Держави - учасниці цієї Конвенції,

беручи до уваги, що, відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, держави зобов'язані сприяти загальній повазі до прав людини та основоположних свобод й дотриманню їх;

керуючися Загальною декларацією прав людини;

посилаючися на Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та інші відповідні міжнародні договори у сферах прав людини, гуманітарного права та міжнародного кримінального права;

посилаючися також на Декларацію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, прийняту Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй в її резолюції 47/133 від 18 грудня 1992 року;

усвідомлюючи надзвичайну серйозність насильницьких зникнень, які є злочином, а за певних обставин, визначених у міжнародному праві, - злочином проти людства;

будучи сповненими рішучості не допускати насильницьких зникнень і боротися з безкарністю під час вчинення злочину насильницького зникнення;

усвідомлюючи право кожної людини не піддаватися насильницькому зникненню й право жертв на правосуддя та на відшкодування збитків;

підтверджуючи право будь-якої жертви знати правду про обставини насильницького зникнення та про долю зниклої особи, а також право безперешкодно збирати, отримувати й поширювати інформацію з цією метою,

домовилися про таке:

1. Ніхто не може піддаватися насильницькому зникненню.

2. Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення.

Для цілей цієї Конвенції насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.

Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у статті 2, що скоюються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб.

Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві.

Широкопоширена чи систематична практика насильницьких зникнень є злочином проти людства, як його визначено в застосовному міжнародному праві, і тягне за собою наслідки, що передбачені таким застосовним міжнародним правом.

1. Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для притягнення до кримінальної відповідальності принаймні:

а) будь-якої особи, яка вчиняє акт насильницького зникнення, наказує, підбурює чи спонукає вчинити його, учиняє замах на його вчинення, є його пособником чи бере участь у ньому;

b) начальника, який:

і) знав, що підлеглі, які знаходяться під його реальною владою та контролем, скоювали або мали намір учинити злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це;

іі) ніс реальну відповідальність та здійснював реальний контроль стосовно діяльності, з якою був пов'язаний злочин насильницького зникнення, а також який

ііі) не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення вчинення акту насильницького зникнення або для передачі цього питання до компетентних органів для розслідування та кримінального переслідування;

с) викладений вище підпункт "b" застосовується без шкоди для відповідних суворіших норм про відповідальність, застосовних у міжнародному праві до військового командира чи особи, яка фактично здійснює функції військового командира.

2. Жодні наказ або розпорядження, що походять з державного, цивільного, військового чи іншого органу, не можуть слугувати виправданням злочину насильницького зникнення.

1. Кожна держава-учасниця передбачає для злочину насильницького зникнення відповідні заходи покарання з урахуванням його надзвичайної серйозності.

2. Кожна держава-учасниця може передбачити:

а) обставини, що пом'якшують відповідальність, зокрема для осіб, які, будучи причетними до вчинення акту насильницького зникнення, реально сприяли поверненню зниклої особи живою або сприяли з'ясуванню обставин насильницького зникнення чи встановленню особи виконавців акту насильницького зникнення;

b) без шкоди для інших кримінальних процедур обставини, що обтяжують відповідальність, зокрема у разі смерті зниклої особи чи в разі вчинення акту насильницького зникнення стосовно вагітних жінок, неповнолітніх, інвалідів або інших особливо вразливих осіб.

Без шкоди для статті 5:

1. Кожна держава-учасниця, що застосовує строк давності стосовно актів насильницького зникнення, уживає необхідних заходів для того, щоб строк давності в кримінальному судочинстві:

а) був тривалим та домірним надзвичайній серйозності цього злочину;

b) починав обчислюватися з того моменту, коли злочин насильницького зникнення стає закінченим, з урахуванням його тривалого характеру.

2. Кожна держава-учасниця гарантує право жертв насильницького зникнення на ефективний засіб правового захисту протягом строку давності.

1. Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для встановлення своєї компетенції здійснювати юрисдикцію стосовно злочину насильницького зникнення:

а) коли злочин учинено на будь-якій території, що знаходиться під її юрисдикцією, або на борту морського чи повітряного судна, зареєстрованого в цій державі;

b) коли особа, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, є громадянином цієї держави;

с) коли зникла особа є громадянином цієї держави і якщо ця держава вважає це доцільним.

2. Кожна держава-учасниця вживає також необхідних заходів для встановлення своєї компетенції здійснювати юрисдикцію стосовно злочину насильницького зникнення, коли особа, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, знаходиться на будь-якій території під її юрисдикцією, лише якщо вона не видає або не передає його будь-якій іншій державі відповідно до своїх міжнародних зобов'язань або не передає його міжнародному кримінальному судові, юрисдикцію якого вона визнає.

3. Ця Конвенція не виключає жодної додаткової кримінальної юрисдикції, що здійснюється відповідно до внутрішнього права.

1. Кожна держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, яка підозрюється у вчиненні злочину насильницького зникнення, забезпечує взяття цієї особи під варту чи вживає всіх інших правових заходів, необхідних для забезпечення його присутності, якщо після розгляду інформації, яка є в її розпорядженні, вона визнає, що цього потребують обставини. Таке тримання під вартою й такі інші правові заходи здійснюються відповідно до законодавства цієї держави-учасниці й лише протягом строку, необхідного для забезпечення його присутності у зв'язку з кримінально-процесуальними діями, процедурами передачі або екстрадиції.

2. Держава-учасниця, яка вжила заходів, передбачених у пункті 1 цієї статті, негайно проводить попереднє слідство або розслідування для встановлення фактів. Вона інформує держави-учасниці, про які йдеться в пункті 1 статті 9, про заходи, яких вона вжила на виконання пункту 1 цієї статті, зокрема про взяття під варту й про обставини, на підставі яких воно здійснене, а також про висновки, зроблені в ході проведеного нею попереднього слідства або розслідування, повідомляючи їм, чи має вона намір здійснювати свою юрисдикцію.

3. Будь-яка особа, узята під варту на виконання пункту 1 цієї статті, може негайно зв'язатися з найближчим повноважним представником держави, громадянином якої вона є, або, якщо йдеться про апатрида, - з представником держави його звичайного проживання.

1. Якщо особа, яка підозрюється у вчиненні злочину насильницького зникнення, виявляється на території, що знаходиться під юрисдикцією держави-учасниці, і якщо ця держава не видає зазначеної особи чи не передає її іншій державі згідно зі своїми міжнародними зобов'язаннями або міжнародному кримінальному судові, чию юрисдикцію вона визнає, то вона передає справу своїм компетентним органам для кримінального переслідування.

2. Ці компетентні органи приймають рішення так само, як і в разі будь-якого тяжкого загально-кримінального злочину, відповідно до законодавства цієї держави-учасниці. У випадках, передбачених пунктом 2 статті 9, правила доказування, що застосовуються в контексті кримінального переслідування та засудження, жодним чином не є менш суворим, ніж правила доказування, які застосовуються у випадках, передбачених пункті 1 зазначеної статті.

3. Будь-яка особа, яка переслідується в судовому порядку за вчинення злочину насильницького зникнення, користується гарантією справедливого поводження на всіх стадіях судового розгляду. Будь-яка особа, яку притягнуто до суду за вчинення злочину насильницького зникнення, має право на справедливий розгляд справи компетентним, незалежним та неупередженим судом або трибуналом, створеним на підставі закону.

1. Кожна держава-учасниця гарантує будь-якій особі, яка стверджує, що та чи інша особа стала жертвою насильницького зникнення, право надати відповідні факти компетентним органам, які оперативно та неупереджено розглядають це твердження, та, у разі необхідності, негайно проводять ретельне та неупереджене розслідування. У разі необхідності уживають відповідних заходів для забезпечення захисту заявника, свідків, родичів зниклої особи та їхнього захисника, а також осіб, які беруть участь у розслідуванні, від будь-яких форм неправомірного поводження чи будь-яких залякувань, зумовлених фактом подачі скарги або давання тих чи інших показань.

2.У всіх випадках, коли є розумні підстави вважати, що мало місце насильницьке зникнення будь-якої особи, органи, про які йдеться в пункті 1 цієї статті, проводять розслідування навіть за відсутності офіційної скарги.

3. Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб органи, про які йдеться в пункті 1 цієї статті:

а) мали необхідні повноваження та ресурси для ефективного проведення розслідування, у тому числі для доступу до документації та іншої інформації, що стосується розслідування;

b) мали доступ, за необхідності за попередньою санкцією суду, що надається їм у найоперативніший спосіб, до будь-якого місця тримання під вартою й будь-якого іншого місця, якщо є розумні підстави вважати, що в ньому знаходиться зникла особа.

4. Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для недопущення та покарання дій, які перешкоджають проведенню розслідування. Зокрема, вона забезпечує, щоб особи, які підозрюються у вчиненні злочину насильницького зникнення, не мали можливості впливати на хід розслідування шляхом тиску, залякування або переслідування стосовно заявника, свідків, родичів зниклої особи чи їхнього захисника, а також осіб, що беруть участь у розслідуванні.

1. Для цілей видачі між державами-учасницями злочин насильницького зникнення не розглядається як політичний злочин, правопорушення, пов'язане з політичним злочином, або правопорушення, учинене з політичних мотивів. Унаслідок цього прохання про видачу, пов'язане із цим злочином, не може бути відхилене тільки на цій підставі.

2. Злочин насильницького зникнення вважається таким, що підлягає віднесенню до числа злочинів, які зумовлюють видачу, до будь-якого договору про видачу, укладеного між державами-учасницями до набрання чинності цією Конвенцією.

3. Держави-учасниці зобов'язуються відносити злочин насильницького зникнення до числа злочинів, які зумовлюють видачу, до будь-якого договору про видачу, що укладається між ними в подальшому.

4. Якщо держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, отримує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якою вона не має договору про видачу, вона може розглядати цю Конвенцію стосовно злочину насильницького зникнення як необхідну правову підставу для видачі.

5. Держави-учасниці, які не обумовлюють видачі наявністю договору, розглядають у відносинах між собою злочин насильницького зникнення як злочин, що зумовлює видачу.

6. Видача в усіх випадках здійснюється згідно з умовами, передбаченими законодавством держави-учасниці, якій адресовано прохання про видачу, або застосовними договорами про видачу, у тому числі, зокрема, відповідно до умов, які стосуються мінімального покарання, необхідного для цілей видачі, або мотивами, з яких держава-учасниця, якій адресовано прохання про видачу, може відмовити в його здійсненні чи ставити його в залежність від певних умов.

7. Жодне положення цієї Конвенції не повинно тлумачитись як таке, що зобов'язує державу-учасницю, якій адресовано прохання про видачу, здійснювати видачу, якщо вона має серйозні підстави вважати, що відповідне прохання було подане для цілей переслідування або покарання тієї чи іншої особи з причини її статі, раси, віросповідання, національної приналежності, етнічного походження, політичних поглядів чи приналежності до певної соціальної групи або що виконання зазначеного прохання може завдати шкоди цій особі з будь-якої із цих причин.

1. Держави-учасниці надають найповнішу взаємну правову допомогу в кримінальних справах, порушених за злочин насильницького зникнення, у тому числі надають усі наявні в їхньому розпорядженні докази, необхідні для розгляду.

2. Ця взаємна правова допомога надається відповідно до умов, передбачених внутрішнім правом запитуваної держави-учасниці чи застосовними договорами про надання взаємної правової допомоги, у тому числі, зокрема, умов, що стосуються причин, з яких запитувана держава-учасниця може відмовити в наданні взаємної правової допомоги чи поставити її в залежність від певних умов.

Держави-учасниці співробітничають одна з одною та надають одна одній найповніше сприяння в наданні допомоги жертвам насильницьких зникнень, у розшуку, у визначенні місцезнаходження чи звільненні зниклих осіб, а в разі смерті - в ексгумації, ідентифікації особи зниклих та поверненні їхніх останків.

1. Жодна держава-учасниця не повинна висилати, повертати, передавати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є вагомі підстави вважати, що їй може загрожувати там небезпека стати жертвою насильницького зникнення.

2. Для визначення наявності таких підстав компетентні органи беруть до уваги всі обставини, що стосуються справи, зокрема, у відповідних випадках, існування в цій державі постійної практики грубих, кричущих та масових порушень прав людини або грубих порушень міжнародного гуманітарного права.

1. Ніхто не повинен триматися під вартою таємно.

2. Без шкоди для інших міжнародних зобов'язань держави-учасниці, що стосуються позбавлення волі, кожна держава-учасниця у своєму законодавстві:

a) визначає умови, за яких можуть видаватися накази про позбавлення волі;

b) визначає органи, уповноважені видавати накази про позбавлення волі;

c) гарантує тримання будь-якої особи, позбавленої волі, виключно в офіційно визнаних і контрольованих місцях тримання під вартою;

d) гарантує дозвіл будь-якій особі, позбавленій волі, на контакти з її сім'єю, адвокатом чи іншою особою за її вибором і побачення з ними виключно з урахуванням умов, установлених законом, а якщо йдеться про іноземця - контакти з консульськими органами відповідно до застосовних норм міжнародного права;

e) гарантує доступ до місць тримання під вартою будь-яких компетентних органів й установ, уповноважених законом, за необхідності, за наявності попереднього дозволу судового органу;

f) гарантує кожній особі, позбавленій волі, й - у разі наявності підозри у насильницькому зникненні - будь-якій особі, яка має законний інтерес, наприклад родичам позбавленої волі особи, їхнім представникам чи їхньому адвокатові, якщо позбавлена волі особа не має можливості зробити це самостійно, за будь-яких обставин, право на звернення до суду, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову про законність позбавлення волі та розпорядитися про звільнення, якщо позбавлення волі незаконне.

3. Кожна держава-учасниця забезпечує складення й регулярне оновлення одного чи кількох офіційних реєстрів та (або) офіційних досьє осіб, позбавлених волі, які на відповідні запити оперативно надаються в розпорядження будь-якого судового органу чи будь-якого іншого компетентного органу або установи, уповноваженого законодавством відповідної держави-учасниці чи іншим відповідним міжнародно-правовим договором, учасницею якого є відповідна держава. У цих реєстрах або досьє зазначаються принаймні:

a) персональні дані особи, позбавленої волі;

b) дата, час та місце позбавлення особи волі та орган, який провів затримання цієї особи;

c) орган, який прийняв рішення про позбавлення волі, та причини позбавлення волі;

d) орган, що забезпечує контроль за триманням під вартою;

e) місце тримання під вартою, дата й час прибуття особи до місця тримання під вартою й орган, що відповідає за місце тримання під вартою;

f) відомості, що стосуються стану здоров'я особи, позбавленої волі;

g) у разі смерті під час тримання під вартою - обставини та причини смерті й місце призначення останків померлої особи;

h) дата й час звільнення чи переведення особи до іншого місця тримання від вартою, місце призначення та орган, що відповідає за таке переведення.

1. З урахуванням статей 19 й 20 кожна держава-учасниця гарантує будь-якій особі, яка має законний інтерес до цієї інформації, наприклад родичам позбавленої волі особи, їхнім представникам чи адвокату, доступ, принаймні, до таких відомостей про:

a) орган, який прийняв рішення про позбавлення волі;

b) дату, час та місце позбавлення волі та прибуття до місця тримання під вартою;

c) орган, який здійснює контроль за триманням під вартою;

d) місцезнаходження особи, позбавленої волі, у тому числі, у разі переведення до іншого місця тримання під вартою, місце призначення та орган, відповідальний за переведення;

e) дату, час та місце звільнення;

f) відомості, що стосуються стану здоров'я особи, позбавленої волі;

g) у разі смерті під час тримання під вартою - обставини та причини смерті й місцезнаходження останків померлої особи.

2. У разі необхідності вживають відповідних заходів для забезпечення захисту осіб, про яких ідеться в пункті 1 цієї статті, а також осіб, які беруть участь у розслідуванні, від будь-якого грубого поводження, будь-якої форми залякування та іншого покарання, зумовлених пошуком інформації, що стосується особи, позбавленої волі.

1. Персональні дані, у тому числі медичні або генетичні дані, що збираються та (або) перепроваджуються в рамках розшуку зниклої особи, не можуть використовуватись або надаватися для інших цілей, окрім як для цілей розшуку зниклої особи. Це положення застосовується без шкоди для використання таких відомостей у кримінально-процесуальних діях, що стосуються злочину насильницького зникнення, або під час здійснення права на отримання відшкодування.

2. Збір, обробка, використання та зберігання персональних даних, зокрема медичних і генетичних даних, не повинні призводити до обмеження або мати своїм наслідком обмеження прав людини, основних свобод та людської гідності особистості.

1. Лише в тих випадках, коли особа знаходиться під захистом закону та коли позбавлення волі контролюється судовим органом, право на отримання відомостей, передбачених у статті 18, може як виняток обмежуватися, виключно в тих випадках, коли цього потребує ситуація та коли це передбачено законом, та якщо передача цих відомостей завдає шкоди приватному життю чи безпеці відповідної особи чи перешкоджає належному проведенню кримінального розслідування, або через інші аналогічні причини, передбачені законом, та відповідно до застосовних норм міжнародного права та цілей цієї Конвенції. Ні за яких обставин ці обмеження стосовно права на отримання відомостей, передбачених у статті 18, не можуть допускатись, якщо вони є поведінкою, визначеною в статті 2, або порушенням пункту 1 статті 17.

2. Без шкоди для розгляду законності позбавлення волі будь-якої особи держава-учасниця гарантує особам, зазначеним у пункті 1 статті 18, право на оперативний та ефективний засіб судового захисту для отримання в короткий строк інформації, згаданої в пункті 1 статті 18. Це право на правовий захист не може призупинятися чи обмежуватися за жодних обставин.

Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для того, щоб звільнення будь-якої особи, позбавленої волі, здійснювалося за умов, що дозволяють пересвідчитись у тому, що її було дійсно звільнено. Кожна держава-учасниця вживає також необхідних заходів для забезпечення фізичної недоторканості й спроможності повною мірою здійснювати свої права будь-якій особі в момент її звільнення, без шкоди для зобов'язань, які вона може мати відповідно до національного законодавства.

Без шкоди для статті 6 кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для недопущення та покарання таких діянь:

a) затримки у використанні чи перешкоджання використанню засобів правового захисту, передбачених у підпункті "f" пункту 2 статті 17 та в пункті 2 статті 20;

b) невиконання обов'язку з реєстрації всіх осіб, позбавлених волі, а також реєстрації будь-якої інформації, про неточність якої було відомо чи повинно було бути відомо посадовій особі, яка відповідає за ведення офіційного реєстру;

c) відмови надати інформацію про позбавлення волі будь-якої особи чи надання неточних відомостей, тоді як для отримання таких відомостей є всі законні підстави.

1. Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб професійна підготовка військових або цивільних посадових осіб, які відповідають за застосування законів, медичного персоналу, працівників державних органів та інших осіб, які можуть мати стосунок до тримання під вартою чи поводження з будь-якою особою, позбавленою волі, включала в себе належне вивчення відповідних положень цієї Конвенції для того, щоб: