Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Жупан проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 38882/18 та № 50200/19), які 10 серпня 2018 року та 19 вересня 2019 року відповідно подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Марина Михайлівна Жупан (далі - заявниця),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу на невиконання рішення суду про передачу дитини, а також визнати решту скарг у заявах неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 16 вересня 2021 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується тверджень за статтею 8 Конвенції про невиконання органами державної влади рішення суду щодо відібрання дитини від батька та передачу її матері.

2. Заявниця народилася у 1988 році. Наразі вона проживає у Чеській Республіці. Заявницю представляв п. А. Хаєк - юрист, який практикує у м. Прага.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 2010 році заявниця вийшла заміж за В. 13 травня 2011 року у них народився син І. Згодом заявниця та В. почали жити окремо. Дитина продовжувала жити із заявницею, яка є його матір’ю.

6. 27 жовтня 2014 року Хустський районний суд Закарпатської області (далі - Хустський суд) розірвав їхній шлюб. Стосовно місця проживання дитини суд вирішив, що вона повинна проживати із заявницею.

7. У серпні 2015 року, поки заявниця перебувала у Чеській Республіці, дитина проживала з батьками заявниці в Україні. Впродовж цього часу батьки заявниці добровільно віддали дитину В. Передача була засвідчена нотаріально. З вересня 2015 року дитина почала постійно проживати з В.

8. Після повернення з Чеської Республіки у вересні 2015 року заявниця спробувала забрати дитину у В., але безуспішно. 02 жовтня 2015 року вона подала цивільний позов проти В., стверджуючи про необхідність негайного повернення їй дитини.

9. 03 листопада 2015 року Хустський суд вирішив передати дитину заявниці, оскільки згідно з його попереднім рішенням дитина повинна була проживати з матір’ю (див. пункт 6). Суд допустив рішення до негайного виконання. В. подав апеляційну скаргу на це рішення (див. пункт 20).

10. 04 листопада 2015 року Державна виконавча служба (далі - державні виконавці) відкрила виконавче провадження за рішенням про відібрання дитини від 03 листопада 2015 року. Того ж дня державний виконавець прибув до будинку В. у супроводі заявниці, працівників поліції, працівника органу опіки та піклування і двох понятих. Згідно з актом державного виконавця передача дитини не відбулася, оскільки дитина відмовилася йти до заявниці.

11. 06 листопада 2015 року державний виконавець зупинив виконавче провадження, вважаючи, що районний суд повинен був встановити спосіб виконання рішення суду від 03 листопада 2015 року.

12. 09 листопада 2015 року В. звернувся до суду з цивільним позовом до заявниці про визначення місця проживання дитини повторно у зв’язку із суттєвою зміною обставин з часу ухвалення рішення про визначення місця проживання дитини від 27 жовтня 2014 року.

13. 30 листопада 2015 року начальник відділу державної виконавчої служби Хустського районного управління юстиції скасував постанову державного виконавця від 06 листопада 2015 року, встановивши, що виконавче провадження було зупинено безпідставно.

14. 09 грудня 2015 року державний виконавець прибув до В. і встановив, що дитина знову відмовилася йти до заявниці.

15. Того ж дня заявниця звернулася із заявою до державного виконавця стосовно необхідності отримання ним судового дозволу на влаштування дитини до лікувального закладу для надання дитині часу на адаптацію до матері. Заявниця стверджувала, що протягом останніх трьох місяців вона не могла бачитися з дитиною вдома у В. У відповідь на цю заяву державний виконавець звернувся до суду стосовно отримання відповідного дозволу. Інформації про результати розгляду заяви не надано.

16. 07 серпня 2017 року Хустський суд задовольнив позовні вимоги В. і, враховуючи фактичну ситуацію дитини та її найкращі інтереси, визначив місце проживання дитини з В. 07 вересня 2018 року Апеляційний суд Закарпатської області залишив це рішення без змін. 18 квітня 2019 року Верховний Суд залишив касаційну скаргу заявниці без задоволення.

17. Тим часом у вересні 2017 року державний виконавець зробив ще одну спробу передати дитину заявниці. Спроба була безуспішною, оскільки дитина все ще відмовлялася йти на контакт з матір’ю.

18. 07 та 23 травня 2019 року державний виконавець накладав на В. штраф за невиконання ним рішення суду про передачу дитини від 03 листопада 2015 року. В. оскаржив ці постанови, проте Суду не було надано інформації щодо результату розгляду цих скарг.

19. У червні 2019 року державний виконавець звернувся до поліції стосовно порушення кримінального провадження щодо В. у зв’язку з невиконанням ним у відповідний час рішення суду від 03 листопада 2015 року. У липні 2019 року за результатами проведеного розслідування працівники поліції закрили кримінальне провадження у зв’язку із відсутністю складу злочину.

20. 08 серпня 2019 року Закарпатський апеляційний суд, враховуючи висновки суду про необхідність проживання дитини зі своїм батьком (див. пункт 16), скасував рішення суду від 03 листопада 2015 року та відмовив у задоволенні позову заявниці.

21. Відповідні положення національного законодавства наведені в рішеннях у справах "Вишняков проти України" (Vyshnyakov v. Ukraine), заява № 25612/12, пункт 28, від 24 липня 2018 року, та "Бондар проти України" [Комітет] (Bondar v. Ukraine) [Committee], заява № 7097/18, пункт 17, від 17 грудня 2019 року.

22. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

23. Заявниця скаржилася за статтями 6 та 8 Конвенції на невиконання органами державної влади рішення суду від 03 листопада 2015 року про передачу дитини заявниці.

24. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункт 114, від 20 березня 2018 року), розгляне скаргу з точки зору статті 8 Конвенції. Стаття 8 передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

25. Уряд доводив, що національні органи влади вжили всіх розумних заходів для забезпечення примусового виконання рішення про передачу дитини заявниці. Однак саме дитина постійно відмовлялася залишатися із заявницею, і будь-яке подальше виконання рішення суду суперечило б найкращим інтересам дитини. З цих підстав скарга заявниці була явно необґрунтованою, і заяви могли бути вилучені з реєстру справ.

26. Заявниця заперечила і підтримала свою скаргу.

27. Суд не вбачає підстав для вилучення заяв з реєстру справ. Він зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть