введена в дію Радою відповідно до статті 34 Договору про Європейський Союз

ВИСОКІ ДОГОВІРНІ СТОРОНИ цієї Конвенції, держави-члени Європейського Союзу,

ПОСИЛАЮЧИСЬ на Акт Ради, яким запроваджується Конвенція про взаємодопомогу в кримінальних справах між державами-членами Європейського Союзу,

ПРАГНУЧИ покращити правову співпрацю між державами-членами в кримінальних справах, без шкоди для норм, які захищають особисту свободу,

ЗВЕРТАЮЧИ УВАГУ на спільну зацікавленість держав-членів в забезпеченні того, щоб взаємодопомога між державами-членами надавалась швидко й ефективно, відповідно до основних принципів їхнього національного законодавства та згідно з особистими правами і принципами, викладеними в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод, підписаній у Римі 4 листопада 1950 року,

ВИРАЖАЮЧИ свою віру у функціонування своїх правових систем та спроможність всіх держав-членів гарантувати справедливий розгляд справ,

СПОВНЕНІ РІШУЧОСТІ доповнити Європейську конвенцію про взаємодопомогу в кримінальних справах від 20 квітня 1959 року та інші конвенції у цій сфері Конвенцією Європейського Союзу,

ВИЗНАЮЧИ, що положення згаданих Конвенцій продовжують застосовуватись в усіх справах, які не охоплюються цією Конвенцією,

ВВАЖАЮЧИ, що держави-члени надають ваги зміцненню правової співпраці, продовжуючи застосовувати при цьому принцип пропорційності,

НАГАДУЮЧИ, що ця Конвенція регулює взаємодопомогу в кримінальних справах, базуючись на принципах Конвенції від 20 квітня 1959 року,

ВРАХОВУЮЧИ, разом з тим, що стаття 20 цієї Конвенції охоплює певні специфічні ситуації, пов'язані з перехопленням телекомунікацій, не маючи при цьому жодних наслідків для інших таких ситуацій, що виходять за межі сфери дії Конвенції,

ВРАХОВУЮЧИ, що загальні принципи міжнародного права застосовуються у ситуаціях, які не охоплюються цією Конвенцією,

ВИЗНАЮЧИ, що ця Конвенція не впливає на виконання зобов'язань, які держави-члени мають стосовно підтримання правопорядку і охорони внутрішньої безпеки, і що кожна держава-член сама вирішує, згідно із статтею 33 Договору про Європейський Союз, за яких умов вона підтримуватиме правопорядок і охоронятиме внутрішню безпеку,

ПОГОДИЛИСЯ ПРО ТАКІ ПОЛОЖЕННЯ:

1. Метою цієї Конвенції є доповнення положень і полегшення застосування між державами-членами Європейського Союзу:

(a) Європейської конвенції про взаємодопомогу в кримінальних справах від 20 квітня 1959 року (далі - "Європейська конвенція про взаємодопомогу");

(b) Додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємодопомогу від 17 березня 1978 року;

(c) положень про взаємодопомогу в кримінальних справах Конвенції від 19 червня 1990 року, якою вводиться в дію Шенгенська угода від 14 червня 1985 року про поетапне скасування контролю на спільних кордонах (далі - "Шенгенська конвенція про введення в дію"), які не вилучаються згідно із статтею 2(2);

(d) глави 2 Договору про екстрадицію та взаємодопомогу в кримінальних справах між Королівством Бельгії, Великим Герцогством Люксембург і Королівством Нідерландів від 27 червня 1962 року з поправками, внесеними Протоколом від 11 травня 1974 року, (далі - "Договір Бенілюксу"), в контексті відносин між державами-членами Економічного Союзу Бенілюксу.

2. Ця Конвенція не впливає на застосування більш сприятливих положень дво - і багатосторонніх угод між державами-членами чи, як передбачено в статті 26(4) Європейської конвенції про взаємодопомогу, механізмів у сфері взаємодопомоги в кримінальних справах, затверджених на основі однакового законодавства чи особливого режиму.

1. Положення статей 3, 5, 6, 7, 12 і 23, а також, тією мірою, якою вони пов'язані із статтею 12, статей 15 і 16, і, тією мірою, якою вона пов'язана із згаданими статтями, статті 1 є положеннями, які вносять поправки чи доповнення до положень, про які йдеться в додатку A до Угоди, укладеної Радою Європейського Союзу і Республікою Ірландія та Королівством Норвегії стосовно участі останніх у імплементації, застосуванні і розвитку Шенгенського законодавства (1).

2. Положення статей 49(a), 52, 53 і 73 Шенгенської конвенції про введення в дію цим скасовуються.

1. Взаємодопомога також надаватиметься в провадженнях, порушених адміністративними органами відносно діянь, які караються відповідно до національного законодавства запитуючої та запитуваної держави-члена або обох цих держав, будучи порушеннями норм права, і коли рішення може призвести до проваджень у суді, який наділений юрисдикцією, насамперед в кримінальних питаннях.

2. Взаємодопомога також надаватиметься у зв'язку з кримінальними провадженнями та провадженнями, про які йдеться в параграфі 1 і які стосуються злочинів чи порушень, за які юридична особа може нести відповідальність у запитуваній державі-члені.

1. У разі надання взаємодопомоги запитувана держава-член дотримується формальностей та процедур, прямо вказаних запитуючою стороною, якщо іншого не передбачено цією Конвенцією, і за умови, що такі формальності і процедури не суперечать основним принципам права запитуваної держави-члена.

2. Запитувана держава-член якомога швидше виконує прохання про допомогу, якнайбільше враховуючи кінцеві терміни процедур та інші кінцеві терміни, вказані запитуючою державою-членом. Запитуюча держава-член пояснює причини кінцевого терміну.

3. Якщо прохання не може бути виконане або не може бути виконане повністю відповідно до вимог, встановлених запитуючою державою-членом, органи влади запитуваної держави-члена негайно інформують про це органи влади запитуючої держави-члена та зазначають умови, на яких виконання прохання є можливим. Пізніше органи влади запитуючої та запитуваної держав-членів можуть дійти згоди щодо подальших заходів, які мають бути вжиті з огляду на прохання. Якщо необхідно, виконання вищезгаданих умов може бути визначене як передумова таких заходів.

4. Якщо можна передбачити, що кінцевого терміну, встановленого запитуючою державою-членом для виконання свого прохання, неможливо дотриматися, та якщо причини, згадані в другому реченні параграфа 2, однозначно свідчать про те, що будь-яке зволікання призведе до значної шкоди для провадження, яке здійснюється в запитуючій державі-члені, органи влади запитуваної держави-члена негайно вказують час, який, за оцінками, необхідний для виконання прохання. Органи влади запитуючої держави-члена негайно вказують, чи продовжують вони, тим не менше, наполягати на виконанні прохання. Пізніше органи влади запитуючої та запитуваної держав-членів можуть домовитися щодо подальших заходів, які мають бути вжиті з огляду на прохання.

1. Кожна держава-член надсилає процесуальні документи, призначені для осіб, які перебувають на території іншої держави-члена, поштою безпосередньо цим особам.

2. Процесуальні документи можуть бути надіслані через компетентні органи влади запитуваної держави-члена тільки якщо:

(a) адреса особи, для якої призначено документ, є невідомою чи невизначеною; чи

(b) відповідне процесуальне законодавство запитуючої держави-члена вимагає іншого підтвердження вручення документа адресату, ніж те, яке можна отримати поштою; чи

(c) вручити документ через пошту було неможливо; чи

(d) запитуюча держава-член має розумні підстави вважати, що відправлення поштою буде неефективним або недоцільним.

3. Якщо є підстави вважати, що адресат не розуміє мови, якою складено документ, цей документ чи, принаймні, ключові уривки з нього повинні бути перекладені на мову (одну з мов) держави-члена, на території якої перебуває адресат. Якщо орган влади, який видав процесуальний документ, знає, що адресат розуміє тільки якусь іншу мову, документ чи, принаймні, ключові уривки з нього повинні бути перекладені на цю іншу мову.

4. Всі процесуальні документи повинні супроводжуватися повідомленням про те, що адресат може отримати інформацію щодо своїх прав та обов'язків стосовно документа від органу, який видав документ, чи від інших органів влади тієї держави-члена. Параграф 3 також застосовується до цього повідомлення.

5. Ця стаття не впливає на застосування статей 8, 9 і 12 Європейської конвенції про взаємодопомогу і статей 32, 34 і 35 Договору Бенілюксу.

1. Прохання про взаємодопомогу та незаплановані обміни інформацією, про які йдеться в статті 7, складаються письмово чи у будь-який спосіб, що дозволяє отримати письмовий запис в умовах, що дозволяють отримуючій державі-члену встановити його автентичність. Такі прохання здійснюються безпосередньо між судовими органами, наділеними територіальною юрисдикцією ініціювати та виконувати їх, і повертаються тими ж самими каналами, якщо іншого не вказано в цій статті.

Будь-яка інформація, викладена державою-членом з огляду на провадження в судах іншої держави-члена в значенні статті 21 Європейської конвенції про взаємодопомогу і статті 42 Договору Бенілюксу, може підлягати прямій передачі між компетентними судовими органами.

2. Параграф 1 не завдає шкоди можливості надсилання чи повернення прохань в окремих випадках:

(a) між центральним органом влади однієї держави-члена та центральним органом влади іншої держави-члена; чи

(b) між судовим органом однієї держави-члена та центральним органом влади іншої держави-члена.

3. Незважаючи на параграф 1, Сполучене Королівство та Ірландія, відповідно, можуть, роблячи повідомлення, передбачене в статті 27(2), заявити, що прохання та повідомлення щодо них, як вказано в заяві, повинні надсилатися через їхні центральні органи влади. Ці держави-члени можуть у будь-який час, зробивши чергову заяву, обмежити сферу дії вищезгаданої заяви з метою надання більшої ефективності параграфа 1. Вони роблять це, коли положення про взаємодопомогу Шенгенської конвенції про введення в дію набудуть чинності. Будь-яка держава-член може застосувати принцип взаємності стосовно заяв, про які йдеться вище.

4. Будь-яке прохання про взаємодопомогу може у терміновому випадку бути здійснене через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол) чи будь-який компетентний орган згідно з положеннями, прийнятими на виконання Договору про Європейський Союз.

5. Якщо стосовно прохань відповідно до статей 12, 13 чи 14 компетентним органом є судовий орган чи центральний орган влади однієї держави-члена та орган поліції або митний орган іншої держави-члена, прохання можуть здійснюватися і відповіді на них можуть надаватися безпосередньо між цими органами. Параграф 4 застосовується до таких контактів.

6. Якщо стосовно прохань про взаємодопомогу у зв'язку із провадженням, передбаченим у статті 3(1) компетентним органом є судовий орган чи центральний орган влади однієї держави-члена та адміністративний орган іншої держави-члена, прохання можуть здійснюватися і відповіді на них можуть надаватися безпосередньо між цими органами.

7. Роблячи повідомлення, передбачене в статті 27(2), будь-яка держава-член може заявити, що вона не є зв'язаною першим реченням параграфа 5 чи параграфом 6 цієї статті, або обома цими параграфами чи що вона застосовуватиме ці положення тільки за певних умов, які вона вказує. Така заява може бути відкликана чи до неї можуть бути внесені поправки у будь-який час.

8. Такі прохання та повідомлення здійснюються через центральні органи влади держав-членів:

(a) прохання про тимчасову передачу чи перевезення осіб, які утримуються під вартою, про що йдеться в статті 9 цієї Конвенції, статті 11 Європейської конвенції про взаємодопомогу і статті 33 Договору Бенілюксу;

(b) повідомлення про інформацію з матеріалів судочинства про які йдеться в статті 22 Європейської конвенції про взаємодопомогу і статті 43 Договору Бенілюксу. Однак, прохання про копії обвинувальних вироків та заходи, про які йдеться в статті 4 Додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємодопомогу можуть здійснюватися безпосередньо до компетентних органів.

1. В рамках свого національного законодавства компетентні органи держав-членів можуть обмінюватися інформацією, не роблячи спеціальних прохань про це, стосовно кримінальних злочинів та порушень правових норм, про які йдеться в статті 3(1) і покарання за які чи розгляд яких належить до компетенції органу, що отримує інформацію, на час надання цієї інформації.

2. Орган, який надає інформацію, може відповідно до свого національного законодавства накладати умови на використання такої інформації органом, який її отримує.

3. Орган, який отримує інформацію, зобов'язаний виконувати такі умови.

1. На прохання запитуючої держави-члена і без шкоди для прав добросовісних третіх сторін, запитувана держава-член може надавати предмети, отримані злочинним шляхом, в розпорядження запитуючої держави-члена з метою їхньої передачі їхнім законним власникам.

2. При застосуванні статей 3 і 6 Європейської конвенції про взаємодопомогу і статей 24(2) і 29 договору Бенілюксу, запитувана держава-член може відмовитися від повернення предметів до чи після передання їх до запитуючої держави-члена, якщо таким чином може бути полегшено реституцію таких предметів їхньому законному власнику. Права добросовісних третіх сторін не повинні зачіпатися.

3. У разі такої відмови до передачі предметів запитуючій державі-члену запитувана держава-член не користується стосовно цих предметів правом застави чи іншим правом регресу відповідно до податкового чи митного законодавства.

Відмова, про яку йдеться в параграфі 2, не перешкоджає праву запитуваної держави-члена стягувати податки чи мито із законного власника.

1. Якщо між компетентними органами відповідних держав-членів існує домовленість, держава-член, яка звернулась з проханням про розслідування, для якого потрібна особа, що утримується під вартою на її власній території, може тимчасово перевезти цю особу на територію держави-члена, в якій має відбуватися розслідування.

2. Домовленість регулює механізм тимчасової передачі особи та дату, до якої її слід повернути на територію запитуючої держави-члена.

3. Якщо для передачі необхідно отримати згоду відповідної особи, заява про згоду чи її копія негайно надаються запитуваній державі-члену.

4. Період тримання під вартою на території запитуваної держави-члена віднімається від періоду позбавлення волі, який відповідна особа зобов'язана чи буде зобов'язана відбути на території запитуючої держави-члена.

5. Положення статей 11(2) і (3), 12 та 20 Європейської конвенції про взаємодопомогу застосовуються mutatis mutandis до цієї статті.

6. Роблячи повідомлення, про яке йдеться в статті 27(2), будь-яка держава-член може заявити, що до досягнення домовленості відповідно до параграфа 1 цієї статті необхідна згода, про яку йдеться в параграфі 3 цієї статті, або ж вона буде необхідною за певних умов, вказаних у заяві.

1. Якщо особа перебуває на території однієї держави-члена і має бути заслуханою в якості свідка чи експерта судовими органами іншої держави-члена, остання може попросити, щоб слухання відбулося шляхом відеоконференції, як це передбачено в параграфах 2-8, коли небажано чи неможливо, щоб особа, яку мають заслухати, особисто з'явилася на її території.

2. Запитувана держава-член погоджується на слухання шляхом відеоконференції за умови, що використання відеоконференції не суперечить основним принципам її законодавства, та за умови, що вона має технічні засоби для проведення слухання. Якщо запитувана держава-член не має доступу до технічних засобів для проведення відеоконференцій, такі засоби можуть бути надані запитуючою державою-членом за взаємною згодою.

3. Прохання про слухання шляхом відеоконференції містить, окрім інформації, про яку йдеться в статті 14 Європейської конвенції про взаємодопомогу та статті 37 Договору Бенілюксу, причини, через які особиста присутність свідка або експерта є небажаною чи неможливою, назву судового органу та осіб, які проводитимуть слухання.

4. Судовий орган запитуваної держави-члена викликає відповідну особу для явки до суду відповідно до форм, встановлених її законодавством.

5. Відносно слухання шляхом відеоконференції застосовуються наступні правила:

(a) судовий орган запитуваної держави-члена є присутнім на слуханні, якщо необхідно, з допомогою перекладача, а також відповідальним за забезпечення як встановлення особи, що має бути заслуханою, так і дотримання основних принципів законодавства запитуваної держави-члена. Якщо, на думку судового органу запитуваної держави-члена, основні принципи законодавства запитуваної держави-члена під час слухання порушуються, цей орган негайно вживає необхідних заходів для забезпечення того, що слухання продовжуватиметься відповідно до згаданих принципів;

(b) заходи для захисту особи, що має бути заслуханою, узгоджуються, якщо необхідно, між компетентними органами запитуючої та запитуваної держав-членів;

(c) слухання проводиться безпосередньо судовим органом запитуючої держави-члена або під його керівництвом відповідно до свого законодавства;

(d) на прохання запитуючої держави-члена чи особи, що має бути заслуханою, запитуюча держава-член забезпечує допомогу перекладача особі, що має бути заслуханою, якщо це необхідно;

(e) особа, що має бути заслуханою, може заявити про своє право не давати свідчень, яке належить їй за законодавством запитуваної чи запитуючої держави-члена.

6. Без шкоди для жодних заходів, узгоджених для захисту осіб, судовий орган запитуваної держави-члена складає після завершення слухання протокол, в якому вказуються дата та місце слухання, особа, яку заслухано, особи та посади інших осіб у запитуваній державі-члені, які беруть участь у слуханні, будь-які присяги, які були принесені, а також технічні умови, за яких відбувалося слухання. Документ передається компетентним органом запитуваної держави-члена компетентному органу запитуючої держави-члена.

7. Видатки на встановлення відеозв'язку, видатки, пов'язані з обслуговуванням відеозв'язку у запитуваній державі-члені, винагорода, яку ця держава-член надає перекладачам, добові для свідків та експертів і їхні дорожні витрати у запитуваній державі-члені відшкодовуються запитуючою державою-членом запитуваній державі-члену, якщо остання не відмовляється від відшкодування всіх чи частини цих витрат.

8. Кожна держава-член вживає необхідних заходів для забезпечення того, що, коли свідки чи експерти заслуховуються на її території відповідно до цієї статті і відмовляються давати свідчення, будучи зобов'язаними свідчити, або свідчать неправдиво, її національне законодавство застосовується таким самим чином, що й тоді, коли б слухання відбувалося відповідно до національного порядку.

9. На власний розсуд держави-члени можуть також застосувати положення цієї статті, у належних випадках та за згоди своїх компетентних судових органів, до слухань шляхом відеоконференції за участі звинуваченої особи. У цьому випадку рішення провести відеоконференцію та спосіб проведення такої відеоконференції мають бути узгоджені між відповідними державами-членами згідно з їхнім національним законодавством та відповідними міжнародними актам, включаючи Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод від 1950 року.

Роблячи повідомлення відповідно до статті 27(2), будь-яка держава-член може заявити, що вона не застосовуватиме перший підпараграф. Така заява може бути відкликана у будь-який час.

Слухання проводяться тільки за згоди обвинуваченої особи. Ті заходи, які можуть видатися необхідними для захисту прав обвинувачених осіб, приймаються Радою в юридично обов'язковому акті.

1. Якщо особа перебуває на території однієї держави-члена і має бути заслуханою в якості свідка чи експерта судовими органами іншої держави-члена, остання може попросити, якщо таке передбачається її національним законодавством, про допомогу першої держави-члена, щоб уможливити проведення слухання шляхом телефонної конференції, як це передбачено в параграфах 2-8.

2. Слухання може бути проведене шляхом телефонної конференції, тільки якщо свідок або експерт погодяться на те, щоб слухання відбувалося у такий спосіб.

3. Запитувана держава-член погоджується на слухання шляхом телефонної конференції, якщо це не суперечить основним принципам її законодавства.

4. Прохання про слухання шляхом телефонної конференції містить, окрім інформації, про яку йдеться в статті 14 Європейської конвенції про взаємодопомогу та статті 37 Договору Бенілюксу, назву судового органу та імена осіб, які проводитимуть слухання, а також зазначення того, що свідок чи експерт бажають взяти участь у слуханні шляхом телефонної конференції.

5. Практичні заходи, що стосуються слухання, узгоджуються між відповідними державами-членами. При узгодженні таких заходів запитувана держава-член зобов'язується:

(a) повідомити свідка чи експерта про час та місце слухання;

(b) забезпечити встановлення особи свідка чи експерта;

(c) перевірити, що свідок чи експерт погоджується на слухання шляхом телефонної конференції.

Запитувана держава-член може поставити умовою надання своєї згоди, повністю чи частково, виконання відповідних положень статі 10(5) - (8). Якщо про інше не домовлено, положення статті 10(7) застосовуються mutatis mutandis.

1. Кожна держава-член зобов'язується забезпечувати, щоб на прохання іншої держави-члена дозволялося здійснювати контрольовані доставки на її територію в рамках кримінальних розслідувань злочинів, які можуть бути підставою для видачі злочинця.

2. Рішення про здійснення контрольованих доставок приймається в кожному окремому випадку компетентними органами запитуваної держави-члена з належним врахуванням національного законодавства цієї держави-члена.

3. Контрольовані доставки відбуваються відповідно до порядку запитуваної держави-члена. Право діяти, а також керувати операціями і контролювати їх належить компетентним органам цієї держави-члена.

1. За взаємною домовленістю компетентні органи двох чи більше держав-членів можуть створити спільну слідчу групу для певної мети та на обмежений період часу, що може бути подовжений за спільною згодою, з метою проведення кримінальних розслідувань в одній чи більше державах-членах, які створюють таку групу. Склад групи визначається в домовленості.

Спільна слідча група може, зокрема, бути створеною, коли:

(a) розслідування кримінальних злочинів у певній державі-члені вимагає складного розслідування, пов'язаного з іншими державами-членами;

(b) ряд держав-членів проводять розслідування кримінальних злочинів, в яких обставини справи вимагають координованих, злагоджених дій у відповідних державах-членах.

Прохання про створення спільної слідчої групи може бути зроблене будь-якою з відповідних держав-членів. Група створюється в одній з держав-членів, в якій передбачається проведення розслідування.

2. Окрім інформації, про яку йдеться у відповідних положеннях статті 14 Європейської конвенції про взаємодопомогу та статті 37 Договору Бенілюксу, прохання про створення спільної слідчої групи включає пропозиції щодо складу групи.

3. Спільна слідча група діє на території держав-членів, які створили цю групу, за наступних загальних умов:

(a) керівником групи є представник компетентного органу, який бере участь у кримінальних розслідуваннях від держави-члена, в якій діє група. Керівник групи діє в рамках своїх повноважень згідно з національним законодавством;

(b) група здійснює свої операції відповідно до законодавства держави-члена, в якій вона працює. Члени групи виконують свої завдання під керівництвом особи, про яку йдеться в підпараграфі (a), враховуючи умови, встановлені їхніми органами влади в домовленості про створення групи;

(c) держава-член, в якій працює група, здійснює всі необхідні організаційні заходи для налагодження такої роботи.

4. В цій статті члени спільної слідчої групи від держав-членів, інших, ніж та держава-член, в якій працює група, називаються "відрядженими" у групу.

5. Відряджені члени спільної слідчої групи мають право бути присутніми при проведенні слідчих заходів на території держави-члена дії. Однак, керівник групи може з певних причин прийняти рішення про протилежне, згідно із законодавством держави-члена, в якій діє група.

6. Відрядженим членам спільної слідчої групи, згідно із законодавством держави-члена, в якій діє група, може бути доручено здійснення певних слідчих заходів, якщо це було погоджено з компетентними органами держави-члена дії та держави-члена, яка відряджає цих членів.

7. Якщо спільній слідчій групі потрібно, щоб слідчі заходи були проведені в одній з держав-членів, які створили групу, то члени групи, відряджені до групи цією державою-членом, можуть звернутися з проханням до власних компетентних органів провести такі заходи. Можливість проведення таких заходів розглядається в згаданій державі-члені за тих же умов, які б застосовувалися, якщо б прохання про заходи було зроблене в рамках внутрішньодержавного розслідування.

8. Якщо спільна слідча група потребує допомоги від іншої держави-члена, ніж ті, що створили групу, чи від третьої держави, прохання про допомогу може подаватися компетентними органами держави дії до компетентних органів іншої відповідної держави згідно з відповідними документами та домовленостями.