матеріали справи, зокрема позиції, що їх висловили Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України,

Національний банк України, Донецький національний університет імені Василя Стуса, Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний університет "Одеська юридична академія", Державний вищий навчальний заклад "Ужгородський національний університет", Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, а також науковці: Васильєва Валентина Антонівна - директорка Навчально-наукового юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, докторка юридичних наук, професорка, членкиня Науково-консультативної ради Конституційного Суду України; Кузнєцова Наталія Семенівна - віцепрезидент Національної академії правових наук України, докторка юридичних наук, професорка, академік Національної академії правових наук України, членкиня Науково-консультативної ради Конституційного Суду України; Посполітак Володимир Володимирович - завідувач кафедри гуманітарного розвитку Приватного вищого навчального закладу "Міжнародний інститут менеджменту (МІМ-Київ)", кандидат юридичних наук, доцент; Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна - професорка кафедри цивільного права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, докторка юридичних наук, професорка, член-кореспондент Національної академії правових наук України, членкиня Науково-консультативної ради Конституційного Суду України; Яроцький Віталій Леонідович - завідувач кафедри цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, член Науково-консультативної ради Конституційного Суду України, Конституційний Суд України

1. Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - Банк) звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) припис першого речення частини першої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - Кодекс), згідно з яким "якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу".

Банк просить перевірити оспорюваний припис статті 1050 Кодексу на відповідність приписам частин першої, другої статті 8, частини четвертої статті 13, частини першої статті 19, частин першої, другої, четвертої статті 41, частини першої статті 42 Конституції України.

2. Зі змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів убачається таке.

2.1. Між Банком та Приватним підприємством "Спецзовнішкомплект" (далі - Позичальник) укладено Договір кредитної лінії від 7 жовтня 2011 року № 5 (а також п'ять додаткових договорів до нього) (далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого Банк надав Позичальникові на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії з максимальним визначеним лімітом кредитування в розмірі 37 500 000,00 грн.

Пункт 2.2 Кредитного договору визначає, що кредит надається у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії окремими частинами (траншами) з остаточним терміном повернення не пізніше 6 жовтня 2015 року.

Відповідно до підпункту 2.7.1 пункту 2.7 Кредитного договору проценти за користування кредитом Банк розраховує на основі таких процентних ставок: за частиною заборгованості в євро - 12 процентів річних; за частиною заборгованості в гривнях - 17 процентів річних, які можуть бути встановлені в іншому розмірі в порядку, визначеному Кредитним договором.

Згідно з підпунктом 2.7.2 пункту 2.7 Кредитного договору проценти нараховуються з першого для видачі кредиту та до повного погашення заборгованості за Кредитним договором.

2.2. Між Банком, Позичальником та Товариством з обмеженою відповідальністю спільним українсько-польським підприємством "Аи.Ті.Джі-Інвест" (далі Поручитель) укладено Договір поруки від 29 листопада 2011 року № 2 (далі - Договір поруки), відповідно до пункту 1.1 якого Поручитель зобов'язався відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання Позичальником зобов'язань за Кредитним договором, а також додатковими договорами до Кредитного договору, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому.

2.3. Із огляду на невиконання Позичальником умов Кредитного договору Банк у визначеному Кредитним договором порядку достроково, до настання строку повернення кредиту, звернувся до Позичальника з вимогою про повернення кредиту (включно з основною сумою боргу, нарахованими процентами за користування кредитом). Із такою ж вимогою відповідно до умов Договору поруки Банк звернувся до Поручителя.

Ні Позичальник, ні Поручитель вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату процентів за його користування не виконали, тому Банк неодноразово звертався до суду з позовами про стягнення як із Позичальника, так і з Поручителя заборгованості за Кредитним договором.

Так, у межах провадження у справі про банкрутство Поручителя Банк заявляв грошові вимоги до Поручителя, зокрема, на загальну суму 15 866 744,26 грн, основну частину яких - 12 335 498,55 грн - становила заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами, що їх нараховано за період від дати порушення провадження у справі про банкрутство Поручителя по день визнання Поручителя банкрутом.

Господарський суд Кіровоградської області ухвалою від 16 жовтня 2018 року відхилив грошові вимоги Банку до Поручителя на суму 15 866 744,26 грн.

Центральний апеляційний господарський суд постановою від 31 січня 2019 року ухвалу Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року залишив без змін, а апеляційну скаргу Банку - без задоволення.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 4 лютого 2020 року (далі - Постанова), яка є остаточним судовим рішенням у справі Банку, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін, а касаційну скаргу Банку - без задоволення.

Велика Палата Верховного Суду, застосувавши приписи частини другої статті 625, частини першої статті 1048, першого речення частини першої статті 1050 Кодексу, вказала в Постанові, зокрема, таке: "Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання".

2.4. Банк зазначає, що "як на момент укладення кредитного договору, так і під час його виконання, мав легітимні очікування на отримання відсотків за користування кредитними коштами до дня повернення кредиту. При цьому, такі легітимні очікування, не ставились в залежність від добросовісності поведінки позичальника (вчасного чи невчасного повернення кредиту). Банк укладаючи кредитний договір з позичальником, розраховував на отримання процентів до моменту зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок, а в разі прострочення на отримання процентів за кредитом та грошових сум, передбачених ст. 625 Цивільного кодексу України".

Банк, аналізуючи приписи статей 8, 41 Конституції України, Кодексу, Закону України "Про банки і банківську діяльність", ураховуючи юридичні позиції Конституційного Суду України, практику Європейського суду з прав людини щодо тлумачення поняття "майно" в розумінні припису статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), вважає, що "легітимні очікування на отримання процентів за кредитом є аспектом права власності, набутого у відповідності до закону та захист якого гарантується Конституцією України (ст. 41)", і стверджує, що "положення першого речення частини першої статті 1050 Цивільного Кодексу України обмежує Банк в отриманні нарахованих процентів за користування позикою моментом настання терміну повернення позики, а не зарахуванням грошової суми, що позичалася на банківський рахунок кредитора".

Підсумовуючи наведене, Банк зазначає, що припис першого речення частини першої статті 1050 Кодексу "обмежує Позикодавця (після настання дати повернення позики) отримувати проценти за кредитами '...', в результаті чого Позикодавця було протиправно позбавлено права власності набутого у відповідності до закону (ст. 41 Основного Закону Держави), обмежено його право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України), а тому, вказана стаття Цивільного Кодексу України, є неконституційною".

3. Конституційний Суд України констатує, що у відповідях на запити судді-доповідача органи державної влади, наукові установи, заклади вищої освіти, члени Науково-консультативної ради Конституційного Суду України зауважили, зокрема, таке.

3.1. Президент України зазначив, що законодавець при здійсненні юридичного регулювання у сфері надання позик "зобов'язаний забезпечувати баланс між захистом інтересів як позикодавців, так і позичальників", а також що "при вирішенні питань, порушених у конституційній скарзі, слід дотримуватись конституційних принципів і норм, насамперед стосовно захисту права власності".

3.2. Кабінет Міністрів України та Міністерство юстиції України висловили збіжні позиції. Так, у відповіді Міністерства юстиції України зазначено, що припис першого речення частини першої статті 1050 Кодексу "фактично є бланкетною нормою, '...' безпосереднє регулювання здійснюється за приписом частини другої статті 625 ЦК. Остання, своєю чергою, фіксує обов'язок боржника, який прострочив грошове зобов'язання, сплатити "суму боргу". Борг '...' є поняттям універсальним та принагідно до кредитних відносин охоплює як основну суму грошового зобов'язання (так зване тіло кредиту), так і проценти, нараховаш за користування кредитом"; "важливою ознакою більшості договорів, у тому числі кредитних, є зустрічність вимог (так зване зустрічне надання). '...' Що стосується кредитного договору, то основний інтерес кредитодавця полягає в тому, щоб отримати винагороду за користування позичальником кредитними коштами. Ця модель кредитних відносин об'єктивована в легальній дефініції кредитного договору (частина перша статті 1054 ЦК), до конструкції якої,,вшито" як іманентну ознаку обов'язок боржника сплатити проценти. У сукупності з правилом абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК це означає, що у разі зникнення з тих чи інших причин обов'язку сплати процентів зникає і кредитний договір".

Зазначені органи виконавчої влади виснували, що припис першого речення частини першої статті 1050 Кодексу є достатньо однозначним та за умови його коректного тлумачення відповідає статтям 8, 13, 19, 41, 42 Конституції України.

3.3. У листі Національного банку України зазначено, що "право вимоги стосовно сплати процентів за користування кредитом може вважатись власністю (кредитодавця) в розумінні припису частини першої ст. 41 Конституції України"; "норму частини першої статті 1050 ЦК України слід розглядати у системному зв'язку з іншими нормами ЦК України, з урахуванням послідовності їх викладення, а також обсягу прав та обов'язків суб'єктів відносин, які ними врегульовані".

Національний банк України дійшов висновку, що "припис першого речення частини першої статті 1050 ЦК України '...' не виключає права кредитодавця (банку) отримати/стягнути проценти як плату за користування кредитом (частина перша статті 1048 ЦК України), нараховані за прострочений період (період після настання строку повернення кредиту до моменту його фактичного повернення)".

3.4. Науковці Донецького національного університету імені Василя Стуса зауважили, що "проценти є майном в широкому розумінні (коли під терміном "майно" розуміється не тільки конкретна річ, а і майнові права та обов'язки), а саме право вимоги на отримання процентів за користування грошовими коштами, є активом, який у майбутньому отримує кредитодавець, і який можна вважати відповідним об'єктом права власності, набутого у відповідності до закону та захист якого гарантується статтею 41 Конституції України".

3.5. У висновку Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" науково-педагогічні працівники юридичного факультету зазначили, що "проценти, які кредитодавець (банк) очікує отримати як плату за користування кредитом до моменту фактичного повернення кредиту, являються "майном" у розумінні припису статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року згідно з практикою Європейського суду з прав людини, та їх отримання ґрунтується на принципі легітимних очікувань (так як вони чітко визначені в національному законодавстві чи договорі)".

3.6. Науковці Київського національного університету імені Тараса Шевченка дійшли висновку, що "прострочення боржника з повернення отриманої позики не звільняє боржника від його обов'язку з внесення плати за користування позикою, а лише має своїм наслідком збільшення обсягу цивільно-правових зобов'язань боржника через покладення на нього обов'язку зі сплати "інфляційних нарахувань" і процентів за несвоєчасне виконання зобов'язань".

3.7. У науковому висновку Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України акцентовано на тому, що "припинення строку договору не означає припинення зобов'язання. Наявність боргу за кредитом означає, що боржник продовжує користуватись чужими грошовими коштами, що - в силу приписів частини 1 статті 536 ЦК України покладає на нього зобов'язання зі сплати процентів за таке користування", та вказано, що "боржник, який прострочив повернення кредиту, має як нести за таке порушення відповідальність, передбачену статтею 625 ЦК України, так сплачувати проценти за користування чужими коштами".

3.8. Членкиня Науково-консультативної ради Конституційного Суду України Кузнєцова Н.С. зазначила, що "предметом регулювання статей 1048 та 1050 ЦК України є поведінка позичальника та його зобов'язання перед кредитором. '...' Наведені норми регулюють одночасно (1) нарахування процентів за користування чужими коштами та (2) відповідальність за порушення грошового зобов'язання позичальником", та дійшла висновку, що "наведеш норми не є конкуруючими та не виключають одночасного застосування, адже регулюють різні за своїм змістом правовідносини".

3.9. У науковому висновку членкині Науково-консультативної ради Конституційного Суду України Спасибо-Фатєєвої І.В. вказано, що "перше речення ч. 1 ст. 1050 ЦК України не містить жодного іншого навантаження, ніж позначення на міру відповідальності за невиконання грошового зобов'язання; проценти як плата за кредит як умова договору та проценти річних як міра відповідальності не суперечать один одному і нарахування процентів річних не може скасовувати нарахування процентів".

3.10. Завідувач кафедри гуманітарного розвитку Приватного вищого навчального закладу "Міжнародний інститут менеджменту (МІМ-Київ)" Посполітак В.В. звернув увагу на те, що "легітимність (виправданість) очікування кредитодавця (банку) на отримання процентів як плати за користування кредитом (частина перша статті 1048 ЦК України), нарахованих за прострочений період (період після настання строку повернення кредиту до моменту його фактичного повернення) залежить від змісту конкретного договору, зокрема, наявності у договорі дати закінчення строку кредиту і прив'язки до цього строку обов'язку сплачувати проценти (нейтралізації положення абз. 2 частини першої статті 1048 ЦК України), а також домовленості про дату припинення договору".

4. Конституційний Суд України виходить із того, що порушені в конституційній скарзі питання стосуються права власності, об'єктів, що до нього належать, конституційних гарантій непорушності цього права.

У сфері відносин власності Конституція України визначила, зокрема: обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки; рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (частина четверта статті 13); право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); заборону протиправного позбавлення права власності, непорушність права приватної власності (частина четверта статті 41).

Приписами Конституції України також установлено, що:

- право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частина друга статті 41);

- виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; правовий режим власності (пункти 1, 7 частини першої статті 92).

Конституційний Суд України зазначав, що відповідно до Конституції України визнання, дотримання й захист права власності є обов'язком держави (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008); держава визначає та рівним чином захищає всі форми власності; кожна з них може мати свої особливості, пов'язані із законодавчо визначеними умовами та підставами виникнення або припинення права власності (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002); зміст права власності охоплює права володіння, користування і розпорядження власником своїм майном, які він здійснює на власний розсуд (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 9 листопада 2011 року № 14-рп/2011).

Досліджуючи зміст конституційних приписів щодо непорушності права власності, Конституційний Суд України наголошував: " Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі. Разом з тим використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України)" (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004); "із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників)" (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

Конституційний Суд України також звернув увагу на те, що "право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів" [абзац сьомий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Перший сенат) від 5 червня 2019 року № 3-р(І)/2019].

Досліджуючи питання, які належать до сфери виключно законодавчого регулювання, Конституційний Суд України зазначав, що виключно законами України встановлюється правовий режим власності, в основі якого -конституційні приписи, конкретизовані в законах, які можуть містити й певні особливості правового режиму тих чи інших форм власності (четверте речення абзацу другого підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007); порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами (перше речення абзацу другого пункту З мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2000 року № 14-рп/2000).

Конституційний Суд України констатує, що головним обов'язком держави у сфері відносин власності є забезпечення захисту прав усіх суб'єктів права власності. Одним із механізмів забезпечення такого захисту є законодавче врегулювання, у межах якого чітко та вичерпно встановлено, зокрема, підстави виникнення, припинення права власності, випадки правомірного обмеження права власності, підстави і порядок здійснення такого обмеження.