Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Зякун проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ханлар Гаджієв (<…>),

Ерік Мьосе (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Сіофра О'Лірі (<…>),

Карло Ранцоні (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 2 лютого 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 34006/06), яку 5 серпня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Олександрович Зякун (далі - заявник).

2. Заявника представляв пан П. Сушко - юрист, що практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Б. Бабін з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції та що його зізнавальні показання, отримані під примусом, були використані для його засудження.

4. 30 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1961 році та наразі відбуває покарання у вигляді позбавлення волі.

6. У ніч з 12 на 13 червня 2003 року в Іванівському районі Одеської області було пограбовано будинок та вбито трьох осіб. 13 червня 2003 року за цим фактом було порушено кримінальну справу.

7. Згідно з твердженнями заявника 27 червня 2003 року його було затримано у м. Суми; підстави затримання роз'яснені йому не були, протоколу затримання складено не було та обвинувачення йому пред'явили із затримкою. Після цього його залишили під вартою. Того ж дня заявника було доправлено до Головного управління МВС України у Сумській області, де його, як стверджується, побили працівники міліції. Згідно з твердженнями заявника, до нього застосували наручники, в яких його й залишили впродовж ночі.

8. 28 червня 2003 року в м. Суми заявника допитав працівник Головного управління МВС України в Одеській області щодо обставин його відрядження до Одеської області з 10 по 18 червня 2003 року. Згідно з письмовим поясненням, підписаним заявником, він заперечив будь-яку причетність до вбивства.

9. Згідно з твердженнями заявника, того ж дня його було перевезено до Іванівського РВ ГУМВС України в Одеській області (далі - Іванівський райвідділ), де, як стверджувалося, працівники міліції били його та піддавали психологічному тиску з метою отримання зізнавальних показань.

10. Згідно з протоколом затримання, складеним паном І.Г., слідчим прокуратури Одеської області, заявника було затримано 30 червня 2003 року як підозрюваного у кримінальній справі. Заявник відмовився підписати протокол. Того ж дня І.Г. ознайомив заявника з його правом на захист та правом не свідчити проти себе. Згідно з постановою, винесеною паном І.Г. того ж дня, заявник висловив бажання, щоб його інтереси представляв пан П., якого було офіційно призначено його захисником. Після цього І.Г. допитав заявника у присутності його захисника, заявник зізнався у скоєнні пограбування та вбивстві трьох осіб. Згідно з твердженнями заявника, фактично його допитали 3 липня 2003 року, а протокол його допиту було датовано заднім числом, а саме 30 червня 2003 року. Заявник також стверджував, що його захисник залишив допит на знак протесту проти поганого стану здоров'я заявника, але згодом підпис захисника було додано до протоколу допиту.

11. 2 липня 2003 року в Іванівському райвідділі заявник за відсутності захисника написав явку з повинною.

12. 3 липня 2003 року черговим Іванівського райвідділу було складено ще один протокол затримання. У протоколі зазначалось, що заявника було поміщено під варту за підозрою у вчиненні вбивства. Того ж дня Іванівський районний суд Одеської області обрав заявникові запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Його захисник був відсутній.

13. Згідно з твердженням дружини заявника, 8 липня 2003 року їй зателефонував адвокат П. та повідомив, що її чоловік, затриманий у м. Суми 27 червня 2003 року, перебуває в смт Іванівка.

14. 8 липня 2003 року заявника було переведено до Одеського ізолятора тимчасового тримання (далі - ГТТ). Згідно з твердженнями заявника, в ІТТ спочатку відмовилися прийняти його у зв'язку з тілесними ушкодженнями, медичний працівник установи вжила заходів для його медичного обстеження у місцевій лікарні. У лікарні заявника оглянули хірург і нейрохірург та склали довідку, в якій зазначалося про наявність у заявника синців на плечах та стегнах, обширноі гематоми на голові та обличчі, але ніщо не вказувало на наявність ушкоджень головного мозку. Згодом заявника було знову доправлено до ІТТ, але медичний працівник повернула його до лікарні на додаткове обстеження, оскільки не всі тілесні ушкодження на його тілі були зафіксовані. Проте лікарі місцевої лікарні відмовили у складанні нової довідки.

15. У невстановлену дату заявника було переведено з ІТТ до Одеського слідчого ізолятора (далі - СІЗО).

16. 9 липня 2003 року слідчий пред'явив заявнику та пану Є.Г. обвинувачення у вчиненні розбою та вбивстві трьох осіб.

17. Того ж дня за клопотанням заявника захисника П. було замінено на захисника К.

18. 5 вересня 2003 року заявник поскаржився слідчому І.Г., що з метою змусити його зізнатися у скоєнні злочину працівники міліції побили його та чинили на нього психологічний тиск.

19. У відповідь на запит слідчого І.Г. 23 жовтня 2003 року працівники ІТТ надали йому інформацію щодо тілесних ушкоджень, виявлених у заявника 8 липня 2003 року, та стосовно розбіжностей щодо повноти їх фіксації, які виникли того ж дня.

20. 19 грудня 2003 року слідчий І.Г. виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку зі згаданою скаргою на підставі відсутності складу злочину у діях працівників міліції. Відповідно до постанови слідчого встановили обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, було неможливо. Слідчий посилався на довідку СІЗО, згідно з якою на момент поміщення заявника до СІЗО у нього не було виявлено тілесних ушкоджень, та на довідку ІТТ від 8 липня 2003 року, в якій зазначалося про наявність у заявника тілесних ушкоджень. Слідчий стверджував, що, незважаючи на отриману від ІТТ інформацію, під час допиту в ІТТ заявник не подавав жодних скарг. Постанову було долучено до матеріалів кримінальної справи щодо заявника.

21. 30 грудня 2003 року заявник та його представник повністю ознайомилися з матеріалами кримінальної справи.

22. 16 лютого 2004 року заявник відмовився від послуг захисника К. та йому було надано час на пошук нового захисника.

23. 18 лютого 2004 року заявник подав клопотання заступнику прокурора Одеської області, заявляючи, що постанова від 19 грудня 2003 року ґрунтувалась на помилці, та звернувся з проханням неупереджено та ретельно розглянути його справу. Заявник стверджував, що йому спочатку відмовили у поміщенні в ІТТ у зв'язку з наявністю у нього тілесних ушкоджень, та погодилися прийняти лише після того, як він написав пояснення медичному працівнику ІТТ щодо цих тілесних ушкоджень.

24. 4 травня 2004 року заявник уклав договір з п. П. Сушком, який надалі представляв його інтереси.

25. Після повернення кримінальної справи заявника на додаткове розслідування 2 жовтня 2004 року її було передано до апеляційного суду Одеської області для розгляду по суті. Згідно з твердженнями заявника йому дозволили ознайомитися лише з частиною матеріалів справи.

26. Під час судового розгляду заявник та пан Є.Г. відмовились від усіх своїх зізнавальних показань, які, за їхніми словами, від них було отримано під примусом, та заявили про свою невинуватість. Заявник подав скаргу на те, що зазнав жорстокого поводження. Під час провадження в апеляційному суді було допитано слідчого І.Г., який стверджував, що тілесні ушкодження, зафіксовані в ITT, могли бути отримані заявником під час його затримання.

27. 1 серпня 2005 року апеляційний суд визнав заявника та іншого підсудного Є.Г. винними у вчиненні розбою та вбивства і призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією усього належного їм майна. Вирок суду ґрунтувався, серед іншого, на: показаннях пані В., яка бачила заявника та Є.Г. до та після скоєння вбивства; виявленні на місці вчинення злочину відбитків пальців Є.Г; зізнавальних показаннях заявника та Є.Г., наданих у присутності їхніх захисників, та на явці з повинною від 2 липня 2003 року, написаною заявником за відсутності захисника. У своїй аргументації з приводу скарги заявника на жорстоке поводження суд також звернув увагу на постанову слідчого від 19 грудня 2003 року. Таким чином, суд встановив відсутність доказів того, що зізнавальні показання заявника було отримано під примусом, та відмовив у задоволенні скарги у зв'язку з необґрунтованістю.

28. Заявник та його захисник оскаржили вирок суду у касаційному порядку, скаржачись, зокрема, на стверджуване заявником жорстоке поводження під час його тримання під вартою в міліції, внаслідок чого він надав зізнавальні показання.

29. 11 квітня 2006 року Верховний Суд України залишив вирок щодо заявника без змін. Суд зазначив, що скаргу заявника на жорстоке поводження було ретельно розглянуто апеляційним судом та на законних підставах відхилено як необґрунтовану. Суд також зазначив, що вину заявника було доведено, зокрема, його явкою з повинною.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

30. Відповідне національне законодавство наведено в рішеннях у справах "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine), заява № 32092/02, пп. 45-47, від 12 червня 2008 року, та "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, п. 45, від 15 травня 2012 року.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

31. Заявник скаржився нате, що з метою отримання від нього зізнавальних показань працівники міліції жорстоко з ним поводились. Він посилався на статтю 3 Конвенції яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

А. Прийнятність

32. Уряд зазначив, що 5 вересня 2003 року заявник подав скаргу до прокуратури Одеської області на жорстоке поводження з боку працівників міліції та що слідчий виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину. Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи було винесено 19 грудня 2003 року та додано до матеріалів справи заявника, таким чином, заявник мав дізнатися про неї того ж місяця з огляду на те, що 30 грудня 2003 року він та його захисник ознайомились з усіма матеріалами вказаної справи. Уряд також зазначив, що заявник та його представники не оскаржували постанову слідчого прокуратури від 19 грудня 2003 року до вищестоящої прокуратури або до суду. Отже, Уряд вважав, що заявник не вичерпав належних національних засобів юридичного захисту. Уряд також зазначив, що скарги заявника на жорстоке поводження, подані під час судового розгляду та вказані у касаційній скарзі до Верховного Суду України, не означали, що він вичерпав національні засоби юридичного захисту.

33. В якості альтернативи Уряд стверджував наступне: якщо заявник вважав, що належні засоби юридичного захисту для оскарження постанови слідчого прокуратури від 19 грудня 2003 року відсутні, він мав, у такому випадку, подати заяву до Суду впродовж шести місяців з моменту винесення постанови або щонайпізніше - з дати, коли він повинен був дізнатися про цю постанову, тобто з 30 грудня 2003 року. Проте заявник подав свою заяву набагато пізніше - 6 серпня 2006 року.

34. Заявник не погодився. Він стверджував, що зазнав жорстокого поводження, та що його захисники бачили ушкодження, які утворилися в нього внаслідок цього, але жодним чином не відреагували. Він вважав твердження Уряду необґрунтованими.

35. Суд зазначає, що він раніше вже відхиляв подібні заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у контексті тверджень про жорстоке поводження, наприклад, у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine) (наведена вище, пп. з 84 по 99). У згаданій справі за схожих фактичних обставин Суд дійшов висновку, що заявник вжив достатніх заходів на національному рівні для того, щоб довести свої скарги на жорстоке поводження з боку працівників міліції до відома національних органів влади, зазначивши, що той факт, що скарги були відхилені прокуратурою, не завадив їхньому розгляду по суті національними судами під час судового провадження у справі заявника. Суд також дійшов висновку, що за таких обставин для заявника було розумним зачекати закінчення судового провадження перед тим, як подавати скарги до Суду, а отже, він дотримався вимоги шестимісячного строку, передбаченої пунктом 1 статті 35 Конвенції (там само, п. 99). Суд не вбачає підстав відходити від зазначених висновків у цій справі, а отже, вважає, що ця скарга не може бути відхилена у зв'язку з невичерпамням національних засобів юридичного захисту або пропуском шестимісячного строку,

36. Отже, Суд вважав, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

37. Заявник наполягав на тому, що факт жорстокого з ним поводження під час тримання під вартою в міліції підтверджувався документально, та що держава не забезпечила його фізичну недоторканість. Незважаючи нате, що захисники П. та К. бачили його тілесні ушкодження, вони не подали клопотання про медичне обстеження та відповідні офіційні скарги. У зв'язку з цим заявник згодом залучив п. Сушка в якості свого захисника.

38. Уряд не надав зауважень по суті, вважаючи цю скаргу неприйнятною.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи

39. Суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції с втіленням однієї з основоположних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання (див. рішення у справах "Сельмуні проти Франції" (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 95, ECHR 1999-V, та "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, п. 93, Reports ot Judgments and Decisions 1998-VIII).

40. При оцінюванні доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведеності "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 161. серія А, № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ЕСНR 2000-VII).

41. Крім того, згідно з усталеною практикою Суду, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке з нею поводження з боку працівників міліції або інших представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції", за своєю суттю вимагають проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути здатним призвести до встановлення і покарання винних осіб (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV).

42. Будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з'ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні чи необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони мають вживати усіх розумних та доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, зокрема, показання очевидців та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, ставить під загрозу дотримання цього стандарту (див., наприклад, рішення у справі "Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [ВП], заява № 39630/09, п. 183, ECHR 2012).