Обговоривши практику застосування судами примусових заходів виховного характеру, Пленум Верховного Суду України зазначає, що суди в основному додержують вимог законодавства при розгляді справ даної категорії. Разом з тим у їх діяльності мають місце й істотні недоліки.

Виходячи з необхідності правильного й однакового розуміння судами норм законодавства про примусові заходи виховного характеру та у зв'язку з питаннями, що виникли в практиці застосування цих заходів, Пленум Верховного Суду України

1. Звернути увагу судів на необхідність неухильного додержання вимог законодавства, що регулює застосування примусових заходів виховного характеру щодо осіб, які вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, або суспільно небезпечні діяння до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, на забезпечення всебічного, повного й об'єктивного розгляду таких справ.

2. Судам слід мати на увазі, що загальні положення щодо застосування примусових заходів виховного характеру передбачені статтями 10 та 51 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Відповідно до ч.3 ст.10 КК примусові заходи виховного характеру можуть бути застосовані до особи, яка у віці до вісімнадцяти років вчинила злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, а також до особи, котра до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене цим Кодексом.

3. Примусові заходи виховного характеру можуть бути застосовані до неповнолітнього, який вчинив злочин, лише за умови, що цей злочин не становить великої суспільної небезпеки, а виправлення неповнолітнього можливе без застосування кримінального покарання.

При визнанні злочину таким, що не становить великої суспільної небезпеки, слід виходити із сукупності всіх обставин справи, а саме: об'єкта посягання, способу, обставин і стадії вчинення злочину, форми вини, мотивів, цілі винного, його ролі та характеру участі у здійсненні злочинного наміру (якщо злочин вчинено у співучасті), тяжкості наслідків, які настали або могли настати тощо.

Вирішуючи питання про можливість чи неможливість застосування примусового заходу виховного характеру, суду необхідно враховувати поряд із характером і ступенем суспільної небезпечності вчиненого злочину та даними про особу неповнолітнього й можливість його виправлення і перевиховання без застосування кримінального покарання.

4. Примусові заходи виховного характеру можуть застосовуватись до особи, котра до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене КК. Разом з тим застосування примусових заходів виховного характеру до дітей, які вчинили малозначні діяння, є неприпустимим.

5. Судам слід мати на увазі, що передбачений ст.11 КК перелік примусових заходів виховного характеру є вичерпним. Поряд із застосуванням одного з цих заходів суд може призначити неповнолітньому громадського вихователя.

6. Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які замінюють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників.

Іншим громадянам неповнолітній може бути переданий під нагляд лише на їх прохання. Передача неповнолітнього під нагляд педагогічному чи трудовому колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Окремі громадяни, яким неповнолітній за рішенням суду переданий під нагляд, зобов'язані здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.

Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх замінюють, або окремим громадянам, суд повинен виходити з даних, що позитивно їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батькові або матері, які позбавлені батьківських прав, а також батькам чи іншим особам, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.

Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогічному колективу навчального закладу тільки за місцем навчання, трудовому колективу - за місцем роботи за умови, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання.

7. Покладення обов'язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватись лише до неповнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру.

8. Роз'яснити, що до спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п.5 ч.1 ст.11 КК, неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх замінюють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. Разом з тим не можуть направлятися в ці установи особи, визнані інвалідами, а також ті, яким за висновком відповідних спеціалістів перебування в таких закладах протипоказане за станом здоров'я.

До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Статус зазначених навчально-виховних установ визначений Законом України від 24 січня 1995 року "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх". Мережа цих установ і Положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 року N 859 (зі змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 року N 646.

9. Неповнолітній направляється до спеціальної навчально-виховної установи до його виправлення на строк визначений судом. Цей термін не може перевищувати трьох років. Слід мати на увазі, що до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років включно, а до професійного училища соціальної реабілітації - від 14 до 18 років.

У постанові суд вказує лише тип спеціальної навчально-виховної установи, до якої направляється неповнолітній (загальноосвітня школа соціальної реабілітації чи професійне училище соціальної реабілітації). Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не потрібно, оскільки неповнолітній направляється туди за путівкою органу освіти.

10. Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, за своїм правовим статусом є учнем з обмеженнями, передбаченими положеннями про ці навчально-виховні установи.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" учні тримаються в зазначених школах і професійних училищах у межах встановленого судом строку.

У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітні тримаються до досягнення ними 14 років, у професійних училищах соціальної реабілітації - 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для закінчення навчального року або професійної підготовки) у школах - до досягнення ними 15 років, а в училищах - за рішенням суду - до досягнення 19 років.

Учні загальоосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеного закладу можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня в цих спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років.

Учень, який довів своє виправлення, підлягає достроковому звільненню з навчально-виховного закладу соціальної реабілітації. Воно провадиться за клопотанням ради школи чи професійного училища соціальної реабілітації на підставі постанови судді районного (міського) суду за місцем знаходження цього закладу. До клопотання має бути долучена особиста справа учня з даними, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку за весь час перебування в школі або професійному училищі соціальної реабілітації.

11. Відповідно до вимог ст.111 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) попереднє слідство у справах про застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру є обов'язковим і провадиться за загальними правилами, встановленими КПК, з урахуванням особливостей провадження у справах про злочини неповнолітніх, передбачених у розділі восьмому цього Кодексу.

Справу, що надійшла від прокурора в порядку, передбаченому ст.7-3 або ст.9 КПК, суддя за наявності згоди з рішенням слідчого або прокурора, у десятиденний строк призначає своєю постановою до судового розгляду із зазначенням його часу й місця та осіб, які підлягають виклику в судове засідання. В разі незгоди з рішенням слідчого або прокурора про закриття справи за ст.7-3 або ст.9 КПК, а так само у випадку встановлення істотної неповноти попереднього слідства, яка не може бути усунута в судовому засіданні, суддя мотивованою постановою повертає справу прокурору.