Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Радзевіл проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Джон Фрідрік Кьолбро (<...>), Голова

Фаріс Вегабовіч (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Бранко Любарда (<...>),

Карло Ранцоні (<...>),

Джоліен Шюкінг (<...>),

Петер Пацолай (<...>), судді,

та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 19 листопада 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 36600/09), яку 27 червня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України, п. Борис Карпович Радзевіл (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. А.В. Лещенко - юрист, який практикує у м. Одесі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 07 січня 2016 року про скарги на стверджуване порушення прав заявника не свідчити проти себе та захищати себе, використовуючи правову допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, а також про його скаргу на тривалість кримінального провадження щодо нього було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

4. 12 квітня 2016 року дружина заявника, пані Ніна Іванівна Радзевіл, поінформувала Суд, що 12 січня 2016 року заявник помер. Вона висловила бажання підтримати провадження від його імені.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1936 році та помер 12 січня 2016 року. До своєї смерті він проживав у м. Одесі.

6. Уранці 12 вересня 2002 року заявник їхав на роботу на білому автомобілі "Тойота". Коли він наближався до пішохідного переходу, пішохід Г. почав переходити вулицю. Як згодом заявник пояснив під час судового розгляду його справи, Г. раптово впав на смугу руху заявника - на невеликій відстані від його автомобіля - після того, як повз проїхав червоний транспортний засіб у зустрічному напрямку на дуже великій швидкості. Згідно з твердженнями заявника Г. міг бути збитий зустрічним транспортним засобом (який так і не був ідентифікований) або він міг послизнутися, намагаючись уникнути зіткнення з цим транспортним засобом, або міг впасти з будь-якої іншої причини. Проте під час подальшого розслідування та провадження у національних судах було зроблено висновок, що Г. було збито автомобілем заявника.

7. Одразу після нещасного випадку заявник зупинив свій автомобіль і помістив Г. на заднє сидіння. З наданих документів незрозуміло, заявник чи перехожий викликав швидку допомогу. Після того, як швидка допомога прибула та забрала Г. до лікарні, заявник поїхав, не чекаючи міліцію.

8. Г. помер в Іллічівській портовій лікарні пізніше того ж дня через численні ушкодження голови, грудної клітки та верхніх кінцівок.

9. Того ж дня заявник прийшов до лікарні, щоб дізнатися про стан здоров’я Г. Працівник міліції Т., який знаходився там для проведення розслідування, запитав заявника про причину його візиту. Як пізніше зазначив Т., заявник пояснив, що випадково збив Г. своїм автомобілем. Згідно з твердженнями працівника міліції заявник погодився показати йому місце дорожньо-транспортної пригоди та пояснити, як це сталося. Згідно з доводами заявника під час подальшого судового розгляду його справи він прийшов до лікарні, оскільки допоміг Г. і тому не був байдужим до долі останнього.

10. Одразу після цього працівники міліції доставили заявника на місце дорожньо-транспортної пригоди, де склали протокол його огляду. Жодних слідів дорожньо-транспортної пригоди виявлено не було. Згодом під час провадження на національному рівні заявник, посилаючись на відсутність свого підпису у цьому протоколі, заявив, що не показував місце працівникам міліції та жодним іншим чином не брав участі у цій слідчій дії.

11. Того ж дня 12 вересня 2002 року заявник підписав "пояснення" Іллічівському відділенню міліції, згідно з яким Г. несподівано з’явився з-за сусіднього транспортного засобу, який рухався, коли заявник повільно перетинав на своєму автомобілі пішохідний перехід, і раптово впав на капот автомобіля заявника. Після цього, коли заявник натиснув на гальма, Г. впав на дорогу. У "поясненнях" був запис про роз’яснення заявнику змісту статті 63 Конституції України (яка передбачала право не свідчити проти себе - див. пункт 44).

12. Згідно з доводами заявника у Суді в нього не було з собою окулярів і він підписав "пояснення", не прочитавши його. Він заперечив, що заявляв про написане там. Заявник також заперечив роз’яснення йому його права не свідчити проти себе. Він зазначив, що запис про конституційне положення був написаний іншим чорнилом, і це, на його думку, доводило, що його було додано пізніше.

13. 20 вересня 2002 року Іллічівське відділення міліції порушило кримінальну справу щодо заявника за підозрою у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть унаслідок дорожньо-транспортної пригоди (див. пункт 45).

14. У незазначену дату К., юрист зі свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю, був допущений до провадження як захисник заявника.

15. 11 грудня 2002 року заявнику були пред’явлені офіційні обвинувачення та його статус змінився з підозрюваного на обвинуваченого. Заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд під час досудового слідства.

16. Згідно з твердженнями заявника 11 грудня 2002 року під час його допиту у присутності захисника він відмовився від "пояснення" від 12 вересня 2002 року (див. пункт 11), зазначивши, що надав його під психологічним тиском.

17. У незазначену дату справа була направлена на розгляд до Іллічівського міського суду (далі - Іллічівський суд).

18. 31 липня 2003 року Іллічівський суд повернув справу на додаткове розслідування.

19. 15 жовтня 2003 року матеріали справи були знову направлені до Іллічівського суду.

20. Іллічівський суд декілька разів відкладав засідання у зв’язку з відсутністю певних свідків.

21. 19 квітня 2004 року суд призначив комплексну судово-медичну та авто-технічну експертизи, а також проведення нового відтворення обстановки та обставин відповідної події.

22. 24 лютого 2005 року було проведено деякі із зазначених експертиз.

23. 30 березня 2005 року строк повноважень судді В., у провадженні якого перебувала ця справа, закінчився.

24. 29 листопада 2005 року новий суддя Б. почав розгляд справи.

25. 04 липня 2006 року Б. призначив нове відтворення обстановки та обставин події. Вочевидь, попереднє рішення суду щодо цього від 19 квітня 2004 року (див. пункт 21) виконано не було.

26. 10 липня 2006 року було проведено зазначену слідчу дію.

27. Під час судового розгляду справи заявник заперечив, що порушив правила безпеки дорожнього руху або збив Г. своїм автомобілем. Він підтримав свій опис подій, викладений у пункті 6. Заявник стверджував, що в матеріалах справи не було висновків експертів чи інших доказів, які підтвердили б, що його автомобіль контактував з тілом Г.

28. 13 грудня 2006 року Іллічівський суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення. Суд обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк два роки. Проте суд амністував його відповідно до Закону України "Про амністію". Отже, заявник не повинен був відбувати покарання.

29. Визнаючи заявника винним, Іллічівський суд посилався, зокрема, на такі докази. Вдова потерпілого зазначила, що після смерті Г. заявник заплатив їй 1 000 українських гривень (далі - грн, на момент подій еквівалентні 180 євро) та пропонував їй 30 000 грн (приблизно 5 400 євро) в обмін на те, що вона не буде висувати проти нього кримінальні обвинувачення. Свідок В., який знаходився за три метри від місця дорожньо-транспортної пригоди, зазначив, що бачив, як автомобіль іноземного виробництва збив чоловіка, який переходив вулицю відповідним пішохідним переходом. В. зазначив, що водій, якого він ідентифікував як заявника, помістив потерпілого на заднє сидіння свого автомобіля; потім приїхала швидка допомога та забрала останнього до лікарні. Інший свідок Р. заявив, що проходив неподалік місця дорожньо-транспортної пригоди, коли, почувши шум, повернув голову і побачив автомобіль заявника на пішохідному переході та Г. перед ним. Заявник вийшов зі свого автомобіля та зауважив, що їхав повільно. Ще один свідок, Га., зазначила, що переходила вулицю одночасно з паном Г. тим самим пішохідним переходом, але в протилежному напрямку. Коли пан Г. пройшов повз неї, вона почула звук гальмування автомобіля. Вона обернулась і побачила, як Г. падав. Там був автомобіль заявника. Заявник помістив Г. на заднє сидіння свого автомобіля, сказавши: "Пробач, я не хотів". Коли Га. підійшла до заявника, він сказав їй, що відвезе Г. до лікарні і що не було сенсу викликати міліцію. Крім того, Га. зазначила, що коли швидка допомога забрала Г., заявник поїхав з місця дорожньо-транспортної пригоди, хоча присутні люди говорили йому, що йому слід було дочекатися міліцію.

30. Іллічівський суд також розглянув показання інших двох свідків, які надали різні версії відповідних подій. Н. (якого син заявника знайшов після розміщення оголошення про пошук свідків у місцевій газеті) вперше допитали у судовому засіданні. Він стверджував, що їхав у напрямку до відповідного перехрестя і побачив червоний автомобіль, який рухався назустріч на великій швидкості. Потім він побачив, як пішохід упав, а заявник вийшов зі свого автомобіля та допоміг потерпілому. Крім того, ще один свідок, П., стверджувала, що перебувала за двадцять метрів, коли побачила, як Г. упав, і що його не збивав жоден автомобіль. Під’їхав автомобіль заявника і заявник почав допомагати потерпілому. Оскільки показання зазначених двох свідків суперечили всім іншим доказам, Іллічівський суд не вважав їх достовірними.

31. Суд також посилався на показання працівника міліції Т., який зазначив, що 12 вересня 2002 року заявник підійшов до нього у лікарні та добровільно зізнався, що збив Г. своїм автомобілем (див. пункт 9). Суд постановив, що "пояснення не могло вважатися джерелом доказів", і тому виключив з доказової бази "пояснення", підписане заявником у відділі міліції (див. пункт 11 ). Проте він вважав показання Т. правдоподібними, розглянувши їх у контексті тверджень, висунутих заявником у зазначеному документі, та всієї іншої доступної інформації. Двоє інших працівників міліції зазначили, що 12 вересня 2002 року заявник брав участь в огляді місця дорожньо-транспортної пригоди. Однак вони не змогли пояснити відсутність його підпису у протоколі (див. пункт 10).

32. Щодо результатів різних судових експертиз - зокрема експертизи тіла потерпілого та автомобіля заявника - висновки цих експертиз були неоднозначними щодо того, чи Г. дійсно було збито автомобілем заявника.

33. 28 грудня 2006 року захисник заявника К. подав апеляційну скаргу від імені заявника. Відповідно до застосовних норм кримінального судочинства він подав цю апеляційну скаргу через Іллічівський суд. Посилаючись на суперечності в показаннях свідків, він стверджував, що вирок мав бути скасований, а справа повернута на додаткове розслідування.

34. 14 лютого 2007 року Іллічівський суд постановив, що апеляційна скарга захисника не підлягала розгляду. Однак 29 січня 2008 року Апеляційний суд Одеської області (далі - апеляційний суд) скасував цю постанову.

35. 12 травня 2008 року заявник змінив подану його захисником апеляційну скаргу. Він повторно заявив про свою невинуватість і зазначив, що визнання його винним не ґрунтувалося на жодних переконливих доказах. Зокрема, заявник стверджував, що насправді самої дорожньо-транспортної пригоди ніхто не бачив. Щодо показань В. (див. пункт 29) заявник зауважив, що цей свідок спочатку стверджував, що спершу почув шум, а потім побачив, як Г. падав. Отже, на думку заявника, показання В. у суді, що він був свідком дорожньо-транспортної пригоди, були неправдивими. Щодо доводів вдови Г. заявник зауважив, що вони не підтверджувалися жодними доказами. Заявник також заперечив своє зізнання, що збив Г. автомобілем і брав участь в огляді місця події (див. пункти 9-12). Заявник стверджував, що підписане ним 12 вересня 2002 року "пояснення" (див. пункт 11) не мало правового статусу, а тому його зміст був недопустимим доказом з огляду на те, що: по-перше, він підписав його, не прочитавши, оскільки залишив свої окуляри вдома, а, по-друге, пункт про роз’яснення йому його прав відповідно до статті 63 Конституції України був доданий пізніше (див. пункт 12). Тому заявник наполягав, що зазначений документ не слід було вважати підтвердженням правдивості тверджень працівника міліції. Насамкінець, заявник просив апеляційний суд проігнорувати клопотання його захисника про повернення справи на додаткове розслідування. Натомість він стверджував, що пред’явлені йому обвинувачення мають бути зняті у зв’язку з відсутністю доказів.

36. Того ж дня 12 травня 2008 року заявник повідомив апеляційний суд про втрату зв’язку зі своїм захисником К. і попросив допустити до провадження замість нього двох інших захисників І. та П., які, однак, не мали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

37. 26 серпня 2008 року апеляційний суд провів засідання, під час якого заявник повторно заявив своє клопотання про допущення присутніх у залі судового засідання І. та П. до провадження як його захисників. У задоволенні його клопотання було відмовлено.

38. Того ж дня апеляційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції, встановивши, що той правильно та об’єктивно оцінив усі докази.

39. 03 вересня 2008 року заявник, І. та П. звернулися до голови апеляційного суду зі скаргою, що колегія суддів, яка розглядала справу заявника, свавільно позбавила його права бути представленим захисником у засіданні суду апеляційної інстанції.

40. 11 вересня 2008 року заступник голови апеляційного суду направив письмову відповідь на цю скаргу, зазначивши, що колегія діяла відповідно до статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України та Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 8 про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві (див. посилання у пункті 46). Зокрема, згідно з цією Постановою на той момент практикуючі юристи, які, як І. та П., не мали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, не могли бути допущені до кримінального провадження як захисники у зв’язку з відсутністю законодавчого акту щодо відповідних критеріїв допущення таких фахівців.

41. 26 вересня 2008 року заявник звернувся з касаційною скаргою, знову заявивши про свою невинуватість і повторивши інші попередні аргументи. Крім того, він скаржився, що апеляційний суд, відмовившись допустити до провадження І. та П. як його захисників, свавільно позбавив його права на правову допомогу.

42. 05 січня 2009 року Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника. Він зазначив, що висунуті ним аргументи по суті були аналогічні тим, які належним чином відхилив апеляційний суд під час звичайного апеляційного провадження.

43. 22 грудня 2016 року Уряд повідомив Суд, що матеріали кримінальної справи щодо заявника були знищені у зв’язку з закінченням встановленого законом строку зберігання. Уряд уточнив, що у його розпорядженні був лише вирок Іллічівського суду від 13 грудня 2006 року (див. пункти 28-32) та ухвала апеляційного суду від 26 серпня 2008 року (див. пункт 38). Тому Уряд зазначив, що його зауваження ґрунтувалися на поданих заявником документах і підготовлених Судом фактах.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

44. Відповідні положення Конституції України передбачають:

Стаття 59

"Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.".

Стаття 63

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.".

45. Відповідно до частини другої статті 286 Кримінального кодексу України 2001 року порушення водієм правил безпеки дорожнього руху або експлуатації його транспорту, що спричинило смерть або заподіяло тяжкі тілесні ушкодження людині, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років і, додатково, позбавленням права керувати транспортним засобом до трьох років.

46. Національне законодавство та практика щодо права на вільний вибір захисника наведені в рішенні Суду у справі "Загородній проти України" (Zagorodniy v. Ukraine), заява № 27004/06, пункти 36-43, від 24 листопада 2011 року).

I. ЩОДО LOCUS STANDI ПАНІ РАДЗЕВІЛ

47. Суд зазвичай дозволяє близьким членам родини підтримати заяву, якщо він або вона мають законний інтерес, коли заявник помер після подання до Суду заяви (див. рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" [ВП] (Murray v. the Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункт 79, від 26 квітня 2016 року з подальшими посиланнями). У цій справі не оскаржувалося, що пані Радзевіл, дружина заявника та його законний спадкоємець (див. пункт 4), має право підтримати заяву від імені заявника, і Суд не вбачає підстав для іншого висновку (див., наприклад, рішення у справі "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункт 90, від 06 жовтня 2015 року). З практичних підстав у цьому рішенні п. Радзевіл і далі іменуватиметься "заявником", хоча наразі такою вважатиметься пані Радзевіл (див. рішення у справі "Далбан проти Румунії" [ВП] (Dalban v. Romania) [GC], заява № 28114/95, пункт 2, ЄСПЛ 1999-VI).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на несправедливий судовий розгляд, оскільки не було дотримано його право не свідчити проти себе та йому було свавільно відмовлено у праві на вільний вибір захисника. Заявник також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження щодо нього. Відповідні положення Конвенції, на які він посилався, передбачають:

"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд...".

A. Прийнятність

49. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Справедливість провадження

(a) Доводи сторін

(i) Щодо стверджуваного порушення права заявника не свідчити проти себе